Понад Крутами вічність у сурми сурмить

Історична довідка

29 січня – День пам’яті героїв Крут

Нема любові понад ту,

Що окропила кров’ю  

                                   Крути,

І ту гарячу кров святу

Повік Вкраїні не забути.

 

 (Б.Стельмах)

 

Бій під Кру́тами — бій, що відбувся 29 січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам'ятне на Чернігівщині, за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва, що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків.

Дорога від залізничної станції Крути веде до поля, де відбувався бій. Там стоїть пагорб, на якому височіє потрісканий від дощів та вітрів березовий хрест. На скромній табличці вигравірувано напис: «Тут береже Україна вічний сон молодих своїх синів, які загинули героїчною смертю в борні за її волю під Крутами».

Відбувалося це під час війни радянської Росії проти УНР. Більшовицькі війська окупували Харків, Полтаву, Чернігів, розгорнули наступ на Київ. Найкоротшою дорогою до Києва був залізничний шлях Гомель-Бахмач.

Для захисту УНР була можливість використати значні збройні сили. Патріоти України створювали військові фронтові ради, клуби, громади. Пройшли військові з’їзди, зростала кількість українських дивізій. Число українських вояків сягало 4 мільйонів. І важко зрозуміти поведінку лідерів Центральної Ради, зокрема Володимира Винниченка, який писав: «Не своєї армії нам, соціал-демократам… треба, а знищення всяких постійних армій». І ось наслідок: 16 українських дивізій не були своєчасно зняті з фронту. Деякі частини демобілізувались. А коли більшовицька армія посунула на Україну, для захисту Києва залишилося лише 3 тисячі українського війська. Обороняти Українську Державність змушена була добровільно українська молодь, яка навчалася у Києві: студенти університету ім. Святого Володимира, Українського народного університету, гімназисти. Юнаки не мали жодної бойової підготовки.

Студентський курінь добровольців поспішив на допомогу українським частинам, які намагалися утримати станцію Бахмач. Але було пізно. Загін зупинився за Ніжином, на станції Крути.

Один з найстаріших мешканців села Крути Григорій Деркач згадував, що у той час він був ще малим хлопцем. Батько наказав йому сховатися на печі, бо привезли загін молодих хлопців і висадили посеред поля, за п’ятсот метрів від станції. Наказали на замерзлому полі копати окопи. Почалася стрілянина. Зліва розмістилися юнкери, праворуч – студенти і гімназисти. Юнаки не здавали позицій і зуміли протриматися до пізньої ночі. У деяких хатах від стрілянини вилітали шибки і селяни закривали діри подушками. Більшовики оточили молодих вояків. Майже половина гімназистів лежали мертвими. Командир дав наказ відступати. За два кілометри від станції їх чекав поїзд, щоб вивезти до столиці живих і поранених. Одна сотня прикривала собою відступаючих. Серед ночі важко було щось розгледіти, тому тридцять-двадцять п’ять чоловік заблукали в полях. Пішли на світло станції, а там на них у засідці чекали червоні. Кажуть, поїзд рушив, не дочекавшись відступаючих.

 

Супроти хижої навали,

Супроти смерті – в стужу й сніг –

Ось тут вони, ось тут стояли,

І всього жменька – триста їх.

 

Стихали Києва хорали.

Його заслін – ці юнаки.

Ось тут – редут. Ось тут вмирали,

Приймали кулі і штики.

(Петро Шкраб’юк «Бій під Крутами»)

 

Під час бою загинуло 250 курсантів і студентів та 10 старшин, у тому числі й командир Студентського січового куреня Омельченко.

Під ранок усе стихло. Село потопало у крові… Найсміливіші крутяни виходили з хат, щоб подивитися, що там біля залізниці. Вони знаходили на полі трупи з розбитими головами, повибиваними зубами, повиколюваними багнетами очима, відрізаними носами і вухами. Декотрі лежали на снігу з розпоротими животами.

 

Кров навколо!..

Мертві люди!

Жах страшний спирає груди…

Чуєш!?

Стогін чийсь несеться!

Смерть упилась і сміється,

Бенкетує без упину,

І ковта криваву слину…

(Струмок Микола «Війна»)

 

Довгі роки ніхто не знав, що насправді відбулося під Крутами. Старі мешканці говорили, що тутешні люди боялися навіть згадувати те 29 січня. Жінки підходили до поля і непритомніли від побаченого. Чоловіки не могли стримати сліз. Люди хрестилися і розбігалися по домівках. Отак це криваве місиво з юних тіл лежало на вигоні обабіч села день чи два. А потім в Крутах почали з’являтися чужі підводи, – то заможніші батьки гімназистів, дізнавшись про трагічну смерть дітей, приїжджали хоч останки докупи позбирати. Плач і ридання стояли такі, що аж за село було чути. Декотрих впізнавали за вишивкою на сорочці. Хто з бідної родини був, то так і загинув невідомим.

 

Віють вітри, віють буйні,

Плачуть і голосять,

Гонять хмари, стогнуть, свищуть,

Когось кличуть, просять.

 

 

Спини, Боже, буйні вітри,

Вже на дворі дніє.

Моє серце в лютих муках,

Мов на грані, тліє.

(Береза Олена «Віють вітри, віють буйні…»)

 

Селяни боялися хоронити загиблих по-людськи, щоб потім не опинитися в Сибірі. Хто сміливіший і набожніший був, то серед ночі ями копав, щоб по-християнськи тіла студентів землі віддати. А за кілька днів пішов сильний сніг, притрусив цю братську могилу. І пролежали студенти під сніговою ковдрою аж до весни.

 

В чистім полі, на роздоллі

Одинокий хрест стоїть;

Поле чисте по неволі:

Всі вчорашні муки, болі

В собі чорний гріб таїть.

 

Де-де чорне попелище,

Зброя кинена лежить,

Лиш понуро вихор свище

По пустому бойовищі,

Де лягло життя спочить.

 

Чорний ворон сів і кряче

На похилому хресті,

Тільки й спомину неначе:

Вихор свище, ворон плаче

По не одному житті.

 

Лиш простяг в простори ясні

Рамена самотній хрест,

Мов за скони передчасні

І за жертви всі безстрасні

Зносить в небо свій протест.

(Василь Атаманюк «Самотній хрест»)

 

Сімох поранених, переплутавши зі своїми, більшовики відправили до Харкова лікуватись. Так вони вціліли й потім розповіли про все.

Скільки юнаків полягло під Крутами, досі достеменно не відомо. Кажуть, чоловік триста, а може й більше. Останки замордованих тільки 19 березня 1918 року перевезли до Києва, де на Аскольдовій горі перепоховали з військовими почестями. Дві доби родичі впізнавали тіла своїх закатованих дітей.

 

         Ось імена тих юнаків-крутянців, яких зберегла нам історія:

 студенти університету Св. Володимира:

 

Ø  Олександр Попович,

Ø  Володимир Тульчин,

Ø  Бошко-Божинський,

Ø  Андріїв,

Ø  Дмитренко;

 

          студенти Українського народного університету:

 

Ø  Ісидор Пурік,

Ø  Олександр Шерстюк,

Ø  Омельченко (сотник куреня),

Ø  Борозенко-Конончук,

Ø  Головащук,

Ø  Чижов,

Ø  Сірик;

 

          гімназисти:

 

Ø  Євген Терновський,

Ø  Микола Ганкевич,

Ø  Василь Гнаткевич,

Ø  Григорій Пінський,

Ø  Юрій Дубницький,

Ø  Павло Кольченко,

Ø  Іван Сорокевич,

Ø  Андрій Соколовський,

Ø  Володимир Шульгин.