Маруся Чурай. Це – голос наш. Це- пісня. Це – душа!

Є люди, чиї особисті історії впливають на культуру, а то й взагалі стають надбанням людства. Однією з таких історій, яка допомогла створити пласт народної пісенної творчості та загалом української культури, стала історія Марусі Чурай. Поетеса, народна співачка, легендарна особистість. Над нею не владен час.

Дівчина з легенди, Чураївна – так називають піснярку, факти із життя якої залишаються оповитими таємницями й донині викликають жвавий інтерес істориків та літературознавців.

Маруся родом із Полтавщини. Її батьки – урядник Полтавського козацького полку Гордій Чурай та його дружина Горпина – народили її близько 1625 року. Батько був дуже авторитетним козаком, тож після його смерті вдова та красуня-донька були оточені турботою й увагою побратимів.

Маруся була непересічною дівчиною. Неймовірно вродлива, творча, глибинна, розумна. Вона сама складала пісні й сама ж їх і співала.

Хто до неї лише не залицявся! Навіть наказний гетьман Іван Іскра. Але ж, як відомо, душа має свої, лише їй відомі, орієнтири. Свої, так би мовити,GPS-координати. І привели вони Марусю до Грицька, чи то Бобренка, чи Остапенка. Точно його прізвище невідоме, але відомо лише одне: Грицькові не пощастило.

Таємно заручившись із Грицьком, який пішов на війну, Маруся стала пісні складати та коханого з походу виглядати. І дочекалась: він повернувся живий-здоровий.  Але більше її не любив і навіть не звертав на неї уваги.

Це стало для Марусі шоком. Її творча душа буда зранена й зраджена. Повітря, яким дихала, було насичене лише біллю і весь світ в один момент втратив для неї сенс.

А далі ця історія має різні версії. Згідно з одними, Маруся вирішила отруїтись і зварила для цього зілля, яке нібито випадково випив Гриць. Згідно з іншими, такою була помста зрадженої жінки.

Як би там не було, але справа щодо смерті Грицька набула неабиякого розголосу і її 1652 року розглядали в полтавському суді. Там Марусю засудили до страти, але амністували з огляду на заслуги батька та її напрочуд талановиті пісні.Текст вироку дослідники знайшли у відповідних архівах. Написано в ньому наступне: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Це свідчить про те, що Маруся Чурай – справді реальна особистість, а не вигадана персона, як дехто про неї каже.

Суд їй дарував життя, але хіба то було життя? Тяжка спокута планованої чи випадкової провини, яка забрала життя коханої людини. Всього на рік пережила Маруся свого Гриця, і у віці 28 років пішла за ним слідом у засвіти.

Але лишились жити її пісні – неймовірно проникливі, талановиті, посилені її особистою історією тяжкої втрати.

       До наших днів дійшли десятки її пісень козацької доби. Серед них: «Віють вітри»; «Ой не ходи, Грицю»; «Грицю, Грицю, до роботи»; «Засвіт встали козаченьки»; «Котилися вози з гори»; «На городі верба рясна»; «Зелений барвіночку»; «Сидить голуб на березі». Вони дуже популярні, звучать в обробках різніх композиторів і перекладені багатьма мовами.

В її піснях туга й бентега душі України. Яка відчайдушно шукає щастя і не знаходить, але продовжує його шукати.

Не дивно, що історія Марусі надихнула багатьох митців на свої інтерпретації й подарувала українській культурі цілий пласт унікального надбання. 

Палка любов і чорна зрада. Віра й зневіра. Глухий кут і сподівання. Завершення й початок. Скажіть, хіба не з цього виплітає мереживо наших доль життя? 

Бібліотекою-філією спільно з Будинком культури було організовано виставку робіт місцевих майстринь-вишивальниць   у межах обласного огляду-конкурсу народної творчості, присвяченого 400-річчю від дня народження легендарної української співачки та поетеси Марусі Чурай.

Українські жінки здавна славилися вмінням покладати на полотно чудові візерунки. Вишивка – це генетичний код нації, вона є невід'ємною частиною української культури та національного самовизначення. Вона не просто є елементом одягу, а щось більше - символом національного гордості, народних традицій та духовності.

Свої роботи надали Шустова Алла Вікторівна, Роман Алла Іванівна, Овчаренко Оксана Федорівна, Забара Валентина Михайлівна, Нагірна Ольга Федорівна, Білик Надія Василівна.

Дякуємо цим прекрасним, чарівним жінкам, що несуть красу і традиції в наш світ!

.