Хто сіє мир – посіє щастя

Щороку 21 вересня українці разом з цивілізованим світом відзначають Міжнародний день миру та День миру в Україні. Останній встановлено відповідно до Указу Президента від 5 лютого 2002 року. 

Міжнародний день миру заснований у 1981 році на 55-ій сесії Генеральної асамблеї ООН як день відмови від насильства і припинення вогню в усьому світі.

Цей день присвячений ідеалам миру як у відносинах усередині держав, так і у відносинах між усіма державами, народами та покликаний змусити всіх не тільки задуматись, але й зробити щось заради спокою на Землі.

Про який мир можна казати, якщо в центрі Європи з 2014 року, йде справжнісінька війна. Російський агресор атакує Україну з 2014 року. З лютого 2022 року російська орда розпочала широкомасштабний геноцид українського народу прямо на очах усієї світової спільноти. Ракетні удари по всій території України, десятки тисяч жертв серед мирного населення, сотні убитих дітей, зруйновані школи та лікарні, цілі міста. Випускаючи з 24 лютого 2022 року по її землі та населенню більшніж 50 тисяч великокаліберних снарядів на добу. Грабуючи і гвалтуючи все на своєму шляху. Це мир?

Для деяких з нас мир - це повсякденна реальність. На наших вулицях спокійно, наші діти ходять до школи. Там, де підвалини суспільства міцні і не має рашистів, безцінний дар миру може ніким особливо і не помічатися.

Проте для дуже багатьох людей у сучасному світі цей дар - не більше ніж казкова мрія. Вони живуть в кайданах атмосфери нестабільності та страху. Для них-то здебільшого і існує цей день.

Для України це свято має особливе значення. Протягом усієї історії українська держава боролася за своє мирне існування. Сьогодні мир в Україні не є абстрактним бажанням, це усвідомлена мета. Кожен свідомий українець мріє про якнайшвидшу перемогу України у війні, про повернення рідних, близьких та друзів, про світле майбутнє наших дітей, про загоєння нестерпних ран у людських серцях, захист від агресора.

Сьогодні, спільно з Будинком культури, було проведено виховний захід «Хто сіє мир – посіє щастя». Діти з задоволенням відвідали майстер-клас, де своїми руками виготовили аплікації до Дня миру в Україні.

У День миру бажаємо всім спокою та миру в усьому – миру в сім’ях, миру в серцях та миру нашій рідній Україні!

Віримо у ЗСУ!

Віримо у ПЕРЕМОГУ!

Маловідомі факти з життя українського Сонцепоклонника. Михайло Коцюбинський

 

Я весь серед своїх героїв

Біографічна подорож

Цікаві факти з біографії

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року у Вінниці, в родині дрібного службовця.

У 1875 році хлопець пішов у початкову школу, а з 1876 року навчався в духовному училищі у Шаргороді.

1881 року Михайло Коцюбинський поїхав до Кам’янця-Подільського з наміром вступити до університету, але юнакові не вдалося продовжити освіту через важке матеріальне становище сім’ї. Мати осліпла, а згодом помер батько. Турбота та відповідальність за двох молодших братів і двох сестер лягла на плечі Михайла.

З 1986 по 1889 рік він дає приватні уроки, продовжує навчатися самостійно й починає свою творчу діяльність. У 1891 році, склавши екстерном іспит на народного учителя при Вінницькому реальному училищі, працює домашнім учителем у селі Лопатинці (нині Вінницька область). У суспільному житті він має активну громадянську позицію, пропагує революційні та самостійницькі ідеї, тому Подільське жандармське управління встановлює за Коцюбинським таємний нагляд.

З 1892 по 1896 рік Михайло Коцюбинський працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду на території Бессарабської та Таврійської губерній.

Подорожі та спілкування з мешканцями молдавських, а згодом кримських поселень дало письменнику матеріал для написання циклу «молдовських» («Для загального добра», «Пе-Коптьор», «Дорогою ціною») і «кримських» («В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами») оповідань. У 1897 році, після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де мешкала його сім’я, Коцюбинський жив у Житомирі й працював на різних посадах в редакції місцевої газети «Волынь».

У березні 1898 року письменник нарешті зміг переїхати до Чернігова. Спочатку він займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 року влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911. Одружився з Вірою Устимівною Дейшу, яка стала його вірним другом та помічником. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста, приходили такі відомі у майбутньому письменники і поети, як Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина. Згодом Коцюбинський об’їздив майже всю Європу – це був не лише потяг до мандрів, а й потреба лікуватися.

У 1911 році «Товариство прихильників української науки, літератури і штуки» призначило М. Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитись зі служби і повністю віддатися творчості. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз. 12 (25) квітня 1913 року Михайло Коцюбинський помер. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові – улюбленому місці його щоденних прогулянок.

Творчий спадок та особливості стилю

Михайло Коцюбинський увійшов до української літератури як один із найкращих стилістів і майстрів української художньої прози. Передчасна смерть обірвала заплановані і розпочаті ним твори та нариси. Збереглися листи, які тільки тепер видаються повністю і мають великий біографічний та художній інтерес. Майже всі твори Коцюбинського були перекладені за його життя російською мовою – вони друкувалися в журналах «Життя», «Російське багатство», «Південний огляд», «Завіти» та в інших, значна частина творів, створених письменником, з'явилася у перекладах німецькою, французькою, шведською, польською, мадярською та іншими мовами. (Сам автор знав 9 мов, зокрема грецьку, кримськотатарську, циганську).

М. Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано – брався за поезію, переклади, нариси, та швидко його справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшло оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884). Літературознавці поділяють творчу діяльність письменника на два періоди: перший охоплює повісті та оповідання 90-х років, коли він писав у народницькому дусі та реалістичному стилі, і другий – від 90-х років до смерті, коли він усвідомив потребу реформаторства української літератури в напрямі модерної європейської прози і створив більшість своїх творів.

Дослідники творчості письменника називають Коцюбинського майстром психологічної прози, імпресіоністом у літературі, який в останніх новелах доповнив свій характерний стиль елементами неоромантизму. А ще Коцюбинського називають Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе він любив життя, сонце, квіти і дітей. Влітку 1912 року, повернувшись до Чернігова з острова Капрі, Михайло Коцюбинський написав останній із завершених ним творів – художній нарис «Хвала життю!», пройнятий пафосом перемоги життя над смертю. У програму з української літератури середньої школи введені для вивчення твори: «Fata morgana», «Дорогою ціною», «Intermezzo» і «Тіні далеких предків».

Повістю «Fata morgana» Коцюбинський відгукнувся на події, що відбувалися в українських селах напередодні революції 1905-1906 років, і на саму революцію. Перша частина повісті «Fata morgana» з підзаголовком «З сільських настроїв» була створена у 1903 році, другу письменник закінчив лише в 1910. Йому була притаманна глибока, тривала обробка творів – він пред'являв до себе, як письменника, великі вимоги. Максим Горький у своїх спогадах про Коцюбинського розповідав, як той неодноразово навіть жалівся на «дуже розвинене почуття невдоволення собою». Не раз траплялося, що його твір вже набирався у друкарні, а він усе ще посилав ті чи інші зміни тексту, що стосувалися стилю, окремих фраз, та слів. Письменник мав задум написати і третю частину «Fata morgana», але через хворобу і передчасну смерть не здійснив свій намір.

У романтично-пригодницькій повісті «Дорогою ціною» (1901) Михайло Коцюбинський звернувся до подій столітньої і двохсотлітньої давності, коли селянам ненадовго вдавалося здобути собі волю. Серед варіантів заголовка твору були такі: «На волю», «Дорога воля», «З неволі», «Воля», «За дорогу ціну». Майже в усіх варіантах зберігалося ключове слово – «воля». В остаточній назві твору – «Дорогою ціною», кристалізується думка, що боротьба за соціальну справедливість та волю ніколи не була легкою, доводилося проходити через великі випробування й втрати, але за омріяну волю українське селянство готове було платити навіть своїм життям. У листі до автора Наталя Кобринська – українська письменниця, публіцист, видавець, засновниця жіночого руху в Україні, писала: «В теперішніх часах, коли література переповнена словами, часто неприродною декламацією, Ваша Соломія – то джерело під час спеки... завдаток типу жінок, що вміють постояти за себе».

Автобіографічна новела «Intermezzo», що була написана у добу найбільшого розгулу реакції після подій Російської революції 1905 – 1907 років, є взірцем імпресіоністичної прози. Влітку 1908 Коцюбинський перебував в селі Кононівка на Полтавщині, куди був запрошений відомим українським меценатом Євгеном Чикаленком на відпочинок. Сюжет новели – безфабульний: в його основі лежить не дієва інтрига, а характерна для імпресіонізму гра настроїв. В «Intermezzo» вони проходять через три фази: депресія, що викликана душевною втомою героя, спокійно-споглядальний стан, що з’являється у нього під впливом гармонії з природою, обурення, гнів, нетерпіння – емоції, які пробуджують у героя твору нові сили для боротьби й спонукають його до продовження активної творчої діяльності. Символічні образи й ускладнена метафорика надають новелі жанрових ознак поезії в прозі.

У 1910 році, повертаючись з Італії після лікування, М. Коцюбинський на декілька днів зупиняється в селі Криворівні на Гуцульщині, куди був запрошений фольклористом Володимиром Гнатюком. Глибокі враження від життя, звичаїв, обрядів, оригінальності мислення та світосприймання карпатських гуцулів спонукали письменника написати колоритну повість «Тіні забутих предків» (1912) з провідними ідеями: добро та зло; оспівування краси природи Гуцульщини; чистота людських взаємин і почуттів; засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами та інтересами.

Вшанування пам’яті

Ім’я Михайла Коцюбинського увіковічено у назвах селищ міського типу (Коцюбинське у Київській області та Михайло-Коцюбинське у Чернігівській), вулиць та бібліотек майже у всіх великих і малих містах України.

У Кишиневі (Молдавія) іменем письменника названо ліцей – Liceul Mihai Coţiubinschi.

2004 року Національний Банк України ввів до обігу пам'ятну монету номіналом 2 гривні –  «Михайло Коцюбинський».

Величні пам’ятники письменнику споруджено у Вінниці та Харкові.

З восьмого листопада 1927 року у Вінниці у будинку, де народився і жив письменник, працює літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського.

У вересні 1934 року літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського було засновано в Чернігові.

У 1981 році була заснована Всеукраїнська літературна премія імені Михайла Коцюбинського, якою нагороджують українських літераторів за високохудожні доробки, що звеличують гуманістичні ідеали.

У 1992 році запроваджена Чернігівська обласна премія імені Михайла Коцюбинського – нею щорічно відзначають авторів літературних, мистецьких та наукових досягнень, пов'язаних з Чернігівщиною.

 

Олександр Довженко. Життя та творчість

 Лише сильним дано право на безсмертя

Класик світового кіно, фундатор українського поетичного кіно, письменник, драматург, художник-карикатурист, режисер, якого цінував Чарлі Чаплін…

Усе це про Олександра Довженка, який став взірцем для майбутніх кінорежисерів України та світу.

“ЛЮДИНА ПОВИННА ЗАВЖДИ ПАМ’ЯТАТИ, ЗВІДКИ ВОНА ПІШЛА В ЖИТТЯ”

1. Саме цією фразою Олександр Довженко наголошував на важливості сім’ї та місця свого народження. Дитинство малого Сашка пройшло в селі В’юнище, яке нині є частиною містечка Сосниця, що на Чернігівщині.

Садиба Довженків у Сосниці.

2. Туди ще у ХVІІІ столітті предок Довженка Федір Величко переїхав із Полтавщини. Цікавим є те, як згодом трансформувалося саме прізвище: весь рід Олександра по батьківській лінії був козацького стану, представники родини були статними, кремезними, за що їх на Чернігівщині почали кликати “довгими”, а згодом – Довженками.

3. Сам Олександр Довженко народився в селянській родині хліборобів Петра й Одарки. Батьки мали 14 дітей, але до працездатного віку дожило лише двоє.

4. В автобіографічній кіноповісті “Зачарована Десна” Довженко згадував про смерть чотирьох братів, яких не стало через хворобу за одну ніч. Їх у селі називали “соловейками”, бо вміли гарно співати. А матір Олександр описував так: “Народжена для пісень, вона проплакала все життя, проводжаючи назавжди”.

5. Любив співати й сам Довженко. За спогадами друзів, коли навесні розливалася річка Десна, Сашко виганяв на воду батьків баркас, збирав у нього до 15 дівчат та хлопців, і, граючи на гітарі чи балалайці, співав їм пісень. Мальовнича Десна, просторі поля та загалом любов до природи згодом вплинуть і на характер кіноробіт майбутнього режисера.

“Вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі в маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного й доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь – усюди, куди тільки не гляне моє душевно око…”, – напише потім митець.

6. Сім’я Довженка була неписьменною, грамоту знав лише дід Семен, який був у родині за бухгалтера. Коли батько Олександра – Петро Семенович – щось продавав на ярмарку, то люди бачили, що він не вміє рахувати, тож часто дурили його. Тому він завжди брав із собою батька Семена і водночас сердився, що той так і не навчив своїх дітей грамоти. Тому Петро Семенович завжди мріяв про те, щоби всі його діти мали освіту.

7. Малому Сашкові навчання давалося легко, він був відмінником у школі. Найбільше любив математику, але й в інших науках не відставав.

8. Полюбляв майбутній режисер і малювання. Міг на перервах нашвидкуруч зробити дуже точні портрети друзів. Іноді, коли паперу не було, міг малювати на ріжках материної білої хустки, тож коли Одарка Єрмолаївна вдягала хустину, вона в неї була в дитячих малюнках.

9. Однокласник Іван Тишина згадував, що Сашко був дуже цікавим співрозмовником. За його словами, Довженко хоч і не любив активні ігри, але вмів збирати навколо себе багато дітей та розповідати їм цікаві історії. Щось переповідав із прочитаних книжок, а щось – фантазував самостійно. Багато ідей черпав Сашко й із Сосницької міської бібліотеки, де він прочитав чи не всі книжки.

10. Уже в 1911 році хлопець вступив до Глухівського вчительського інституту (зараз Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка), але не тому, що хотів бути вчителем. Насправді він не мав великого вибору, адже в ті часи діти селян могли вступати або в духовну школу й після цього в університети, або в педагогічні виші. Тож Олександр обрав другий варіант. Ще одним мотивом для вступу була стипендія в 120 карбованців на рік. Однак перші два роки хлопець ці кошти не отримував через погану успішність, тож одночасно підпрацьовував репетитором.

11. Також Довженко кілька років працював вчителем на Житомирщині. Викладав природознавство, географію, фізику, історію, малювання і навіть гімнастику.

“ДИТИНСТВО ДИВУЄТЬСЯ. МОЛОДІСТЬ ОБУРЮЄТЬСЯ. ТІЛЬКИ ЛІТА ДАЮТЬ НАМ МИРНУ РІВНОВАГУ І БАЙДУЖІСТЬ”

12. Молодість Олександра Довженка була насиченою. Після закінчення училища в 1914 році він захопився українським самостійницьким рухом. Упродовж 1918–1919 років воював проти більшовиків у лавах армії УНР, у курені Чорних гайдамаків, який організував Симон Петлюра. За це Довженка потім називатимуть петлюрівцем та націоналістом. Ця частина його біографії буде завжди під пильною увагою радянської влади.

13. Коли петлюрівці відступали, Довженка заарештували більшовики й готували до розстрілу. Але представник партії боротьбистів Василь Еллан-Блакитний врятував митця.

14. Так, Довженко вступає до партії боротьбистів, а потім і до комуністичної партії. Однак ці факти не мають документального підтвердження, лише слова Довженка в спогадах. Деякі дослідники припускають, що такі факти він міг навмисно вигадати, щоби відвести пильні погляди радянської влади від себе та своєї сім’ї.

15. З 1921 року Довженко працював у Наркоматі закордонних справ спочатку в Польщі, потім – у Німеччині. Однак службові обов’язки йому геть не подобалися, тож він почав цікавитися малюванням. ЦК КП(б)У навіть видало йому стипендію на навчання в мистецькій школі Віллі Геккеля, де Олександр став художником-експресіоністом.

16. За кордоном відбулося його культурне зростання – він відвідував театри, кінотеатри, знайомився з кінорежисерами й навіть організував власну виставку художніх робіт. У своїх спогадах режисер згодом напише: “От побачив, що таке європейське кіно, то можна вертатися додому”.

17. Уже влітку 1923 року він повернувся в Україну, у Харків, який тоді був оазою мистецтва. Довженко був учасником ВАПЛІТЕ, а після розпаду зблизився з ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Там він працював як художник плакатів. Так поступово переходив у світ кіно.

18. У 32 роки режисер почав працювати на Одеській кіностудії в жанрі дитячої комедії. На початку своєї кар’єри в кіноіндустрії він написав сценарій для дітей – “Вася-реформатор”. Але ця комедія та ще один фільм “Ягідка кохання” (зберігся) не отримали великої популярності.

Офіційний україномовний постер фільму “Вася-реформатор”.

“ДВОЄ ДИВЛЯТЬСЯ ВНИЗ. ОДИН БАЧИТЬ КАЛЮЖУ, ДРУГИЙ – ЗОРІ. ЩО КОМУ”

19. Перший серйозний успіх прийшов до Довженка із його трилогією “Звенигора-Арсенал-Земля” – збірка, до якої увійшли найвідоміші фільми режисера.

·         Так, в 1928 році на екрани вийшов фільм “Звенигора”. Він показує глядачам сторінки з історії України від скіфської епохи, гайдамаків і до радянських часів. Фільм підкорив країни Європи, США та Канаду.

·         1929 року на екрани вийшла стрічка “Арсенал” про придушення військами Центральної Ради більшовицького повстання на київському заводі “Арсенал”. Довженко в лавах армії УНР брав участь у штурмі заводу “Арсенал”, але в картині показав “дзеркальну” версію подій, через що цей фільм є одним із найскладніших для тлумачення в кінобіографії митця.

·         1930 року вийшов фільм “Земля”, який став надбанням українського кінематографа, але був заборонений у СРСР на 9-ий день після прем’єри.

Довженко під час зйомок фільму “Земля”.

20. У німій чорно-білій стрічці “Земля” показано період колективізації в Україні та конфлікт між куркулями й представниками колгоспів. Але цей фільм не лише про аграрну революцію. Довженко показав у стрічці зв’язок українського народу із землею, де вона постає як сенс існування українців, спокій яких порушила колективізація.

21. Загалом стрічка багата на символи. Наприклад, образ трактора, який розорює стежку, символізує розірвання селян із землею. Також часто в стрічці простежується образ яблука. З одного боку, яблука є символом безсмертя, а з іншого – режисер ототожнює їх зі своїм домом, родиною. Навіть коли в Києві будували Київську кіностудію, він особисто посадив там яблуневий сад.

22. Попри заборону в СРСР, “Земля” здобула світове визнання: фільм дивилися такі видатні особистості, як Герберт Веллс (англійський письменник-фантаст), Альберт Ейнштейн (фізик-теоретик) тощо. Стрічка до наших днів входить у дванадцятку найкращих фільмів усіх часів і народів, а за версією ЮНЕСКО є однією з п’яти головних стрічок у світовій історії.

23. Сам Олександр Довженко як режисер був повністю занурений у свою роботу й жив своїми картинами. Він був тим, хто бачив зорі.

Недаремно його називають предтечею українського поетичного кіно та засновником української кінематографії. Довженкові нові методи монтажу й роботи з кадром мали вплив і на світові тенденції. Чарлі Чаплін навіть казав, що “слов’янство дало світу кінематографа лише одного творця – мислителя і поета Олександра Довженка” 

24. Уважно режисер ставився і до процесу зйомок. Щоби вжитися в образ селян, він переодягався в простий домотканий одяг і носив солом’яного капелюха.

25. Також Довженко був досить вимогливим. Наприклад, коли знімали стрічку “Земля” і потрібні були яблука, то на дворі вже була зима. Колеги запропонували режисеру зробити бутафорні, але він на це не пішов і яблука спеціально для стрічки привезли із Кавказу, хоч і коштувало це чималих грошей.

26. Одного разу під час зйомок фільму режисер так занурився в процес, що навіть заходив у воду, щоби показати операторам, як він бачить той чи той кадр.

Водночас, провівши дитинство на Десні, Довженко так і не навчився плавати. Тож колеги завжди перебували поряд із режисером, мовляв, підстраховували.

“Я БУВ БАГАТО ХВАЛЕНИЙ І НЕ РАЗ ОСУДЖЕНИЙ ЗА СВОЇ РОБОТИ”

27. Не варто забувати, що Олександр Довженко жив в умовах тоталітарної радянщини, яка ув’язнювала багатьох українських митців та вбивала їх. Тож режисер шукав можливості для свого порятунку й розвитку. Так, на замовлення Сталіна 1935 року він зняв фільм “Аероград”, потім працював над фільмом “Щорс”.

Загалом кіноіндустрія була одним із засобів поширення пропаганди в СРСР, тож влада цим активно користувалася. За ці пропагандистські фільми Довженко отримував премії, його навіть призначили керівником Київської кіностудії. Це давало режисеру відчуття, ніби він зміг реабілітуватися перед тоталітарною владою.

28. З початком Другої світової війни він просив владу дозволити йому працювати документалістом та отримав відмову. Тоді Довженко пішов на фронт як доброволець і працював там воєнним журналістом. Він бачив на власні очі всі руйнування в Україні, про що писав:

“Україна поруйнована, як ні одна країна у світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців…”

29. Про цей біль він хоче говорити й вирішує створити кіноповість “Україна в огні”, не знаючи, що ця робота стане кінцем його кар’єри й прирече на вічну розлуку з рідним краєм.

30. У кіноповісті він описав історію української родини Запорожців за період німецької окупації. У 1943 році режисер зачитував уривки кіноповісті Микиті Хрущову, який тоді був генерал-лейтенантом. Йому сподобалась “Україна в огні” й це ще більше надихнуло режисера.

31. Однак у Сталіна уривки кіноповісті викликали шалене обурення. 31 січня 1944 року він скликав Політбюро і провів ціле засідання на тему “Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті Довженка “Україна в огні””.

32. Згодом Довженко так опише ці події у своєму “Щоденнику”:

“Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах… Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди і зла. Я народився і жив для добра й любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості”.

33. Сам же твір був заборонений на понад 20 років і вперше надрукований лише в 1966 році із суттєвими змінами. Наприклад, в оригінальній цитаті:

“Ми боремось за те, чому нема ціни у всьому світі, – за Україну!… За єдиний сорокамільйонний народ, який не знайшов у століттях Європи людського життя на своїй землі. За народ роздертий, розщеплений”.

– назву “Україна” замінили на “Батьківщина”. Самого режисера звинуватили в націоналізмі, заохоченні українського патріотизму, антиленінізмі.

34. Однак замість фізичного покарання, влада обрала цькування та моральний тиск на режисера. Його звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, заборонили знімати фільми й найстрашніше – жити в Україні.

“Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм? У чім його злочин? Які нелюди придумали отеє от знущання над життям людським?”, – писав Довженко.

35. Потрапити в Україну режисер зміг у 1952 році, коли почали споруджувати Каховську ГЕС. Довженко хотів зняти про це фільм, тому кожного літа до 1956 року приїжджав у Нову Каховку. Але згодом він зрозумів, що через будівництво зруйнують цінний природний ландшафт та історичні місця Запорізької Січі, як-от Великий Луг.

36. Такою Довженко бачив Нову Каховку:

• “Я люблю Нову Каховку. Люблю Дніпро – велику річку мого народу, чисте ласкаве повітря, ясне небо й широту у всьому. І стриманість у пейзажі, і величавий спокій. І ніде мені не хотілося би так жити, як тут, на чудесному березі, ніде й ніколи я не пройнявся так любов’ю до людей, як тут. Каховка, де колись, у минулому столітті, батракував ще молодий мій батько, стала Батьківщиною мого серця, вітчизною найдорожчих моїх почуттів”.
• А про будівництво ГЕС він писав: “Нове наше море – нове наше горе”. Так народ говоре про море”.

Докладніше про поїздки режисера до Нової Каховки можна прочитати в матеріалі “Української правди” за посиланням, а також у статті Ольги Ярмуш.

37. Олександр Довженко ще встиг написати “Поему про море”, у якій розповів про будівництво Каховської ГЕС.

Мріяв зняти про це фільм, але життя Олександра Довженка обірвалося в 62 роки, 25 листопада 1956 року. Похований український митець у Москві.

“Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце й закопали його в рідну землю в Києві, десь над Дніпром, на горі”, – такий запис у своєму “Щоденнику” зробив режисер ще у 1945 році, до відвідин Нової Каховки.

І хоча заповіт Довженка, на жаль, не вдалося виконати, його творіння і спогади досі серед нас. Вони є цінним ресурсом і для істориків, адже містять дані очевидців про Другу світову війну, підрив культурних пам’яток у Києві радянськими військами, великі втрати українського народу, Нову Каховку тощо. Усе це актуальне й у нашій новітній історії.

Олександр Довженко казав, що “лише сильним дано право на безсмертя“. Режисер таке право отримав.

 

Чого вода каламутна

Ссылка на видео:

https://youtu.be/o6gyO0WIvBc 

Іван Котляревський. Біографія. Історія України!

 

Жива легенда Полтавщини

Так Котляревський у щасливий час

Вкраїнським словом розпочав співати,

І спів той виглядав на жарт не раз.

Та був у нім завдаток сил багатий,

І огник, ним засвічений, не згас,

А розгорівся, щоб всіх нас огрівати.

                                                                    Іван Франко

9 вересня літературна спільнота України відзначає 255-річний ювілей генія українського слова Івана Петровича Котляревського. Не оминула цієї події і Кирило-Ганнівська бібліотека-філія №18, де художньої була організована книжкова виставка «Іван Котляревський – жива легенда Полтавщини». Під час її перегляду відвідувачі мали можливість познайомляться з творами класика української літератури, а й працями літературознавців, які свого часу замислювались над роллю Івана Петровича Котляревського в історії української літератури і культури.

Так, у передмові до двотомного видання творів Івана Котляревського відомий знавець української літератури Євген Прохорович Кирилюк писав: «Автор української «Енеїди» не був революціонером. Це була людина свого часу, яка сформувалася на зламі XVIII та XIX століть і не ставила перед собою жодних революційних завдань. А проте «Енеїда» стала об’єктивно явищем революційним: вона поклала початок нової української літератури. Справді, до появи «Енеїди» українська мова вважалася придатною тільки для хатнього вжитку. Нікому й на думку не спадало, що на ній можлива якась література… І раптом з’явилися три частини «Енеїди».

Цим жартівливими співом і почалась нова українська література, нова українська культура…».

Біографічні видання із виставки  інформують читачів про основні особисті та творчі етапи життя письменника, який народився 9 вересня 1769 року в Полтаві у сім’ї канцеляриста. Навчався у Полтавській духовній семінарії та працював канцеляристом і домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах.

Ознайомившись із представленими на виставці виданнями, ви з цікавістю дізнаєтесь, що Іван Петрович Котляревський служив у Сіверському карабінерському полку, знався на військовій справі. А в 1806 році військова служба Івана Котляревського була пов’язана з Уманю.

Під час походу Наполеона І Бонапарта капітан Іван Котляревський сформував на Полтавщині 5-й український козацький полк. В той час його «Енеїда» була в бібліотеках найвідоміших людей того часу і навіть у бібліотеці Наполеона.

Після закінчення військової служби Котляревський став директором Полтавського вільного театру. Драматична спадщина спадщина І. П. Котляревського була великим початком розвитку театрального мистецтва. «Наталка Полтавка» стала зразком для творчості багатьох українських письменників: Г. Квітки-Основ’яненка, Я. Кухаренка, М. Кропивницького, Т. Шевченка та інших.

Іван Котляревський написав небагато творів: «Енеїда», «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Зате яких! Безсмертні, вони стали для українців майже народними творами. Уривки з них, як пісні, співали кобзарі на вулицях, композитори писали музику, а пісні ставали незабутньою класикою жанру. І нині ці літературні твори займають гідне місце не лише на полицях бібліотеки, а й в літературному спадку та серцях українців.

Прямих нащадків Котляревський не залишив. То ж нащадками великого майстра українського слова є всі, хто цікавиться його творами.

Не забувай того, хто сміло,

Із ясним сміхом розбудив

І розгорнув ширококрило

Понад землею рідний спів.

З латинської дзвінкої міді

Він наше срібло виливав…

Ну, хто б у римській Енеїді

Хорола й Ворсклу не пізнав?

                                              М. Рильський