Добро і милосердя Святого Миколая

 19 грудня в Україні відзначають День Святого Миколая. Святий Миколай – один із найшанованіших святих церкви – чудотворець, заступник бідних, захисник дітей, а також покровитель мандрівників. Миколая Чудотворця вважають найближчим до Бога святим.

Отець Миколай відзначився чистотою життя, за яку мав від Бога дар чудотворення, а також милосердям і благодійністю.

З давніх часів День Святого Миколая святкувався весело. Заздалегідь готували подарунки, пекли печиво, запрошували музикантів, скликали гостей. І, звичайно ж, чекали головного нічного гостя – Миколи-чудотворця, запалювали свічки, читали молитви.

Цього дня здавна варили пиво і вітали сніжну зиму – на санях тричі об'їжджали довкола села. А для дітлахів пеклося особливе печиво – миколайчики.

Після Святого Миколая починали готуватися до Різдва, вчити колядки, робити вертепи.

До речі, в українських традиціях День святого Миколая був особливо важливим для наречених. Оскільки сватання традиційно відбувалися перед Різдвом, дівчата заздалегідь наводили лад у своїх скринях: готували одяг, діставали рушники і прикраси та прибирали в хаті – одне слово, чекали сватів.

Українські легенди про Святого Миколая

Величезну кількість легенд припасли українці про доброго Святого, який допомагає усім маленьким та сумним. Проте, як ми знаємо, щирість, доброта та слухняність є запорукою зустрічі зі святим. Поки до свята залишилось зовсім небагато, пропонуємо вам добірку українських легенд про Cвятого.

* * *

То було дуже-дуже давно. Жив в однім краю, служив Господу Богу і людям єпископ Миколай. Усі знали, який він добрий та щедрий. Ще змалечку він ніколи не проходив повз людське горе. Був дуже тихим і незлостивим. Шанував своїх батьків. Молився, щоб у світі було більше справедливості, миру, добра й милосердя.

Коли не стало батьків, Миколай роздав своє майно людям, а сам став священиком. Він зробив багато добра за своє життя. А так як він не хотів наживати слави на чужому горі, то робив усе таємно.

* * *

Жила одна бідна вдова з маленькими дітьми. Скрутно їм було, голодно і холодно. Щовечора плакала жінка, але не знала, чим порятуватися.

А одного ранку застилала ліжко, аж дивиться: під подушкою лежить вузлик, набитий грішми. Як вона здивувалася! А як зраділи діти! Адже тепер мама не буде плакати, а на свята й вони отримають подарунки й солодощі.

Помолилася жінка Богу, подякувала щиро за добро. Тільки пізніше здогадалася, що то все турбота Святого Миколая.

* * *

Саме від 19 грудня розпочиналися передноворічні базари та ярмарки. Дівчата та хлопці купували   різні приладдя, аби шити собі костюми до Нового Року. Адже вже зовсім скоро на них чекали обрядові ігри, святкування та вечорниці.

               

Фарбами розмаю і тортур

                    Гіркотні  нотатки  на  спомин  про художника- квітколюба Катерину  Білокур,                                                   народжену  в день Святої Великомучениці    Катерини                                                                            

                                            (    до     120 - річчя   від  дня народження )

                                    

               Талант  Катерини    Білокур  спалахнув  зніяковілими  богданівськими  мальвами,   аби         доторкнутись  дозрілим  цар-колосом   чутливих  струн   мистецької  довершеності.

                Сільська  дівчинка,  залюблена  у    природу,  обожнювала  квіти.    І  малювала  -

то    загостреною   вуглинкою,    то  надоригінальними   фарбами,   викоханими     власноруч.

Катруся,  подумки    спілкуючись   з   Богом,   втілювала  на   клаптиках    старезного  полотна

циклічне   свято   квіткової  любові.

                 Дівчина   обіймала   закоханим     поглядом   Всесвіт,   а  мізерний   мікросвіт   її

батьківщинного   села    вже   зненавидів   художницю,   глузуючи   і   надриваючись        від

розгвинченої   люті...      А   ще    -   батьки ,   заможні   та   задерикуваті,   втоптували   доньчин

талант   у   заскорузле   власне   присадибне   господарство - торф,  попіл,  засмальцьоване

ганчір"я.      І   за   такої  несправедливості    було    хлипко  та   болісно   розкраяній  Катриній

Душі,   запнутій   спокутою  хустиною  людської    несприйнятності.

                  Той  біль  наскрізь  пронизує   епістолярну   спадщину  Катерини  Білокур - 

художника-квітколюба, дивовижної   жінки,   яка  заради  любові   мистецької  не  зробила  й

кроку  навстріч  коханню  земному,   зоставшись  самотньою і,   водночас,   вільною  мисткинею

   у  просторі    невгамовного   двобою   світла    і  темряви.  Ой,   як   не   вистачало    ж   Катерині      Василівні   буденних  окрайців    щохвилинного    духовного   щастя,    за  котрим      художниця   аж  зойкнула   в  одному   з   листів  на   крутосхилі   власної   життєвої  стежинки:   "якби   мені   була   можливість,   хоч   годин  дві-три   у  день  малювати,    то  я   вважала       б  за   щастя.    А то   проходять   дні,  тижні,  місяці   І  роки,   а   я,   Боже  мій,     та   яку   б  же   я    за   той    час   виконала   красу,   які   прекрасні   твори!       А    я   тільки  плачу,               дивлячись,   що  стоять  полотна,   лежать   фарби,   а   я   ось   ношу    у   хату    торф,   а      з           хати    виношу   попіл,   шукаю    і   рубаю   дрова   на  розпал   торфу,      перу     ганчірки,               топлю   піч,     ходжу   біля   хворої   матері,   пораю   їх    козу,         бодай    вона    їм  здохла! -       от   так     і  проходять   мої   дні.    Т а     і   сама   хвора.   І   я    січас   не   художник,   а  попелюшка.  Отак-то    воно".

                   Сама,   немов   розчахнута   квітка,  Катерина   Білокур   створювала   розкішну                квіткову   композицію,   засіваючи      зернинами   всеохоплюючої   любові    яскраві   полотна   буйноквітного   щастя.   Картинами   славетної   українки   захоплювався   Пабло  Пікассо.   Їй   аплодував   Париж.   А   вона   дивилась    журно   у  промерзлі   віконця    сільської     хати               поблизу   Яготина,   зігріваючи    пекучими   слізьми    задубілі  од   холоду   руки.  

             

                                 

                                       .                                                                                                              .                                                                                                                                                                                                                                         .

                                                                                                                                                          .                                                                                                                                                                                                                          

                                                                                                   .                        .                                                                                                                                                                                                                                       

                                                     

                           

                                               

             

          

                                           

 

                                             

.