21 ЛИПНЯ - 115 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА
Цікаве про Олега Ольжича
- Він — син поета Олександра Олеся (Кандиби), автора рядків "Сміються, плачуть солов'ї". Були вони зі збіднілого шляхетського роду (нащадки козацького полковницького роду Кандиб) , в їхньому гербі голуб сидить на короні.
- Олег навчився читати на третьому році життя, а п'ятилітнім написав п'єсу з козацьких часів. Віршувати також почав рано.
- Його перші поетичні спроби свідчать про вразливе серце. У дитинстві він колекціонував пташине пір'я. А пізніше, в оповіданні "Рудько (Життєпис одного півня)", писав: " Ми менше знаємо про те, що відбувається в душі у півня, ніж той півень знає про нашу душу".
- Олег знав дев'ять мов, грав на фортеп'яно та скрипці. Був високий і сором'язливий. Дівчата дуже цікавились ним — але не закохувалися.
- Ольжич узявся довести батькові, що УНР-Україна — зовсім не "дурна корова". У його віршах буяв культ сили. Хоч сам він фізично сильним не був і покладався на силу духу. Є в нього прикметний вірш 1935 року, де поет бачить себе семиголовим Змієм, що гине в бою за царівну:
Безголовим впасти під коня!
Сім голів я маю, надокучливий,
Та єдине серце маю я.
- О. Ольжич за професією – археолог, спеціаліст із кераміки і наймолодший професор у Європі.
- На Ольжича полювало і гестапо, і служба безпеки , і енкаведисти. Саме в цей час, перебуваючи в підпіллі, він вирішив одружитися. Знайшов на Турківщині, в Карпатах, православну церкву в селі Яблінка Вижня й обвінчався там 2 серпня 1943 року з Катериною (Калинкою) Білецькою, професорською донькою, яку знав ще з її дитинства. Вони з Катериною заприсяглися не повідомляти про своє вінчання нікому до кінця війни. Після одруження бачилися таємно, жили порізно. Удавали незнайомих між собою, коли доводилося разом зустрітися на людях.
- Гестапо арештувало Ольжича у Львові 25 травня 1944 року, в домі на вулиці Личаківській, 32 (там є тепер меморіальна дошка). Його кинули до концтабору Заксенхаузен. Там Ольжич помер під час допитів. Через місяць, дізнавшись про це, у Празі помер його батько Олександр Олесь. А ще за кілька днів у Катерини народився син, якого теж назвали Олегом.
Збірка віршів "ПІДЗАМЧА" (1946) (Мюнхен)
ПІДЗАМЧА
Притулене тут під горою -
Спокійне Підзамча усе.
Лиш вітер стрімкою рікою
І хмари, і зорі несе.
В хатках порушаються люди
- Ткачі, кушніри, ковалі, -
Шукаючи щастя чи злуди,
І чується запах землі.
Ні хмарам, ні зорям не вузько,
Сповняючи вічний закон.
І вишні набряклі галузки
Вночі стукотять до вікон.
26.01.1941
***************
ЯБЛУНЯ НАГОРІ
Над кручею, за садом, на горі
Розквітла яблуня. Іди, тебе немає.
Здалека злото котять дзвонарі,
І вітер тихо квіти коливає.
Тебе немає. На траві прибитій
Не буде видко сліду ні на мить,
Як станеш ти угледіти крізь віти
Густу, глибоку і м'ягку блакить.
25.01.1941
**************
АЛЯБАСТЕР
Незнаний майстер давньої Еллади
Різьбив її, коринтянку з села,
І голову одбиту одягла
Назавжди сила лагоди й принади.
І дивно знати: десь тепер схиляє
Чоло спокійне дівчина жива,
І світло, що на голову сплива,
Крізь білий мармур цери проступає.
25.01.1941
***************
ШЯКУНТАЛА
Все нижче сонце потойбіч дороги,
А тут, в тиші, ростуть платани скраю.
Смагляві і сухі дівочі ноги
Дрібні сліди у пилі залишають.
Гарбу двоколу тянуть до оселі
Бики слухняні, і минають люди,
А у лісах пустельники веселі
Ще досі відають блаженства й чуда.
В твоїх очах вся мудрість незглибима.
Ходім, нехай я спробую, закутий,
Своїми недовірами-очима
Її до дна пізнати і збагнути.
26.01.1941
******************
МУКИ СВ. КАТЕРИНИ
Як зв’язали Діву Катерину
Посіпаки в храмі на стіні,
Рвали біле тіло, щохвилину
Припікали рани на огні.
Оберта вона блакитні очі,
Геть вже повні стримуваних сліз:
Коли так мій Пан Небесний хоче,
Не боюсь я диби, ні коліс.
При стовпі у темному притворі,
У похмурій келії своїй
Б'юся я в безвихідному горі:
Як би можна полегшити їй.
Ти, що сієш тьму і зло між люди,
Кров невинну, праведну ллючи,
Шли удвоє всі твої облуди
До мойого ложа уночі.
Хай гарцюють по кутах кривляки,
Кров і піт спиваючи мені.
Щоб пустили тільки посіпаки
Катерину Діву на стіні.
26.01.1941
*****************
СОННА ВЕНУС
В широкій рамі, простій і новій,
Важкій, як стелі, вікна і портали,
Вона лежить на радісній траві,
І руки зо сну між квітки опали.
П'янка сопілка фавна, що вона
З гущавини метеликами лине;
Співають дзвінко соняшного дня
Птахи і листя, вітер і хмарини.
Та непритомне тіло золоте
Такий незбагнений ховає холод,
Що й почування, що в тобі росте,
Не будеш здатний ти назвать ніколи.
26.01.1941
******************
ГОЛЛАНДСЬКИЙ ОБРАЗ
Я змела важкі дубові лави
І до хліву чистого пішла.
Ремигають, добрі і ласкаві,
І мені не хочеться тепла.
Обніма мене червоне світло
Ліхтаря в соломі на землі.
Б’ється в вікна вогкий літній вітер,
І далеко в морі кораблі.
Він прийде, у плащі зі шкіри,
Із лицем, пошмаганим огнем,
Привезе коріння й вин без міри,
І велике серце кам'яне.
25.01.1941
******************
ПОРЦЕЛЯНА
До дзвінкого водограю
З шумом з балю в голові
Я збігаю по терасах,
По розсипаній жорстві.
Пруг оранжевого світла
На каміння ліг і щез.
Наче хвиля, що розквітла,
Білопінний польонез.
І із рук байдужих квітку
Я кидаю в глибину,
Із Нормандії згадавши
Молодого старшину.
У похмурому Дюнкерку
Він сідає до стола.
І мережану хустину
З рукава переклада.
25.01.1941
****************
ДИЛІЖАНС
Стук дверцят від грубої руки,
По грудках замерзлих дзвін обіддя,
І пучки розв'язують стрічки
Під м'ягким злотавим підборіддям.
І таким чимсь повні - чуєш ти -
Раптом груди, горло і повіки,
Що готовий взяти та й піти
І ніколи не вернуть, повіки.
25.01.1941
****************
ПОРОША
Русява дівчина у хустці,
І повні глечики усі,
Та ми зустрінемось у пустці,
В полях на Дарницькій шосі.
Стежки завіяло наново,
І гусне зовсім сиза мла,
І тільки лиця калиново
Тобі рум'янцем поняла.
Ходімо так. А я тепер би
Ішов куди б там не було.
........................
Ой, там за скиртами, повз верби,
Я знаю простий шлях в село.
***********************
ВОНО ДОЩЕМ СПАДАЄ ЗОЛОТИМ...
Воно дощем спадає золотим
Тобі на серце, - і життя щоденне
Здається святом, палацом - твій дім.
І кожне діло є благословенне.
І враз не стане. Курява дорог
Встає до сонця, і чорніє лик твій...
Земля широка. Мудрий в небі Бог.
І серце людське - мужнє і велике.
26.01.1941
************************
ЛЮКРЕЦІЯ
Давно ріка вернула в береги.
Давно нора засипалася в кручі,
І місто мовчки зводить навкруги
Вали із частоколами колючі.
Та ще лежить над плямами полян,
Над краєм, що не розгортав ще крила,
Важкий і нерозгаданий туман,
Мов мармуру незайманого брила.
О, мряко неповторної доби,
Дими з-під стріх, що стеляться так низько,
Жінки, що тчуть при огнищах собі,
Чоловіки в дощах на пасовиськах...
Що зверне їх до мутної ріки
Від їх отар, від сивої худоби?
Етруски, умбри, хижі гірняки...
Щоб гори перейшли вони і доби.
І ось твоя ясна і щедра кров
На твердь і міць Латинового дуба.
І креше шлях ударами підков
Рідня царева, зайшла і нелюба.
Проста чесното юної землі...
Що Брутові і Цезарю дасть сили.
Щоб полонили море кораблі
І легіони сушу полонили.
Немає коментарів:
Дописати коментар