Мандрівка в життя і творчість до 105 - річчя від дня народження Олеся Гончара
Олесь Гончар – видатний письменник, великий майстер слова, чиї твори вже сьогодні заслужено вважаються класикою української літератури. Його по праву назвали великим Українцем.
Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 p. в робітничому селищі Ломівка ( передмістя Дніпра). Після смерті матері його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.
Тридцяті роки в житті Олеся Гончара – період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз зустрічався в житті.
1936 р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.
Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».
Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи» (1946); «Голубий Дунай» ( 1947); «Злата Прага» (1948)). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадєєв, Остап Вишня.
Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.
Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) – історико-революційній проблематиці.
Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 – 70-х років. Серед них – романи: «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970).
Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Був знаним літературознавцем, культурологом, критиком, небайдуже ставився до тих політичних процесів, що відбувалися в суспільстві. Його пристрасний, схвильований голос на повну силу зазвучав з трибун різноманітних демократичних з’їздів в останні роки життя.
Це було своєрідним благословенням землякам побудувати омріяну сотнями поколінь попередників незалежну державу, вибороти собі право гідно називатися нацією. Тому так боляче була сприйнята українським народом його смерть.
Помер О. Гончар 16 липня 1995 року, похований у Києві на Байковому кладовищі.
У 2005 році Президент України присвоїв Олесю Гончару звання Герой України (посмертно).
Олесь Гончар з сім"єю
За 13 км від Кобеляк лежить невелике село Сухе, в якому живе всього півтори сотні жителів..
Село Сухе— це батьківщина Олеся Гончара. Раніше воно називалося Суха Слобода.
З Сухою Слободою пов’язане дитинство українського письменника, літературного критика, громадського діяча Олеся Терентійовича Гончара (1918—1995). Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, в 1921 його забрали сюди на виховання дід і бабуся (батьки матері Олеся). Дитинство майбутнього українського письменника минало в атмосфері доброти, серед пісень, казок, народних переказів та легенд. Працьовита і щира в ставленні до людей, бабуся замінила майбутньому хлопчикові матір. З 1925 року Олесь вчився у рідному селі, потім у селі Хорошки. У 1933 році закінчив семирічну школу в селі Бреусівка Козельщинського району.
У селі знаходиться Державний літературно-меморіальний музей-садиба Олеся Гончара. Це невеличка хата під очеретом.
Немає коментарів:
Дописати коментар