Дивовижний письменник і глибокий філософ

29 червня 2020 року 120 років від дня народження Антуана де Сент-Екзюпері (1900-1944) французького письменника, класика світової літератури.

     Втративши в чотирирічному віці батька, він ріс лише з матір’ю, яка всіляко підтримувала і розвивала синові захоплення. Антуан був непосидою і мрійником. Придумував ігри, складав казки, писав вірші, малював, грав на скрипці, вічно щось креслив і майстрував.

     Закінчивши школу, Антуан надумав стати морським офіцером, але, вступаючи до військово-морського училища, провалився на іспиті з літератури, бо замість твору про патріотизм солдата першої світової війни, написав: «Я не був на війні, і не хочу говорити з чуток».

     Екзюпері стає студентом Академії мистецтв, вивчає архітектуру, проте, це не дає йому справжнього задоволення. Виходець з аристократичної сім’ї, він міг би посісти не останнє місце у «вищому» світі, але фальшиве й пустопорожнє життя того світу його не цікавило. Він кидає академію і йде до війська. Служить рядовим авіаційного полку, а у вільні години бере платні уроки в цивільних льотчиків, які вчать його літати на старенькому літаку. Авіація назавжди входить в життя Екзюпері.

     Невдовзі він стає військовим льотчиком, але зазнає першої тяжкої аварії, і його комісують. Наступні чотири роки, мабуть, найнецікавіші в біографії письменника: він працює клерком на черепичному заводі, а тоді торговим агентом автомобільної фірми. А далі — знову улюблена авіація: Екзюпері літає на гідроплані, випробовує літаки, доставляє пошту в Північну Африку, стає начальником французького аеродрому, закинутого в африканських пісках, директором філіалу авіакомпанії в Південній Америці... Він літав над океаном, над горами й пустелями, прокладав нові траси, рятував друзів, які зазнавали аварій, багато разів сам зазнавав аварій, лише дивом уникаючи смерті. Одного разу він упав серед пустелі, і його врятували бедуїни... Ремесло льотчика дало йому особливе бачення світу. Він мовби дивився на землю з висоти польоту, гостріше відчуваючи невидимі зв’язки між людьми.

     І Сент-Екзюпері починає писати. Уже перший його роман «Пошта на Південь» (1929) отримав схвальні оцінки читачів та критики. Ще більший успіх мала повість «Нічний політ» (1931), а третя книга «Планета людей» (1939) принесла Антуанові де Сент-Екзюпері світову славу. З початком другої світової війни письменник зголошується до армії. Комісія визнає його непридатним до польотів, але ціною неймовірних зусиль Сент-Екзюпері добивається свого і знову стає військовим льотчиком. Коли фашисти захопили його батьківщину, йому довелося емігрувати до США. Там він пише повісті «Військовий льотчик» (1942) та «Лист до заручника» (1943). Ці книги стали дійовою зброєю французького Руху Опору.

     В Америці Екзюпері написав і свій найзнаменитіший твір — казку «Маленький принц» (1943), яка стала останнім завершеним твором письменника. У нього було ще багато задумів, проте Екзюпері знову добивається права сісти за штурвал військового літака. Він уже немолодий, до того ж покалічений. Та хіба це може його стримати? Влітку 1944-го 44-річний майор Сент-Екзюпері дістає дозвіл ще на дев’ять бойових польотів. З дев’ятого польоту він не повернувся, навічно залишившись у небі разом зі своїм Маленьким принцом…»

                Правила виховання дітей від Антуана де Сент-Екзюпері:

1. Не давайте дітям готові формули, формули – порожнеча. Збагачуйте дітей о̀бразами та картинами, на яких видно сполучні нитки.

2. Боріться з жадібністю до речей. Діти стануть людьми, якщо ви навчите їх повністю віддавати себе справі; якщо людина не здатна до повної віддачі, вона костеніє.

3. Навчіть їх роздумам та молитві, адже завдяки цьому розширюється душа. Навчіть не бідніти в любові. Чим заміниш любов? Нічим. А любов до самого себе – протилежність любові.

5. Не обтяжуйте дітей мертвим вантажем фактів. Навчіть їх прийомам та способам, які допоможуть самостійно осягати все навкруги.

6. Навчіть їх поваги. Адже насміхатися люблять трутні, для них не існує цілісної картини.

7. Не приймайте брехню та доноси. Силу народжує тільки вірність. Немає вірності в тому, хто здатний зрадити товариша.

8. Ваш обов’язок – не вбити ЛЮДИНУ в маленьких людях.

         

Пилип Орлик і його Конституція

                                 

                     
                 
         

Події сивої трьохсотрічної давнини й зараз хвилюють нас, змушують осягати, осмислювати і переосмислювати їх. Вони дають сучасним українцям важливі історичні уроки. Могутні постаті стародавніх гетьманів багато в чому є орієнтирами для сучасної політичної еліти.   Все життя славетного гетьмана  Пилипа   Орлика було присвячене одній цілі - створенню осібної української держави, визволенню українського народу від чужоземного панування.

На початку ХУІІІ століття Гетьманщина (частина України під владою Петра І) ремствувала на московський царат, що позбавив українців обіцяних "вольностей". Гетьман Іван Мазепа спробував відірвати Україну від Росії, але надія на шведів не справдилася. Після полтавського розгрому в червні 1709 року залишки козацького загону знайшли притулок у Молдавії (тодішня турецька маєтність). Тут, у місті Бендери, і помер того ж року тяжко хворий Мазепа. Його вірний соратник Пилип Орлик сказав про свого наставника: "Він знехтував усе, що було йому найдорожчого на світі, знехтував і саме життя - аби піднести свою вітчизну і визволити її з московського ярма..."

Народився майбутній гетьман   Пилип  Орлик 1672 року на Віленщині у шляхетній старовинній родині. Малим втратив батька - той загинув під Хотином від турецького ятагана. Пилипа виховувала мати - Ірина Малахівська - православна українка. Успішно закінчивши Києво-Могилянську колегію, Пилип Орлик працював писарем у консисторії Київської метрополії, потім - старшим канцеляристом Генеральної військової канцелярії. Гетьман Мазепа звернув увагу на винятково обдарованого юнака і призначив його на відповідальну посаду генерального писаря.

5 квітня 1710 року старшина й козаки в Бендерах обрали Мазепиного наступника. Вручивши Орликові гетьманську булаву, козацька рада притьмом затвердила "Конституцію прав і свобод Запорозького війська", яка більш відома як "Конституція Пилипа Орлика". І не випадково: той підготував більшу частину тексту, а потім відредагував увесь документ. Над проектом конституції працював цвіт козацької старшини, українського церковного кліру й шляхти. Найвідоміші серед яких імена кошового Костя Гордієнка, прилуцького полковника Дмитра Горленка, судді Клима Довгополого, обозного Івана Ломиковського. Цей проект жваво обговорювали в різних кутках України, куди його доставляли посланці Пилипа Орлика (часто під виглядом бандуристів і старців). Текст майбутньої конституції опинився навіть у Генеральній військовій канцелярії гетьмана Лівобережної України Івана Скоропадського, яка знаходилася в Глухові.

Уперше конституція Орлика була видана друком аж 1994 року. Її скорочений латинський текст знайшов письменник Ілько Борщак у бібліотеці-архіві замку Дентевіль (Східна Франція). Замок цей належав дружині сина гетьмана - генерала Григора Орлика. Документ переклав з латини Мирослав Трофимчук, а відредагував і написав розлогу передмову академік Омелян Пріцак.

Конституція 1710 року була покликана гармонійно поєднати інтереси гетьмана, старшини й козацтва. Преамбула містила огляд історії козацтва як виразника прагнень усього українського народу до свободи. Після піднесень і падінь українці під проводом Богдана Хмельницького скинули польське ярмо - і потрапили під "самодержавну руку" Москви. Цар забув свої обіцянки, перетворив козаків на регулярне військо, відібрав міста, зламав права і вільності - ось чому Мазепа пішов на союз із Швецією.

У 16 статтях конституції було викладено основні ідеї та засади дальшого державного буття України. Вона визнавалася самостійною і ні від кого не залежною державою, яка має рівноправні стосунки зі шведським королем і Кримським ханством. В Україні утверджується єдина християнська віра східного обряду під канонічною зверхністю Константинопольського патріарха. Внутрішній устрій мав будуватися на демократичних засадах - одноосібна влада гетьмана підлягала контролю з боку Генеральної ради, яка скликалася тричі на рік. До її складу входила генеральна старшина, полковники, сотники, вибрані представники від кожного полку та посли від Запорозької січі.

З одного боку, гетьман наглядав за адміністрацією, аби не призначали "на уряди за хабарі". З другого - старшина стежила, аби гетьман не "припускав порушення прав і вольностей вітчизняних". А якщо гетьманові на те вказували, він мав не "вражатися і чинити помсти, а дбати такі нелади справити".

Конституція вперше за козацької доби в історії України повертала Києву статус столиці й залишала йому та іншим містам їх вільності. До 1714 року документ ще діяв у Правобережній Україні, а гетьман користувався ним у дипломатичних зносинах.

Логічним висновком з конституції було створення європейської коаліції проти Росії за визволення українських земель. Орлик запрошував до неї Швецію, Туреччину, Кримське ханство, польського короля Станіслава Лєщинського. 1711 року 16-тисячне військо Пилипа Орлика й Костя Гордієнка разом з польськими і татарськими загонами добилося великих успіхів на Правобережній Україні. Але союзники виявилися зрадливими, мури Білої Церкви міцними...

Доля кидала вигнанця по Швеції, Німеччині, Польщі, Франції, нарешті привела в Туреччину. Але до 1742 року, самого кінця свого довгого життя, Пилип Орлик, підтримуваний сином Григором, продовжував боротьбу. Він не спромігся побачити Батьківщину вільною, втілити першу в світі конституцію (американська з'явилася через 77 років). Але залишив по собі світлу пам'ять.

               
                                                         Пам"ятник Пилипу   Орлику  в  Києві
                              

Конституція України: традиційне і нове

                   

              Конституція  України: традиційне   і  нове

                                             Інформаційно-правова   добірка

                               

               
28 червня в Україні державне свято – День Конституції. Цього дня 1996 року, о 9 год. 18 хв., після майже доби безперервної роботи, Верховна Рада прийняла і ввела в дію Конституцію.

Цій події передували 6 років важкої праці, консультацій, криз і домовленостей.

Новітній конституційний процес розпочався одразу ж після прийняття 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України» – вже у жовтні була створена Конституційна комісія.

Після розпаду СРСР і набуття Україною незалежності у 1991 році стало зрозуміло, що розбудова правової системи в незалежній державі повинна здійснюватися на власній основі – оглядатися ні на кого. Між 1991-1996 років комісіями, окремо створеними Верховною Радою та президентом, було складено декілька проектів Конституції. Вони тривалий час обговорювалися, доповнювалися і доопрацьовувалися. Найгостріші протиріччя викликали питання розподілу влади і власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим. Ліві сили схилялися в бік применшення ролі президентської влади, приватновласницьких відносин, за надання однакового статусу українській та російській мовам і збереження автономного статусу Криму. Праві, в яких об’єдналися представники «партії влади», підприємницькі кола та депутати національної культурно-мовної орієнтації, виступали за сильну президентську вертикаль, гарантування всієї повноти приватновласницьких прав, панування української мови та ліквідацію автономії Криму. Тим часом в країні діяла Конституція УРСР 1978 року з деякими змінами.

У ніч з 27 на 28 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України. Документ отримав підтримку двох третин депутатського корпусу (315 народних депутатів). У ньому визначалася сильна президентська влада, гарантувалися права приватної власності, затверджувалися нова державна символіка, статус української мови як єдиної державної, Крим визнавався автономною республікою а складі України.

А загалом, за тоненькою брошурою, якою є Конституція України – сторіччя народної законотворчості. Тут можна згадати і «Руську правду» доби Київської Русі, і козацькі та гетьманські конституції, включно з Конституцією Пилипа Орлика – однією з найперших на європейських теренах, і Конституцію Української Держави 1918 року.

Від початку прийняття, нинішній Основний Закон України змінювався кілька разів. Прикметно, що в Конституції України 1996 року передбачена досить жорстка процедура внесення до неї змін та доповнень. Для схвалення відповідних змін до різних її розділів вимагається від 2/3 до 3/4 голосів від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо ж зміни скасовують чи обмежують права й свободи людини і громадянина або спрямовані на ліквідацію незалежності чи загрожують територіальній цілісності держави, то Конституція України, згідно зі статтею 157, і взагалі не може бути змінена.

                                       
До Дня Конституції Кирило-Ганнівська бібліотека-філія підготувала перегляд літератури "Конституція України - оберіг Незалежності"

Вшановуючи татуся

                                                      21    червня   -   День  батька

   
         Вперше  День  батька   почали  відзначати в Америці.  Жінка  на  ім"я  Сонора  Смарт у
 1909  році   в  церкві  під  час  служби,   присвяченоі  Дню  матері,  подумала  про те,  що
 після  смерті  мами  її  та ще  п"ятьох  дітей виховував  батько,  Вільям  Джексон  Смарт.
 Сонора  хотіла,  щоб  її батько  знав,  що  він є  особливою  для   неї  людиною,   як вона його
любить і  цінує.   Адже  її  татко  жертвував  усім,  щоб  виконувати  свої  батьківські  обов"язки,  і був  для  Сонори наймужнішою і люблячою  людиною.
         Сонора  Смарт  звернулася  до  місцевої  влади  з  пропозиціею  заснувати  нове свято,
її підтримали.  Незабаром  свято  стало  популярним  і в інших  містах  Америки.
          Тож  День  батька  з"явився   як  вияв  любові  та  подяки,  які  донька  присвятила  своєму  татусеві. Троянди - це  символ  Дня  батька:  червоні носять,  якщо  батько живий, а
білі,  якщо  помер.
           Услід  за  Америкою  День  батька  в  третю  неділю   червня   почали   відзначати
Великобританія,   Нідерланди,  Франція,  Китай,  Японія  та  інші  країни.

                   

             День  батька  в Україні  офіційно  святкувати почали  зовсім    нещодавно - з 2019  року.
      У  травні    минулого  року  Кабінет   міністрів     схвалив  проект  відповідного   указу  президента,  призначивши  святкування  Дня  батька   щорічно  у  третю  неділю  червня.

                    
                                 

Поради для батьків

                                

  Шановні батьки! Кирило-Ганнівська бібліотека - філія підготувала для вас книжкову виставку - пораду" Поради для батьків". 

      Невідомо, як складеться подальша доля Ваших дітей, але будьте певні, якщо зі свого дитинства вони перенесуть у  доросле життя Вашу батьківську любов, то Ви навряд чи почуєте від майбутніх онуків нарікань на адресу їхніх батьків. 

 Недоліки треба не викорінювати, а корегувати, перетворювати їх у достоїнства! Дитина має право на особисті почуття, друзів, думки, секрети. Забезпечити їжею,  одягом, навчати доглядати за собою, піклуватися про неї у разі хвороби - обовязки   дорослих. Які люди, громадяни виростуть завтра з них,  кого сьогодні б"ють  рідні батьки?

        Необхідно розірвати це коло жорстокості та насилля, припинити ображати дітей - краще за них немає в цілому світі. Щоб діти не тікали з дому, не шукали способу помститися, вкоротити собі віку, - любіть їх.

                       

1. Читайте дитині, читайте з дитиною, слухайте, коли вона читає. Хай вона бачить, що ви читаєте.

2. Навчіть дітей бути незалежними, не робіть все за них. Знайдіть інформацію про те, яких навичок потрібно очікувати від дитини певного віку. (Наприклад, коли вона має вміти зав’язувати шнурки).

3. Нещодавні дослідження  свідчать, що найуспішнішими стають люди, яких у дитинстві батьки привчили робити щоденні домашні справи, в яких був розклад. Тож давайте дітям роботу по дому.

4. Встановіть правила і будьте послідовними, дотримуйтесь правил і розпорядку дня для дитини.

5. Будьте авторитетними, а не авторитарними. Не кричіть на дітей, не будьте жорсткими.

6. Слухайте дітей, відкладіть геть свої телефони. Вчіться спілкуватися наживо.

7. Інколи батьки кажуть: “Я говорю зі своєю дитиною”. Але вони говорять до неї, а не з нею. Якщо ви маєте спільну розмову, тоді навчаєте дитину, як спілкуватися із суспільством.

8. Ми говоримо, що діти мають свободу вибору, але вони не народжуються зі здатністю робити хороший вибір. Тому наша відповідальність – навчити цього. Це не означає відкривати шафу і казати: обирай, що одягнути. Адже дитина може взимку обрати футболку. Дайте натомість вибрати серед трьох речей, які підходять до погоди і місця, в яке йде дитина.

9. Якщо дитина не хоче робити вибір, або їй не подобається те, що їй запропонували, ваше завдання – навчити її контролювати емоції. Діти мають розуміти, що емоції, які вони відчувають, – справжні. Ми маємо навчити їх називати “злість”, “радість”, “щастя”, контролювати і розпізнавати в інших. А також розуміти, що вони справжні для іншої людини.

10. Сфокусуйтеся на процесі, а не результаті. Діти потребують простору для помилок, бо навчаються. Вони мають навчитися виправляти помилки й бути відповідальними за свій вибір.

11. Двомовність або знання багатьох мов допоможе дитині в майбутньому, бо їй доведеться працювати з людьми, які не знають її рідної мови.
Лінгвістичні навички включають у себе щось більше, ніж просто володіння мовою. Вивчаючи мову, ви вивчаєте також, ким є люди, які нею говорять, їхню культуру.

12. Не вимагайте від дітей говорити іноземною мовою після першого заняття. Для вільного соціального спілкування потрібно 2-3 роки, а вільне володіння академічною мовою потребує до семи років вивчення. Усе приходить з часом.

13. Заняття музикою допомагає розвивати слухову пам’ять, а отже – полегшує вивчення мов.

14. Не знаю, чому “нудно” стало поганим словом. Нудьгувати – добре, це дає час подумати.

15. Коли діти роблять щось добре – хваліть їх, але не так, щоб вони вважали себе королями та принцесами. Так у них розвинеться здорова самооцінка, і вони знатимуть, коли похвала заслужена, а коли – недоречна.

16. Допомагайте дітям формувати образ здорової людини. Зараз дівчатка думають, що повинні мати ідеальну шкіру, пишні губи, бути дуже худими. Пам’ятайте, що стандарти краси постійно змінюються.

17. Коли ви нарікаєте на школу чи вчителя – знайте, що це вплине на здатність школи навчати вашу дитину.

18. Не забувайте приділяти час собі, щоб дитина бачила, що ви особистість. Не робіть її найважливішою у своєму житті так, щоб у вас не було стосунків з іншими людьми – це вплине на її власну здатність будувати стосунки.

19. Розвивайте в дитині сильне відчуття родини. Запровадьте сімейні ритуали, які робитимете разом. У вас має бути спільний сімейний час – наприклад, обід.

20. Допомагайте дітям зрозуміти їхнє місце у світі – діліться з ними мовою вашої родини, розповідайте родинну історію чи спогади.

Духовний шлях Івана Вишенського

                                       

                                                               



   3  червня   виповнюеться   470  років  від  дня  народження  українського
релігійного  і літературного   діяча,   православного   монаха,  письменника-полеміста   Івана   Вишенського. Народився  на  Львівщині,   у  містечку   Судова   Вишня.  Приблизно  у 1570-х роках   став   ченцем   афонського  монастиря  в Греції.  що  був   у  ті   часи   центром  православного    чернецтва  на  Сході.  Звідси  він  надсилав  в  Україну  послання,  в  яких   виступав  проти  окатоличення  й  ополячення    України.  Твори  Вишенського  виражали   визвольні  прагнення  народу.   На  Афоні   письменник  прожив  понад  сорок   років: мешкав  у  кількох  монастирях,  потім  жив  у  скиті - невеликому   житлі  ченців-самітників,  розташованому  окремо  від основних   монастирських  будівель.   Сховавшись   від  світу,  він   дав  обітницю   мовчання,   проте  не  дотримався її,   відчувши  тугу   за  рідною  землею.

        У    1604   році  Іван  Вишенський  відвідав  Україну,  жив   у  скиті.  1606  року  повернувся  на  Афон,  де  наказав   замурувати    себе   в  кам"яній  печері.   Його  останній  відомий  твір - це   "Позорище  мисленне".   Вперше   у  літературному  творі  він  показав  життя  нижчих  верств  населення - селянства.   Приблизно в 70-річному віці  письменник  помер.



      

                             

                                 

          

        
  

                      

                                    

                                                                     

                          

   
   

          

                                                                     
                                                                     

                         

         

            До цього дня пам’ять старця Іоанна шанується в Галичині, на Волині та навіть на Святій Горі Афон. У Руському на Афоні Свято-Пантелеймонівському монастирі серед розписів собору Старого (Нагірного) Русика нині готується фреска із зображенням старця Іоанна Вишенського.

Рукопис св.Іоанна Вишенського

Послання старця-пустельника

Життя і діяльність старця Іоанна збіглася з трагічними подіями гонінь на Православну віру в Речі Посполитої, в зв’язку з чим його зусилля і послання були спрямовані, головним чином, на захист православної віри.

Його твори лягли в основу нового напряму в українській літературі — полемічного, що отримав розвиток після Брестської унії. На творах Вишенського виховувалося кілька поколінь письменників, церковно-культурних і громадських діячів в Україні. Його послання навіть за радянських часів вміщували в шкільні підручники і хрестоматії. Завдяки творінням афонського старця-пустельника XVII століття вже в ХХ столітті багато молодих людей під час пануючого атеїзму вперше долучалися до духовної скарбниці Православ’я і вірі в Бога.

Життя і діяльність ченця

Як і більшість афонських подвижників, старець Іван Вишенський не прагнув до популярності і слави серед людей, тому про його життя збереглося мало відомостей. В основному вони почерпнуті з коротких згадок у його ж листах або інших уривчастих джерелах. З писань старця відомо, що народився він в м. Судова Вишня в Галичині (нині Львівська область). Точна дата його народження невідома, тому на основі непрямих свідчень більшість дослідників вважали, що народився він між 1533-1550 рр. Очевидно, походив Іван Вишенський із місцевого шляхетського роду і отримав непогану початкову освіту.

До виходу на Святу Гору Афон життя і діяльність монаха тісно була пов’язана з Волинню. Відомо, що проживав він в Луцьку та Острозі. Опікуном молодого Вишенського був захисник Православ’я в Речі Посполитій, маршалок Волинської землі і воєвода Київський князь Василь-Костянтин Острозький (нащадок преподобного Феодора Острозького, нетлінні мощі якого спочивають у Києво-Печерській Лаврі).

З послань Івана Вишенського випливає, що, крім Острога та Луцька, він бував у Любліні та Львові, був тісно пов’язаний із Львівським братством.
Про старця Іоанна неодноразово згадується в житії прп. Іова (Княгиницького). Судячи з усього, прп. Іов подорожував на Афон у супроводі саме Іоанна Вишенського як найближчого свого друга.

Монастирські реформи і протистояння унії

На Афоні о. Іоанн на початковій стадії свого перебування на Святій Горі трудився в «русику» — старовинному давньоруському монастирі св. Пантелеймона, і в діючому при ньому скиті «Ксилургу».

Тут, віддалившись від суєти «світу цього», він намагався осягнути основи святоотцівської аскетики і знайти молитовну самоту і мовчання. Однак остаточно ізолюватися від «світу» і загубитися серед безвісних афонських самітників-ісихастів йому так і не вдалося. Уже в 1596 р на Афон до старця Іоанна пише лист місцеблюститель Константинопольського патріаршого престолу і Патріарх Олександрійський свт. Мелетій I, який закликає його вступити в полеміку з уніатами. Той факт, що до Івана Вишенського звертається сам Патріарх, свідчить про те, що старець був уже досить відомий і мав певний духовний авторитет.

Відповіддю на таке звернення і стали перші полемічні послання старця Іоанна. До наших днів збереглося 16 його творів. Три з них були складені до Брестської унії, інші 13 написані після унії 1596 року і присвячені переважно апології православної віри і викриттю католицького вчення, а також єпископату і духовенства, що відпали від Православ’я.

Після декількох років інтенсивної переписки, близько 1604 року старець Іоанн приїжджає в Україну. Він зустрічається зі своїми однодумцями, відвідує ряд православних монастирів на Волині і в Галичині. Його приїзд був викликаний необхідністю надати допомогу прп. Іову (Княгиницькому) та ігум. Ісаакію (Борисковичу) в здійсненні затіяної ними за підтримки князя Острозького масштабної монастирської реформи. Її метою було переведення ряду галицько-волинських монастирів на афонський устав з тим, щоб в умовах протистояння унії вони стали справжніми духовними центрами Православ’я і ісіхастської традиції.

За участю старця Іоанна в цей час за афонським зразком були перетворені Дерманський, Угорницький, Унівський, Почаївський та інші монастирі, а також заснований знаменитий Манявський скит, що мав важливе значення у відродженні православного чернецтва в Західній Україні.

Манявський скит. Сучасне фото

«Блаженний старець»

Успішно виконавши цю місію, Іван Вишенський близько 1607 р. знову повернувся на Святу Гору, «жесточайшаго безмолвнаго житія желающ», оселився в отшельнической печері прп. Косьми, неподалік від болгарського Зографського монастиря.

Одна з останніх прижиттєвих згадок про старця Іоанна Вишенського є у визначенні Собору 1621 р., що пройшов в Луцьку під головуванням Київського митрополита Іова (Борецького). Судячи зі змісту цього документа, на 1621 р. про. Іван Вишенський був ще живий. Більш того, Церковний Собор Київської Митрополії від імені всієї Церкви називає старця Іоанна «преподобним чоловіком» і «блаженним», «в житії і богослов’ї цвітущим». Той факт, що Собор окремою постановою наказує запросити «блаженного старця» з Афона в Україну, свідчить про його шанування і високий духовний авторитет на батьківщині ще за життя.

Печера на Афоні, в якій подвизався І. Вишенський

Старець Іоанн помер між 1620-30-ми роками в печерному затворі, відмовившись від їжі і приймаючи раз в тиждень лише антидор, просфори і святу воду, що доставляли до його наскельної печери по мотузці. Точна дата кончини старця Іоанна Вишенського достеменно невідома. Все життя віддаляючись від мирської слави і суєти, він пішов в інший світ, як і личить афонским подвижникам — тихо і непомітно, не залишивши про це ніяких слідів. Так і йдуть більшість афонських старців, і лише з роками особливим Промислом Божим про деякі з них стає відомими в світі. Саме так і сталося з часом зі старцем Іоаном.

Печера на Афоні, в якій подвизався І. Вишенський

У листі ченця Манявського скиту Леонтія від 9 вересня 1633 р. вперше згадується старець Іван Вишенський, який преставився. Більш того, о. Леонтій пише про нього з глибокою повагою і називає «блаженної пам’яті великий старець Іван Вишенський Святогорець». Таким чином, на підставі цього документа можна однозначно констатувати, що помер старець не пізніше 1633 року.

Зберегти чистоту Православ’я

Старець Іоанн був сподвижником таких стовпів Православ’я, як прп. Іов (Княгиницький) Тисменицький і прп. Іов (Желізо) Почаївський. Продовжувачами спадщини і справи старця Іоанна вважаються відомі подвижники і борці з унією Ісаакій Борискович, Кипріян Острожанин, Ісайя Копинський, Афанасій Межигірський, прпмч. Афанасій (Филипович) Брестський і багато інших. На переконання П. Куліша, саме старець Іван Вишенський і його послідовники зуміли силою свого внутрішнього подвигу і вірності зберегти чистоту Православ’я під натиском польсько-католицької експансії.
Вже один цей факт свідчить про важливість духовного подвигу та спадщини старця Іоанна, необхідність відродження пам’яті про них як на громадському, так і церковному рівні.

Зазнавши неодноразового перевидання в ХIX-XX ст., його послання навіть за радянських часів викладалися в школі. Оскільки тоді не було вільного доступу до релігійної літератури, полемічні твори старця Іоанна вважалися мало не єдиним джерелом, ковтком духовних знань серед атеїстичної пустелі. І це справжнє диво старця. Навіть через 300 років після смерті він впливав на зміцнення людей у вірі.

Писання старця Іоанна Вишенського пройняті святоотечеськи-ісихастським духом. Він рясно цитує не тільки Святе Письмо і апостолів, але і творіння святих отців Церкви. Одна з основних тем в посланнях Іоанна Вишенського — захист чистоти віри і істинності Церкви Православної.

Святий старець Іоанн Вишенський

Той факт, що і Церковний Собор 1621 р., і найближчі учні прп. Іова Тисменицького в Манявському скиту вважали старця «блаженним», свідчить про глибоке його шанування в минулому. І лише з припиненням православної традиції в Галичині під натиском католицької експансії (остання твердиня Православ’я, Манявський скит, була насильно ліквідована католицькою австро-угорською владою в 1785 р.) перервалася і традиція церковного вшанування «блаженного старця» Іоанна Вишенського. Активно сприяли витравлюванню пам’яті про нього серед місцевого населення і уніатські церковні чиновники, на боротьбу і викриття яких стільки сил поклав старець.

Згідно з православною святоотцівською традицією, слово «блаженний» свідчить про один зі станів святості людини, який досягається тільки тими, хто через віру і подвиги стали «учасниками Божої природи» (2 Пет. 1: 4). У давнину часто слово «блаженний» вживали до шанованих у народі не прославлених ще офіційно святим, оскільки Сам Христос вказував на особливе значення цього стану: «…бо вони Бога побачать, …синами Божими назовуться, …бо їхнє Царство Небесне» (Мф. 5: 3-16).

Хоч до наших днів збереглося мало відомостей про земну біографії «блаженного старця» Іоанна, проте красномовніше від будь-якого докладного життєпису про подвижника може свідчити його духовна спадщина. Вона являє собою безцінну духовну скарбницю і незаслужено забута сьогодні є важливою складовою як вітчизняної культури, так і Вселенського Православ’я.