Фарбами розмаю і тортур

                    Гіркотні  нотатки  на  спомин  про художника- квітколюба Катерину  Білокур,                                                   народжену  в день Святої Великомучениці    Катерини                                                                            

                                            (    до     120 - річчя   від  дня народження )

                                    

               Талант  Катерини    Білокур  спалахнув  зніяковілими  богданівськими  мальвами,   аби         доторкнутись  дозрілим  цар-колосом   чутливих  струн   мистецької  довершеності.

                Сільська  дівчинка,  залюблена  у    природу,  обожнювала  квіти.    І  малювала  -

то    загостреною   вуглинкою,    то  надоригінальними   фарбами,   викоханими     власноруч.

Катруся,  подумки    спілкуючись   з   Богом,   втілювала  на   клаптиках    старезного  полотна

циклічне   свято   квіткової  любові.

                 Дівчина   обіймала   закоханим     поглядом   Всесвіт,   а  мізерний   мікросвіт   її

батьківщинного   села    вже   зненавидів   художницю,   глузуючи   і   надриваючись        від

розгвинченої   люті...      А   ще    -   батьки ,   заможні   та   задерикуваті,   втоптували   доньчин

талант   у   заскорузле   власне   присадибне   господарство - торф,  попіл,  засмальцьоване

ганчір"я.      І   за   такої  несправедливості    було    хлипко  та   болісно   розкраяній  Катриній

Душі,   запнутій   спокутою  хустиною  людської    несприйнятності.

                  Той  біль  наскрізь  пронизує   епістолярну   спадщину  Катерини  Білокур - 

художника-квітколюба, дивовижної   жінки,   яка  заради  любові   мистецької  не  зробила  й

кроку  навстріч  коханню  земному,   зоставшись  самотньою і,   водночас,   вільною  мисткинею

   у  просторі    невгамовного   двобою   світла    і  темряви.  Ой,   як   не   вистачало    ж   Катерині      Василівні   буденних  окрайців    щохвилинного    духовного   щастя,    за  котрим      художниця   аж  зойкнула   в  одному   з   листів  на   крутосхилі   власної   життєвої  стежинки:   "якби   мені   була   можливість,   хоч   годин  дві-три   у  день  малювати,    то  я   вважала       б  за   щастя.    А то   проходять   дні,  тижні,  місяці   І  роки,   а   я,   Боже  мій,     та   яку   б  же   я    за   той    час   виконала   красу,   які   прекрасні   твори!       А    я   тільки  плачу,               дивлячись,   що  стоять  полотна,   лежать   фарби,   а   я   ось   ношу    у   хату    торф,   а      з           хати    виношу   попіл,   шукаю    і   рубаю   дрова   на  розпал   торфу,      перу     ганчірки,               топлю   піч,     ходжу   біля   хворої   матері,   пораю   їх    козу,         бодай    вона    їм  здохла! -       от   так     і  проходять   мої   дні.    Т а     і   сама   хвора.   І   я    січас   не   художник,   а  попелюшка.  Отак-то    воно".

                   Сама,   немов   розчахнута   квітка,  Катерина   Білокур   створювала   розкішну                квіткову   композицію,   засіваючи      зернинами   всеохоплюючої   любові    яскраві   полотна   буйноквітного   щастя.   Картинами   славетної   українки   захоплювався   Пабло  Пікассо.   Їй   аплодував   Париж.   А   вона   дивилась    журно   у  промерзлі   віконця    сільської     хати               поблизу   Яготина,   зігріваючи    пекучими   слізьми    задубілі  од   холоду   руки.  

             

                                 

                                       .                                                                                                              .                                                                                                                                                                                                                                         .

                                                                                                                                                          .                                                                                                                                                                                                                          

                                                                                                   .                        .                                                                                                                                                                                                                                       

                                                     

                           

                                               

             

          

                                           

 

                                             

.