Зроніть сльозу, бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не поодинці.

Зроніть сльозу, за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці!..

У світі сталося багато трагедій. Страшних трагедій.

    Так, були різні війни, катастрофи, які забирали життя людей.

    Коли гинуть люди від стихійного лиха, аварії літака чи потягу, виверження вулкану – це одне. Коли люди гинуть на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворогів, - це друге. А коли люди гинуть від голоду – це зовсім інше. Особливо – голоду, який створили навмисно. В Україні родючі землі і вона багата хлібом. Ще нашу Україну називали «житницею Європи». Хіба  можна уявити, що народ – хлібороб помирає від голоду? Хіба можна уявити, що людина збирала урожай, раділа, що зможе прогодувати свою родину, а наступного дня влада все забирала, не лишаючи ані зернини, ані картоплини.

     В ті часи жертвами ставали не окремі люди, винищувались цілі села. Від голоду помирали і старі, і молоді. Саме так влада поступила з мільйонами українців у ті далекі 30-ті роки минулого століття. Людей свідомо морили голодом. Це злочин проти людини. Це злочин проти народу. Це злочин проти усього людства.

       Тричі “шугав голод” Україною: 1921—1922, 1932—1933, 1946—1947 рр. Найнемилосердніший, найстрашніший, безпе-речно — 1932—1933 рр. Це був справжній голодокіс, мор, що забрав життя 7 – 10 мільйонів українців. Штучний, запланова-ний у Москві, він прийшов разом з більшовиками, разом з ко-лективізацією.

     Досі не віриться, що в Україні – житниці всієї тодішньої радянської імперії раптово зник хліб і люди залишилися без зернини.
     Хліб -це життя. Ще в глибинах віків так уже склалося, що хліб у хаті – це достаток, добробут, це і відрада і впевненість у завтрашньому дні. Споконвіку кожна українська сім’я старанно працювала на власній , землі, навіть тоді , коли її було небагато. Земля була основою життя селянської сім’ї. Виховуючи дітей, батьки прищеплювали любов до найсвятішого - до землі.

     З організацією більшовиками колгоспів все змінилося. З болем і острахом вступали селяни до колгоспів. Заодно повинні були віддати туди коней , корів, здати свої плуги, борони. Тих, хто не хотів бути колгоспником суворо карали. Влада вимагала від колгоспників все більше хліба, молока , м’яса. Навіть те що залишалося на посів, змушували здавати.
     Осінь 1932 року не віщувала великої біди. Врожай був не гірший ніж у попередні роки. Здали селяни державі продподаток, але раптом оголосили другий , а потім і третій. Почали їздити по селах спеціальні продзагони і забирати все до нитки… Насильно забирали всі продовольчі припаси. Засуджували навіть дітей, які підбирали колоски пшениці на вже зібраних полях. Якщо селянин чи колгоспник не виконав план здачі зерна, у нього забирали усе: картоплю, зерно,  корову, хату.

     Люди розуміли, навіть тим, хто переживе голодну зиму, сіяти навесні не буде чим. Люди їли мишей, горобців,жаб,траву, кору дерев. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст, залишали в установах, лікарнях, на вулицях, та й там і помирали.

      Найбільше від Голодомору постраждали Харківська, Київська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Житомирська області.

      Ні не забудемо! Пам’ятаймо, що зимою 1932-1933 р. помирало в Україні 17 чоловік на хв.., 25 тис. щодня. За 10 місяців Україна втратила майже чверть свого населення. Страшна арифметика, та не вся , бо до неї треба додати розкуркулених і висланих у Сибір, розстріляних і замордованих у 1937-1939 Р

      Про штучний голодомор, як один із найжахливіших способів нищення народу свідчать спогади зібрані в книгах про цю страшну трагедію.

      Ця історія є лише краплиною в морі людського горя, яке довелося пережити мільйонам українських сімей у 1932-1933рр. Вона доводить, що Голодомор в Україні був спеціально створений. Ця історія в котре доводить, що правда немає кордонів. Її потрібно шукати, а пам'ять шанувати.

У селах навесні 1933р. почалось людоїдство, зареєстровано 10 тис судів над людоїдами.

У той час, як від голоду умирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити зерно за кордон. Також в Україні у той час на повну потужність працювали спиртзаводи, які переробляли зерно на горілку, що йшла на експорт.

Третій тиждень листопада кожного року в нашій країні --- поминальний по жертвах імперських насильств над українця-ми, в тому числі і Голодомору 1932-1933 рр. 23 листопада в день пам’яті кожен свідомий українець запалить на підвіконні свою свічку пам’яті, щоб її бачили зорі – душі померлих.

Українська держава пам'ять померлих голодною смертю відзначила випуском «Національної книги пам’яті», куди занесені невідомі імена замордованих голодом.
Свої Книги пам’яті про померлих голодною смертю земляків, випускає кожна область України.
       Тож схилімося в скорботному доземному уклоні перед пам’яттю жертв страшного голодомору, щоб вписати їх в історію пам’яті. Бо пам'ять – нескінченна книга, у якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним.

     Як ніде, може стогне від мертвих українська земля. Від кісток похованих без трун. Від зойків закопаних напівживих. Жоден убивця не повинен знайти місця ні на цьому світі, ні на тому. Тому що , більшого злочину , як відібрати хліб у того хто його вирощує і приректи на голод селянина життєдайної України, селянина, який ніколи не образив святого хліба, бо який піднімав його із долівки, цілуючи.

На вічну пам'ять землякам своїм, що покинули земне життя у пекельних муках від голоду, вивершили українці Курган Скорботи. З усіх областей ішли сюди люди із хлібом та жменькою землі…йшли у скорботі до місця символічної могили, яка сховала чи то батька, чи то сестру, чи ще кого з рідних.

Такі пам’ятники височать і в інших місцях України та по всьому світу, де живуть українці.

І сьогодні, дякувати Богу і натрудженим рукам ми маємо святий хліб щодня , адже без цього скарбу ніхто не сідає до столу.
     На нашому столі присутній і хліб і зерно . Зерно. Як символ життя і перемоги над молохом голоду, а хліб для того , щоб причаститися ним , як безцінним Божим даром та пом’янути душі загиблих людей, які помирали з думкою про цей святий скарб – шматочок хліба…

Зроніть сльозу, бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не поодинці.

Зроніть сльозу, за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці!..

Третій тиждень листопада кожного року в нашій країні --- поминальний по жертвах імперських насильств над українця-ми, в тому числі і Голодомору 1932-1933 рр. 23 листопада в день пам’яті кожен свідомий українець запалить на підвіконні свою свічку пам’яті, щоб її бачили зорі – душі померлих.

З нагоди вшанування пам’яті всіх невинно загиблих в ті страшні роки, Кирило-Ганнівською бібліотекою-філією спільно з Будинком культури було організовано книжкову виставку «Голодомор – помста за свободу».  У музеї проведено годину пом’яті, на якій відвідувачі мали змогу ознайомитися з задокументованими спогадами свідків геноциду Й. Сталіна проти нашого народу. Разом з жителями села відвідали кладовище та поклали квіти до меморіалу жертв Голодомору, запаливши свічку скорботи. Нещодавно було знайдено та облаштовано поховання, що свідчить про ті страшні події.

      Тож схилімося в скорботному доземному уклоні перед пам’яттю жертв страшного голодомору, щоб вписати їх в історію пам’яті. Бо пам'ять – нескінченна книга, у якій записано все: і життя людини, і життя країни.

  Наприкінці заходу присутні вшанували пам’ять померлих хвилиною мовчання.

Ти кажеш не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимили до тла?

Як навіть вариво виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору.

-Греби, нічого людям не лишай!..

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору!

21 листопада День Гідності і Свободи

 

День Гідності та Свободи – це не просто дата в календарі. Це символ нашої незламності, нашої віри в краще майбутнє. Це день, коли ми згадуємо про тих, хто віддав життя за свободу України.

Гідність і свобода – це портрет українця. Кожного – і військового, і рятівника, волонтера і лікаря, фермера і залізничника, кухаря і дизайнера. Це незмінна характеристика нас усіх як народу. Нашої сили і волі, нашої наснаги до боротьби, нашого нестраху й уміння усілякими засобами, а часом і голіруч протистояти ординській навалі.

Цього дня, з інтервалом у дев’ять років, розпочалися дві доленосні для сучасної України події: Помаранчева революція 2004-го та революція Гідності 2013-го.

Під час президентських виборів 2004-го року здійнялися акції протесту. Масові та брутальні фальсифікації під час голосування та підрахунку голосів збурили українське суспільство. Прихильники опозиційного кандидата – Віктора Ющенка, 22 листопада вийшли на мітинги незгоди. Протестний рух охопив найбільші міста України, а центром став Майдан Незалежності у Києві.

21 листопада 2013-го року на Майдані Незалежності у Києві розпочалася акція протесту проти рішення Кабінету Міністрів України призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Спочатку зібралося декілька сотень, а вже 24 листопада – понад сто тисяч прихильників євроінтеграції. Після того як 29 листопада на Євромайдані відбувся мітинг із закликом до відставки уряду та дострокових парламентських виборів, влада застосувала силу. 30 листопада вночі відбувся кривавий розгін майданівців.

18-20 лютого – в найтрагічніші дні Революції, сталися сутички в центрі Києва, підпалено Будинок профспілок, снайпери вбили понад 70 євромайданівців, які стали Героями Небесної сотні.

Стало зрозуміло, що країна рухається до авторитаризму, засадничі принципи якого відчуло на собі українське суспільство: зневага до прав людини, корупція, свавілля правоохоронних органів, репресії проти незгідних.

Вночі на 22 лютого тодішній президент Янукович втік з України. Відбулися  позачергові президентські вибори, які засвідчили європейський вектор орієнтації. Україна вдруге отримала шанс для цивілізаційного вибору, демократії, очищення від впливу тоталітарного, людиноненависницького  комуністичного минулого.

На відміну від подій Помаранчевої революції, відстоювання власної гідності та свободи коштувало Україні багатьох життів патріотів.

13 листопада 2014 року Президент України Петро Порошенко підписав Указ «Про День Гідності та Свободи». Свято засноване з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року – лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору.

Сьогодні ж, 21 листопада, ми вшановуємо подвиги наших героїв, які стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод українського народу. Революція Гідності – це яскравий приклад незламності духу українців, їхньої готовності боротися за справедливість і незалежність.

Світла пам’ять Героям Небесної Сотні й усім захисникам, які віддали своє життя, відстоюючи незалежність нашої держави у війні з агресором. Пам’ятаймо про все, що відбувалося в ті часи й відбувається зараз, пам’ятаймо всіх наших героїв!

Спільно з Будинком культури бібліотекою-філією №18 було проведено тематичний захід «День Гідності та Свободи».

Із нагоди відзначення Дня Гідності та Свободи бажаємо учасникам національно-визвольної боротьби, усім, хто виборов перемогу у Помаранчевій революції, Революції Гідності й зараз продовжує захищати Україну від ворога, миру й такої очікуваної перемоги!

Щиро вітаємо усіх з Днем Гідності та Свободи!

Бажаємо мирного неба над українською землею, родинного добробуту і злагоди, незламної віри у щасливе майбутнє України та впевненості у завтрашньому дні.

Нехай Господь береже нашу Батьківщину і кожного з нас!

Усе буде Україна!

 

1000 днів незламності

https://youtube.com/shorts/SIZO1kThKSI?si=Pu-gYwjba3OgtZMo

19 листопада ми згадаємо сумний день - 1000 днів від початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну. Це - 1000 днів стійкості, мужності та неймовірної єдності всього українського народу. 1000 днів, протягом яких кожен українець, незалежно від місця, віку чи професії, став частиною великої боротьби за свободу.

Ця дата — не просто цифра, а символ незламності українського народу. За цей час Україна пережила безліч втрат, але також продемонструвала неймовірну стійкість і єдність.

Міста і села, які стали епіцентрами боротьби, зруйновані, але не зламалися. Буча, Ірпінь, Маріуполь — вони стали символами мужності та боротьби за свободу. Українські військові та цивільні щодня демонструють героїзм, а світова спільнота продовжує підтримувати боротьбу України за незалежність.

Цього дня ми зупинимося, щоб згадати, відчути, вшанувати героїзм військових, волонтерів, лікарів, рятувальників та звичайних громадян, які з 24 лютого 2022 року щоденно боронять Україну, та всіх Героїв, хто віддав своє життя за свободу та незалежність нашої держави.

Але завдяки нашим Захисникам і Захисницям, підтримці волонтерів та кожного з нас, Україна вистояла і буде боротися доти, поки не здобуде Перемогу над ненависним російським окупантом.

Цей день - нагадування про нашу силу, про нескореність і віру в перемогу. Разом, завдяки нашим захисникам і захисницям, підтримці волонтерів та кожного з нас, ми пройшли цей шлях і продовжуємо йти далі. Схиляємо голову перед тими, хто віддав своє життя, і дякуємо всім, хто бореться сьогодні за наше мирне завтра!

 

 

 

 

 

 

"Розстріляне відродження". Остап Вишня

 

«Я називався цвітом Вишні,

Я світ любив, любив людей…»

 

Літературне досьє

«Оті дурні, що кричать

«націоналіст!», не розуміють і ніколи не

зрозуміють, що я зумів об'єднати любов

до мого народу з любов'ю до всіх народів

світу!»

 

 

13 листопада виповнюється 135 років від дня народження українського письменника Остапа Вишні.

Упродовж життя він написав близько двох з половиною тисяч творів: гуморески, нариси, фейлетони, памфлети, мемуари, щоденник, переклади і здобув всенародне визнання самобутнього майстра української сатири й гумору. Започаткував у літературі новий жанр – усмішку, яка стала своєрідною візитівкою його творчості.

 З упевненістю можна сказати, що мало хто з письменників того часу був таким близьким до народу, як Остап Вишня, який ніколи не забував та не цурався свого коріння. Йому випало жити в пору великих соціальних зрушень, у період світлих надій і чорної розпуки, епохальних звершень і масового терору. Як багато він міг би зробити, якби в період найвищого розквіту не зазнав нищівного удару...десятирічного ув’язнення у північних таборах. “Ой як буде соромно комусь за мої страждання” – писав Остап Вишня. Надіявся на сором людей , які давно втратили совість. Може тому й сподівався, що сам був совістю України.

 

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) народився в місті Груні Сумської області 11 листопада 1889 року в селянській родині. Закінчив Київську військово-фельдшерську школу (1907), вчився в Київському університеті.

 

Перші твори письменника під псевдонімом Павло Грунський з’явились 1919 року. З 1921 року він підписує свої твори вже як Остап Вишня.

 

Численні сатиричні мініатюри, фейлетони, гуморески автора друкувались у «Вістях ВУЦВК», «Селянській правді», де він був співробітником, у «Червоному перці» та ін.

 

У 20-х і на початку 30-х рр. виходять збірки Остапа Вишні, що перевидавались по кілька разів: «Діли небесні» (1923), «Вишневі усмішки (сільські)» (1925), «Лицем до села» (1926), «Вишневі усмішки літературні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) та ін.

1928 року з’явилося перше видання «Усмішок» у 4-х томах.

 

У повоєнні роки вийшли збiрки "Самостiйна дiрка" (1945), "Зенiтка" (1947), "Весна-красна" (1949), "Вишневiусмiшки" (1950), "Мудрiсть колгоспна" (1952), «А народ війни не хоче» (1953), "Великi ростiть" (1955), Твори в 2-х т. (1956), "Привiт, привiт" (1957), "Мисливськi усмiшки" (1958), Твори в 7-ми т. (1963-1964), Твори в 5-ти т. (1957) тощо.

Гумористичні твори Остапа Вишні мали великий успіх у читачів і друкувались в перекладах російською та іншими мовами народів колишнього СРСР.

Героями “вишневих усмішок” стають бюрократи і вельможі, окозамилювачі і підлабузники, спекуляти і дрімучі дурні, затискувачі критики і псевдовчені. До них він жорстокий і невблаганний. Інший Остап Вишня – життєлюб і оптиміст. “Ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу!”- пише письменник.

Остап Вишня був відомий і як перекладач творів російських та світових класиків - М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О’Генрі, Я. Гашека, Я. Неруди.

Проводив велику громадську роботу (був членом редколегії журналу «Перець» і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України).

 Читаючи Остапа Вишню, народ і усміхався, і сміявся, і повнився радістю і гордістю, і сумував, і печалився, і обурювався – багатьох і багатьох струн душі доторкалося вишнівське людяне, мудре, гостре і ніжне, вагоме слово.

 

На відзнаку 135-річчя від дня народження видатного українського письменника-сатирика Остапа Вишні в Кирило-Ганнівській бібліотеці-філії підготовлено книжкову виставку «Ніколи не сміявся без любові…». Експозиція, яка висвітлює життєвий шлях і творчий спадок митця, містить широку палітру видань творів Остапа Вишні, а також матеріали про нього.