Як і Тарас Шевченко, Василь Стус прожив лише 47 років. Так само був поетом, який через надпотужне відчуття національної гідності не міг ігнорувати політику. Він присвятив життя захисту гідності свого народу.
Народився Василь Стус 6 січня 1938 року на Вінниччині, однак уже через два роки родина переїхала до Сталіно (нині Донецьк). Навчання для Василя стало просвітком у нестерпній дійсності. Пізніше він писав: "Десь у 4-6 класі я майже весь "Кобзар" знав напам"ять.
В одному з листів Василь Стус згадував, як у 13 років, гостюючи у бабусі в селі, збирав по стерні колосся. Його наздогнав об"їждчик і став відбирати торбинку, а Василь кусав його "за гидкі червоні руки". Це був його перший бунт проти несправедливості. А згодом, років через двадцять, акти непокори він мало не щодня вчиняв у таборах.
у 1965 році під час прем"єри фільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" Стус був одним зі сміливців, які підвелися, аби висловити протест проти хвилі арештів української інтелігенції. У пояснювальній записці Стус написав : "Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати".
13 січня 1972 року Василя Стуса зарештували. Далі табори, Мордовія. Там він виявляв постійний спротив. Він дуже рано зрозумів приреченість своєї долі. У лисатах до рідних стверджував, що не нарікає, бо свідомий свого вибору. Хтось має захищати свою землю. "Комусь же треба підставляти свої плечі. Ось я й підставив свої. І мушу триматися". Його визнає світ і вбиває радянський режим... Василь Стус протестує і помирає. З ув"язнення звертався з заявою до Верховної ради СРСР із відмовою від громадянства: "...мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином - значить бути рабом..."
28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книжку в камері, він сперся ліктем на ліжко. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. У ніч із 3 на 4 вересня Стус помер. Чому і хто винен? Він за життя сам на все відповів.
О краю мій, коли тобі проститься
крик передсмертний і важка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Убивці, вбивці вбивць, убивці вбивців вбивць —
шлях справедливості — над людськістю наруга.
Брехня брехні! Все лжа — прогреси ваші.
Вся ваша правда — лжа! Брехня брехні.
О краю мій! Наруго революцій,
потворне посміховисько катів!
І рай, і пекло — все тут під'яремне,
тут навіть мертвих сором спопелив би,
якби раніше кат не спопелив.
Ти фарисеїв царство. Суддукеїв
страшне багно, мій краю огняний!
Ти вічність катував, катуєш землю.
Батьки й сини — кати. Учні й навчитель.
Чи ти не чуєш, як вони зовуть,
зовуть тебе з любов'ю і прокльоном.
Ти їхніми сльозами ще ридатимеш,
і їхній біль поб'є тебе колись.
О краю мій, великий, як Сибір,
хай шир твоя не для Сибіру — вірю,
та поки кожен шлях цей не проміряє —
не запанує у Вітчизні мир.
Хай покоління прокричать, проорять
і продзвенять на струнах з людських жил
твоє минуле зганьблене, прийдешнє
твоє спаплюжене минулим. Гірко
з сльозами на очах радіть нащадкам,
які колись очистяться од скверни
і злочинів, у світі найстрашніших:
вбивати правду — правдою.
(1962-1964)
.jpg)
Немає коментарів:
Дописати коментар