Понад Крутами вічність у сурми сурмить

Історична довідка

29 січня – День пам’яті героїв Крут

Нема любові понад ту,

Що окропила кров’ю  

                                   Крути,

І ту гарячу кров святу

Повік Вкраїні не забути.

 

 (Б.Стельмах)

 

Бій під Кру́тами — бій, що відбувся 29 січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам'ятне на Чернігівщині, за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва, що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків.

Дорога від залізничної станції Крути веде до поля, де відбувався бій. Там стоїть пагорб, на якому височіє потрісканий від дощів та вітрів березовий хрест. На скромній табличці вигравірувано напис: «Тут береже Україна вічний сон молодих своїх синів, які загинули героїчною смертю в борні за її волю під Крутами».

Відбувалося це під час війни радянської Росії проти УНР. Більшовицькі війська окупували Харків, Полтаву, Чернігів, розгорнули наступ на Київ. Найкоротшою дорогою до Києва був залізничний шлях Гомель-Бахмач.

Для захисту УНР була можливість використати значні збройні сили. Патріоти України створювали військові фронтові ради, клуби, громади. Пройшли військові з’їзди, зростала кількість українських дивізій. Число українських вояків сягало 4 мільйонів. І важко зрозуміти поведінку лідерів Центральної Ради, зокрема Володимира Винниченка, який писав: «Не своєї армії нам, соціал-демократам… треба, а знищення всяких постійних армій». І ось наслідок: 16 українських дивізій не були своєчасно зняті з фронту. Деякі частини демобілізувались. А коли більшовицька армія посунула на Україну, для захисту Києва залишилося лише 3 тисячі українського війська. Обороняти Українську Державність змушена була добровільно українська молодь, яка навчалася у Києві: студенти університету ім. Святого Володимира, Українського народного університету, гімназисти. Юнаки не мали жодної бойової підготовки.

Студентський курінь добровольців поспішив на допомогу українським частинам, які намагалися утримати станцію Бахмач. Але було пізно. Загін зупинився за Ніжином, на станції Крути.

Один з найстаріших мешканців села Крути Григорій Деркач згадував, що у той час він був ще малим хлопцем. Батько наказав йому сховатися на печі, бо привезли загін молодих хлопців і висадили посеред поля, за п’ятсот метрів від станції. Наказали на замерзлому полі копати окопи. Почалася стрілянина. Зліва розмістилися юнкери, праворуч – студенти і гімназисти. Юнаки не здавали позицій і зуміли протриматися до пізньої ночі. У деяких хатах від стрілянини вилітали шибки і селяни закривали діри подушками. Більшовики оточили молодих вояків. Майже половина гімназистів лежали мертвими. Командир дав наказ відступати. За два кілометри від станції їх чекав поїзд, щоб вивезти до столиці живих і поранених. Одна сотня прикривала собою відступаючих. Серед ночі важко було щось розгледіти, тому тридцять-двадцять п’ять чоловік заблукали в полях. Пішли на світло станції, а там на них у засідці чекали червоні. Кажуть, поїзд рушив, не дочекавшись відступаючих.

 

Супроти хижої навали,

Супроти смерті – в стужу й сніг –

Ось тут вони, ось тут стояли,

І всього жменька – триста їх.

 

Стихали Києва хорали.

Його заслін – ці юнаки.

Ось тут – редут. Ось тут вмирали,

Приймали кулі і штики.

(Петро Шкраб’юк «Бій під Крутами»)

 

Під час бою загинуло 250 курсантів і студентів та 10 старшин, у тому числі й командир Студентського січового куреня Омельченко.

Під ранок усе стихло. Село потопало у крові… Найсміливіші крутяни виходили з хат, щоб подивитися, що там біля залізниці. Вони знаходили на полі трупи з розбитими головами, повибиваними зубами, повиколюваними багнетами очима, відрізаними носами і вухами. Декотрі лежали на снігу з розпоротими животами.

 

Кров навколо!..

Мертві люди!

Жах страшний спирає груди…

Чуєш!?

Стогін чийсь несеться!

Смерть упилась і сміється,

Бенкетує без упину,

І ковта криваву слину…

(Струмок Микола «Війна»)

 

Довгі роки ніхто не знав, що насправді відбулося під Крутами. Старі мешканці говорили, що тутешні люди боялися навіть згадувати те 29 січня. Жінки підходили до поля і непритомніли від побаченого. Чоловіки не могли стримати сліз. Люди хрестилися і розбігалися по домівках. Отак це криваве місиво з юних тіл лежало на вигоні обабіч села день чи два. А потім в Крутах почали з’являтися чужі підводи, – то заможніші батьки гімназистів, дізнавшись про трагічну смерть дітей, приїжджали хоч останки докупи позбирати. Плач і ридання стояли такі, що аж за село було чути. Декотрих впізнавали за вишивкою на сорочці. Хто з бідної родини був, то так і загинув невідомим.

 

Віють вітри, віють буйні,

Плачуть і голосять,

Гонять хмари, стогнуть, свищуть,

Когось кличуть, просять.

 

 

Спини, Боже, буйні вітри,

Вже на дворі дніє.

Моє серце в лютих муках,

Мов на грані, тліє.

(Береза Олена «Віють вітри, віють буйні…»)

 

Селяни боялися хоронити загиблих по-людськи, щоб потім не опинитися в Сибірі. Хто сміливіший і набожніший був, то серед ночі ями копав, щоб по-християнськи тіла студентів землі віддати. А за кілька днів пішов сильний сніг, притрусив цю братську могилу. І пролежали студенти під сніговою ковдрою аж до весни.

 

В чистім полі, на роздоллі

Одинокий хрест стоїть;

Поле чисте по неволі:

Всі вчорашні муки, болі

В собі чорний гріб таїть.

 

Де-де чорне попелище,

Зброя кинена лежить,

Лиш понуро вихор свище

По пустому бойовищі,

Де лягло життя спочить.

 

Чорний ворон сів і кряче

На похилому хресті,

Тільки й спомину неначе:

Вихор свище, ворон плаче

По не одному житті.

 

Лиш простяг в простори ясні

Рамена самотній хрест,

Мов за скони передчасні

І за жертви всі безстрасні

Зносить в небо свій протест.

(Василь Атаманюк «Самотній хрест»)

 

Сімох поранених, переплутавши зі своїми, більшовики відправили до Харкова лікуватись. Так вони вціліли й потім розповіли про все.

Скільки юнаків полягло під Крутами, досі достеменно не відомо. Кажуть, чоловік триста, а може й більше. Останки замордованих тільки 19 березня 1918 року перевезли до Києва, де на Аскольдовій горі перепоховали з військовими почестями. Дві доби родичі впізнавали тіла своїх закатованих дітей.

 

         Ось імена тих юнаків-крутянців, яких зберегла нам історія:

 студенти університету Св. Володимира:

 

Ø  Олександр Попович,

Ø  Володимир Тульчин,

Ø  Бошко-Божинський,

Ø  Андріїв,

Ø  Дмитренко;

 

          студенти Українського народного університету:

 

Ø  Ісидор Пурік,

Ø  Олександр Шерстюк,

Ø  Омельченко (сотник куреня),

Ø  Борозенко-Конончук,

Ø  Головащук,

Ø  Чижов,

Ø  Сірик;

 

          гімназисти:

 

Ø  Євген Терновський,

Ø  Микола Ганкевич,

Ø  Василь Гнаткевич,

Ø  Григорій Пінський,

Ø  Юрій Дубницький,

Ø  Павло Кольченко,

Ø  Іван Сорокевич,

Ø  Андрій Соколовський,

Ø  Володимир Шульгин.

Таїна величі Павла Тичини

                                               ЛІТЕРАТУРНЕ      МЕРЕЖИВО
                                             
                                             До 130 річчя від дня народження

                                            ПАВЛО ТИЧИНА

                                                 (1891—1967)

Павло Тичина народився в селі Піски на Чернігівщині 23 січня 1891 р. (традиційна дата 27 січня є датою хрещення, так записано в знайденій у Київському міському архіві в справах Комерційного інституту виписці з церковної книги), був сьомою дитиною сільського дяка Григорія. Те, що батько був дяком, означало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але й — насамперед! — виховання музичне. Адже, поза справами церковними й громадськими, Григорій Тичина знаходив себе в музикуванні. Мати та усі діти також мали хист до пісні. Павло був природженим музикою (Мав абсолютний слух) — і природженим малярем.

У 1901 —1907 pp. він навчався в Чернігівському духовному училищі, потім у 1907—1913 pp. — в семінарії. У 1913р. Тичина вступив до Київського комерційного інституту, працював обліковцем Чернігівського губернського земства, підробляв помічником хормейстера в театрі М.Садовського, завідувачем відділу хроніки газети "Нова рада", редактором журналу "Світло".

З 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах "Літературно-науковий вісник", "Рідний край", "Українська хата", "Основа" та ін. Протягом 1913— 1914 pp. він публікує оповідання "Вавилонський полон", "Богословіє".

Восени 1916р. повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасем, композитором К. Стеценком, під впливом "Лісової пісні" Лесі Українки починає писати драматичну поему "Дзвінко блакитне".

У 1918р. Тичина став членом редколегії газети "Рада", вийшла перша книжка його віршів "Сонячні кларнети", яка була зустрінута критикою з ентузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини — "Замість сонетів і октав", "Плуг".

У 1923р. він переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого місячника "для широких кіл інтелігенції" — "Червоний шлях", бере активну участь у громадсько-культурному житті (працює в щойно заснованій тоді Українській асоціації сходознавства). У 1924р. виходить його збірка "Вітер з України".

У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напів-щирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові), У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна^в українській літературі, "Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. 1 поет погодився на цю роль.... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом". Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох понять — "оспівувати", "закликати" і "боротись". У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета — "Чернігів" (1931), "Партія веде" (1934), "Чуття єдиної родини" (1938), "Сталь і ніжність" (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.

У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Одним з найвизначних творів поета цього періоду була поема "Похорон друга" (1942). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки ("І рости, і діяти", "Ми — свідомість людства", "Комунізму далі видні"), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні.

Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважати симфонію "Сковорода", видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923р. в журналі "Шляхи мистецтва", потім робота над поемою продовжувалась         у 1923-1934  р і 1939-1940 рр., а збирання матеріалів тривало до 50-х років). Така надмірна увага до постаті Сковороди — не випадкова, адже Григорій Сковорода — духовний батько Тичини періоду "Сонячних кларнетів". Із мандрівним філософом, який не проміняв пастушої сопілки на почесну роль "стовпа неотесаного", поет ідентифікувався протягом чи не цілого життя, але, на жаль, вже не міг претендувати на епітафію: "Світ ловив мене, та не впіймав".

З 1929 р. поет є дійсним членом Академії наук України. В галузі історії літератури та критики залишив по собі значну есеїстичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й зміцнення інтернаціональних взаємозв'язків української літератури.Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і грузинської мов, багато працював на терені перекладацтва, збагативши українське письменство набутками інших літератур.

Протягом 1943—1948 pp. Тичина очолював Міністерство освіти України.

Помер поет 16 вересня 1967 р.

Ще з юності властиве поетові глибоке відчуття природи почало набувати своєрідних космічних вимірів — можливо, під впливом новітніх науково-філософських віянь часу, що характерне для літератури модернізму. Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає у віршах П. Тичини українська природа — така рідна, близька й водночас наче побачена з іншої висоти. Перші твори Тичини дуже схвально були прийняті критикою, зокрема збірка "Сонячні кларнети". "...Без сумніву, поезія Тичини породилася з духу музики, й у цьому відношенні його творчість — виключне явище, яке не має собі прямих аналогій ні у російській, ні у західноєвропейській літературі",— констатував О. Білецький. І справді: його поезія народилася з духу музики. Саме з духу — а не тільки із зовнішньої звукової форми. Багато поетів інструментували лірику вишуканими асонансами, алітераціями, внутрішнім римуванням і до Тичини. Особливої вправності у цьому набули символісти — західноєвропейські (П. Верлен, А. Рембо), російські (А. Белий, В. Брюсов, О. Блок), українські (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка). Поль Верлен навіть проголосив поетичне гасло: "Найперше — музика у слові"!

Та музичність Тичинина — особливого типу. Музичність для нього — не прикраса, а принцип світобачення. Зрештою, не просто атрибут, а сама сутність божественного Абсолюту: "Навік я взнав, що Ти не Гнів,'— Лиш Сонячні Кларнети". Напевно, невипадково поет обрав з усього оркестрового арсеналу кларнети — "не гучні труби, які сповіщатимуть живих І мертвих про

Страшний Суд, а саме кларнети, інструмент глибокий та ніжний, здатний відтворити будь-що — джаз, класику, естрадну музику чи поховальну відправу". Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла й світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найунівер-сальнішому її значенні.

Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літературної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символізму, імпресіонізму, навіть футуризму та імажинізму.

Під впливом вірша М. Вороного "Блакитна панна" з'явилася поезія "Арфами, арфами...", І все ж є багато відмінного між цими творами. У М. Вороного наявний зовнішній опис Весни, яка "лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах"; вона нагадує "Блакитну панну". Тичина ж пройняв твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ритмічний малюнок. Сучасний дослідник Г. Клочек писав: "Арфами, арфами" — ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням. А потім вже у швидкому темпі: Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними..."

Усі чотири строфи цієї поетичної перлини наснажені світлим оптимістичним пафосом радості зустрічі з весною. Емоційність настрою забезпечується самобутнім ритмічним ладом, вишуканістю строфічної побудови, яскравою метафоричністю, "дзвоном" асонансів і алїтерацій, .

Стану я, гляну я —

Скрізь поточки, як дзвіночки,

жайворон як золотий. З переливами Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена.

Ритмомелодична структура вірша "Арфами, арфами..." легка й граційна, як сонячна музика Моцарта, проте яскраво відчувається передчуття автором змін у соціальному житті. "І Бєлий, і Блок..." — вірш зовсім іншого настрою: сум'яття душі людини в пореволюційний час, проблема вибору, віра у воскресіння українського народу, ,'..',;, :

Шедевром інтимної лірики П. Тичини постає твір "Ви знаєте, як липа шелестить...", де важливу роль відіграє паралелізм каротин природи і людських переживань. Загальна емоційна тональність, інтонація й прихована ідея цього вірша близькі до твору О. Олеся "Чари ночі".

Помітне місце в творчості Павла Тичини займає вірш "Пам'яті тридцяти", вперше опублікований у газеті "Нова Рада" в березні 1918р. і присвячений пам'яті загиблих у бою з військами Муравйова під Крутами київських студентів, пізніше похованих на Аскольдовій могилі:

На кого завзявся Каїн ? Боже, покарай! — Понад все вони любили свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті з славою святих.-На Аскольдовій могилі поховали їх.

Прикро, але цей поетичний реквієм після 1918р. аж до нашого часу ніколи більше не друкувався.

Вульгарно-соціологічна критика епохи тоталітаризму зробила все, щоб збіднити творчість Тичини, щоб його, замовчати або спотворити його шедеври, окарикатурено виставляючи в школі, перед школярські наївні очі якісь і справді невдалі рядки поета.

Сьогодні, на щастя, поет повертається до читачів неушкодженим, незнівеченим, повертається до нас той, кому доступно було пізнати божественну красу гармонійності світу, відчути весь трагізм епохи, зіткнення сил світлих, творчих і чорних, руйнівних в їх вічнім борінні.

ОСНОВНІ; ТВОРИ:

"Сонячні кларнети", "Замість сонетів і октав", "Плуг", "Вітер з України", "Похорон друга", "Сковорода".

Єдина духом Україна

                                         

22 січня 1919 року було підписано Акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Саме цю дату щороку відзначають як День соборності України.

День соборності України: історія

Історично українські землі часто входили до складу різних країн – Польщі, Росії, Румунії, Австро-Угорщини. Об’єднати державу намагалися видатні українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. Тому підписання Акта соборності в 1919 році стало святом для всіх українських патріотів, які продемонстрували могутню волю до етнічної й територіальної консолідації, а також самовизначення як незалежної та об’єднаної нації.

День соборності України: святкування

Перше офіційне відзначення свята Соборності на державному рівні відбулося 22 січня 1939 року в столиці Карпатської України — Хусті. Це була наймасовіша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація українців — понад 30 тисяч учасників.

В сучасній Україні на державному рівні вперше святкували цей день вже у 1999 році.

День соборності України: символи

Живий ланцюг — символ та головна традиція Дня соборності України. Сьогодні це свято відзначають створенням живих ланцюгів, які об’єднують Західну і Східну частини країни. Перший такий ланцюг створили в 1990 році, коли понад мільйон патріотично налаштованих українців взялися за руки і об’єднали шлях з Києва до Львова.

У XXI столітті ця традиція стала поступово відроджуватися. Зазвичай близько тисячі людей збираються в живий ланцюг на київському мосту Патона, символічно об’єднуючи таким чином правий і лівий береги Дніпра.

В інших містах України також утворюють символічний живий ланцюг. Усі охочі беруть із собою державні жовто-блакитні прапори та приєднуються, ставши частинкою ланцюга.

Людина, письменник, бунтар

                                                 

     Його  життя було  таким же іскрометним  та  захоплюючим,  як і його книги. У ньому  вистачало й драматизму, й трагічності, хоча зовні воно й видавалоя еталоном "американського успіху"... 12 січня  виповнюється 145 років  від дня  народження  відомого   американського  письменника  Джека  Лондона.

      Дитинство Джона Гриффіта Лондона  (таке  справжнє    ім"я письменника) минуло  у Сан-Франциско, місті, яке стрімко  росло  після "золотоЇ  лихоманки".   Згодом вітчим  купив  ранчо  неподалік  від Окленда.  У  цей  час  Джекові  минуло  вісім  років,  і  в  нього   виявилася  справжня   пристрасть  до  читання.   Він  жадібно  поглинав  книги,  і   це  було  не   просто   приємне   проведення   часу, а   цілеспрямоване  накопичення   знань.  Цій  звичці  він   залишився   вірним   протягом  усього   життя.

      Втім,  Джек    зовсім  не   був  книжником:   читаючи  про  пригоди   і  мандрівки,  він  мріяв   долучитися   до  них  особисто.  І,  як  не  дивно,  саме  бідність   родини   сприяла  в   цьому.  Хлопчик   змушений  був  рано  пізнати  ціну  заробітків:  школярем   продавав  газети,    у    чотирнадцятирічному   віці   пішов   на   консервну   фабрику   робітником.  Був   "устричним  піратом":   попри  заборону  ловив   устриць  у  бухті  Сан-Франциско. 1893   року  найнявся  матросом  на  промислову  шхуну,  що  відправлялася   на  ловлю  котиків  до   берегів  Японії.  

Перше   плавання   дало  Лондону   багато  яскравих  вражень,   які   лягли  потім  в  основу  багатьох   його   морських  оповідань  і  романів.  Перший  нарис  Джека   Лондона  "Тайфун  біля  берегів  Японії",  за  який  він  отримав  премію  однієї  з   газет  Сан-Франциско,  став  початком  його  літературної  кар"єри.  Джек  усвідомлено   вирішує  стати  майстром  пера.   Він  займається   самоосвітою,  складає   вступні  іспити  до  Каліфорнійського   університету  й   успішно  вчиться  упродовж  одного   семестру  (на  більше  не  вистачило  коштів).

      Подальше  життя   талановитого  юнака  спрямоване   на  опанування  тяжкої письменницької   діяльності,  вироблення  особистого   стилю.  Цей  період  яскраво  змальовано  Лондоном  у   автобіографічному  романі  "Мартін  Іден (1909). 1900  року   виходить  перша  збірка  оповідань       "Син   вовка",  потім  друга - "Бог   його  батьків" (1901)  І, нарешті  роман   "Дочка  снігів" (1902).     Джек   Лондон   стає   всесвітньо  відомим  письменником.  Протягом  наступного   сімнадцятиріччя   він   випускав  по   дві  або  навіть  по  три  книги  на  рік

      Джек   Лондон - один   із  засновників   анімалістичної  традиції  не  тільки  в   американській,   але  й    у    світовій  літературі.  Зображення  диких  та   домашніх  тварин   у  нього  позначається   не  тільки   великою   любов"ю  до  "братів  наших   менших, але   й  знанням  світу  тварин,   їхньої  поведінки   і  звичок . Найкращими  серед  анімалістичних  творів,  безумовно,  були  "Поклик  предків"    (1903),  "Біле  ікло" (1906),  "Джеррі-острів"янин"  (1917), "Майкл,  брат  Джеррі"  (1917).  Саме  собаки  та   вовки  були  найулюбленішими  тваринами  Джека  Лондона.

      Наприкінці   життя   Джек Лондон   тяжко   хворіє   і  для  полегшення   стану  приймає   морфій,   кожного   разу  збільшуючи  дозу.  В   ніч  на   22  листопада   1916   року   письменника  знайшли   мертвим  у   його   кабінеті.   Пригоди   скінчились...      Але   інтерес   до  творчого   доробку  Джека  Лондона   дуже   великий   і  понині. 

      

               

                            

Різдво в Україні – найшанованіше зимове свято!

 

«Христос народився – Славімо Його» – такими словами  весь православний світ вітається у одне з найголовніших християнських свят – Різдво Христове! 

Різдво в Україні – одне з найважливіших свят у році, що має багатовікові традиції, які шануються від заходу до сходу країни.

Україна має свою унікальну культуру та історію. А цикл релігійних зимових свят вважається чи не наймістичнішим з усіх. У цей період ворожать на майбутнє, вірять в прикмети, по-особливому вшановують тих, хто відійшов у вічність. Та найулюбленішим і найцікавішим, як для дітей, так і для дорослих, є свято Різдва Христового, під час якого відбуваються усі цікавинки зимової казки.

 

Надзвичайно цікавою традицією в надвечір’я Різдва є Свята Вечеря або «Багата кутя» (святкується 6 січня), до якої обов’язково входять дванадцять (за кількістю апостолів) пісних страв, кожна з яких має свій символ. Головна страва Кутя – символізує єднання з Богом. Також на столі має бути борщ, риба, гриби, вареники, узвар тощо. Куті потрібно з’їсти три ложки і запити узваром, а потім покуштувати всі страви на столі.

Після святкової трапези діти несуть своїм хрещеним «вечерю» – кутю, здобну випічку, цукерки та інші продукти. В обмін хресні пригощають хрещеників своєю «вечерею», даруючи подарунки і гроші.

Ближче до півночі, починається колядування з піснями-колядками, звісткою про народження Христа, побажаннями здоров’я і достатку. Колядники ідуть з колядою від хати до хати, сповіщаючи радісну новину – народження Божого Дитяти. У всіх храмах відправляються святкові Різдвяні Літургії.

За святковим столом збирається вся родина, промовляючи слова: «Христос Рождається! Славімо його!»

Саме від Різдвяного святвечора починаються два тижні святок, які тривають аж до Водохреща, 19 січня.

У Кирило-Ганнівській бібліотеці-філії проходить книжкова виставка літератури "Краса зимових свят", присвячена   різдвяним    святам.