пʼятниця, 28 липня 2023 р.

Україна понад усе

                                                                   ІСТОРИЧНИЙ  ЕТЮД  ДО  ДНЯ   ДЕРЖАВНОСТІ

     

У 2023 році Україна вдруге відзначає День Української Державності, встановлений Указом Президента України від 24 серпня 2021 року. Ця памʼятна дата покликана нагадувати, що українське державотворення має понад тисячолітню традицію, а його витоки – у Руській середньовічній державі, центром якої був Київ.

День Державності відзначається того ж дня, коли українські християнські церкви вшановують памʼять Київського князя Володимира Великого та День Хрещення Руси–України.

Князь Володимир Великий – уособлення розбудови Русі. Прийняття ним у 988 році християнства як державної релігії стало для України цивілізаційним вибором. Русь підтримувала політичні, економічні та культурні зв’язки з більшістю європейських держав того часу.

Спадком Русі є герб (тризуб), грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України.

У 2023 році День Державності відзначається 28 липня. Але вже наступного року відзначатиметься 15 липня з огляду на перехід Православної церкви України та Української греко-католицької церкви на Новоюліанський стиль календаря. За відповідний законопроєкт, внесений Президентом, Верховна Рада проголосувала 14 липня.

В основі концепції державних заходів до цієї дати – тяглість і спадкоємність державотворчих традицій України від Русі до сьогодення.

День Української Державності нагадує нам про тисячолітню історію державотворення нашої країни. У це свято ми вшановуємо всі етапи нашого державотворення – від Русі до сьогодення, і всіх, хто доклав зусиль, щоб Україна відбулася як держава.

Ядром державності є воля до самовизначення, історичний досвід народу, його менталітет і правові традиції. А держава – це спосіб забезпечення і запорука  цілісного існування нації.

Ознаками успішної державності є втілене право нації на незалежність, ефективний державний апарат і дієздатне військо, система юридичних норм, міжнародне визнання держави. 

Держава і державність нероздільні як дерево і коріння. Історія дає суспільству усвідомлення зв’язку поколінь та конструювання спільного шляху.    

Історія українського державотворення сягає своїми витоками Руської середньовічної держави, центром якої був Київ. Саме Русь заклала фундамент державницьких традицій українців. Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України.

Тризуб є нашим давнім символом. Сьогодні наше суспільство об’єднує той же знак, що об’єднував і Русь. Ми є спадкоємцями Русі, Тризуба Володимира Великого. 

Князь Володимир Великий – уособлення розбудови Русі. Прийняття у 988 році християнства стало для України цивілізаційним вибором. Русь підтримувала політичні, економічні та культурні зв’язки з більшістю європейських держав того часу.

Традиції Русі у розбудові зорієнтованого на Європу культурно-релігійного простору продовжили, зокрема, Галицько-Волинське князівство, козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, Карпатська Україна та сучасна незалежна Україна.

День Української Державності нероздільно пов’язаний із розвитком війська та військовими традиціями. Захисники нашої державності є нащадками воїнів-русичів, козаків, січових стрільців, воїнів УПА. Сучасні Збройні сили України, стримуючи агресора – Російську Федерацію, захищаючи суверенітет і незалежність України, доводять, що українці – народ-військо.

Упродовж тривалої історії українці не полишали боротьби за свободу та здобуття державності. Першу в XX столітті незалежність Україна проголосила 22 січня 1918 року. Актом 24 серпня 1991 року відновила її. 

Кілька разів у XX столітті Україна здобувала суверенітет і втрачала його через внутрішні незгоди під час зовнішньої агресії. Національна єдність – обов’язкова умова збереження державності.

Знання історії нашого державотворення в усій тяглості є потужною силою проти маніпуляцій історичними фактами в умовах інформаційної війни РФ проти України.

Реальна історія спростовує фейки російської пропаганди, буцімто українці та росіяни – єдиний народ чи Україна – штучна нежиттєздатна держава. Тому нинішня війна – це не лише боротьба за майбутнє нашої держави, а й за право на власні історію та ідентичність.

 


  Перегляд літератури  "Держава, в якій  ми живемо"  для користувачів Кирило-Ганнівської бібліотеки-філії. На виставці представлені книги про історичні етапи українського державотворення,  національні  символи України,  особистості  державотворення, твори, які знайомлять  читачів з шляхом боротьби,  випробовувань, розвитку української держави та її народу.


понеділок, 24 липня 2023 р.

Поборник правди

    Літературна вітальня до 170 - річчя від дня  народження  В.Г.Короленка




Життя,  творчість і громадська діяльність В. Г. Короленка тісно пов’язана з Полтавою і Полтавщиною.

Володимир Галактіонович Короленко, маючи українсько-польське коріння, став класиком світової літератури кінця ХІХ - початку ХХ століття, але по праву вважається нашим земляком. Письменник  народився 27 липня 1853 року, в українській сім’ї в Житомирі. У цьому місті та ще в Рівному провів він дитячі та юнацькі роки. Навчався в Петровській землеробській та лісовій академії у Москві, звідки в 1876 році був виключений і висланий у Кронштадт. В 1879 році засланий у В’ятську губернію, потім у Перм. За відмову присягнути новому цареві в 1881 висланий до Якутії, де відбув три роки.

Восени 1900 року Володимир Галактіонович разом із сім’єю переїхав із Санкт - Петербурга до тихої провінційної Полтави на постійне місце проживання, де продовжив розпочату ще в 1897 літературно-громадську діяльність. У 1905 — 1917 роках письменник щоліта мешкав на своїй дачі в селі Хатки, поблизу Великих Сорочинців.  На Полтавщині Короленко ніколи не залишався осторонь громадського життя. 1906 року в газеті "Полтавщина" він опублікував "Відкритий лист статському радникові Філонову", де, як і в циклі статей "Сорочинська трагедія" (1907), гнівно засудив розправу самодержавства над українським селянством.

Володимир Короленко відомий як автор творів: "Сон Макара" (1885), "Марусина заїмка" (1899), "Ліс шумить" (1886), "Без язика" (1895) та ін. Письменник написав близько 700 статей, нарисів тощо. У циклі нарисів "У голодний рік" (1892 — 93) показав голод селянства як наслідок антинародного самодержавного ладу. Він постійно виступав на захист гідності людини, проти шовінізму та антисемітизму ("Мултанське жертвоприношення", 1895; "Справа Бейліса", 1913 та ін.).



Короленко не сприйняв Жовтневу революцію, не визнав диктатури пролетаріату. Живучи в Полтаві в роки громадянської війни, виступав проти терору й насильства влад, які постійно мінялися, послідовно відстоював гуманістичні ідеали. 

Життя і творчість Короленка тісно пов’язані з Україною, українською літературою і культурою. Він спілкувався з М. Коцюбинським, Панасом Мирним, Г. Хоткевичем, М. Кропивницьким та ін. Українська тема посідає значне місце в творах Короленка ("Сліпий музикант", "У поганому товаристві", "Без язика", "Історія мого сучасника" та ін.). 1918 року письменник вітав відкриття першої української гімназії в Полтаві,   друкував літературно-критичні матеріали про Т. Шевченка, переклади українських письменників.

Літературно-меморіальний музей В. Г. Короленка  у  Полтаві  було відкрито у 1928 році,  яким до середини 50-х років керувала донька письменника Софія Короленко. Поховали письменника на Міському кладовищі поруч з могилою зятя — Костянтина Ляховича, якого він не зміг врятувати з більшовицької тюрьми і цим був морально надломлений. 29 серпня 1936 року в зв’язку з ліквідацією кладовища прах Короленка перепоховали в Міському саду, поблизу музею. В 1962 році на могилі встановлено пам’ятник письменнику, виконаний скульптором Н. Крандієвською. Серце і мозок В. Г. Короленка зберігаються в музеї Київського медичного інституту.






субота, 15 липня 2023 р.

Жайворонкові джерела Василя Барки

    

115 років з дня народження автора першого роману про Голодомор


115 років тому – 16 липня 1908-го – народився письменник і перекладач Василь Барка.

В ніч перед референдумом 1 грудня 1991-го два українських телеканали усю ніч показували фільм “Голод-33” Олеся Янчука. Раніше тема Голодомору ще ніколи не звучала для такої великої кількості українців…

А зняли стрічку за твором Василя Барки “Жовтий князь”, який став першим романом про події 1932-33 років в Україні. Автор сам пережив голодні роки і не лише у 30-х.

У 1932-му Василь Очерет (справжнє прізвище Барки) жив на Кубані, того року від голоду там вимерла велика частина населення. На межі голодної смерті чоловік опинився, коли поїхав до родичів на Полтавщину, де із великої родини брата залишилось кілька людей.

«Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива… то щось таке, що спалювало всю істоту»

– згадував Барка.

Через більш як десять років, коли письменник опинився у Нью-Йорку, довгий час міг дозволити собі лише одну банку риби на два дні.

«І, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті. Ось, значить, як біда часом виходить на добру поправу», – згадував письменник.

Барка писав роман два роки і часто по кілька днів взагалі не вживав їжі, аби якомога точніше відтворити почуття героїв книжки. Роман вийшов у Нью-Йорку у 1963-му.

Біографія Василя Очерета містить багато неймовірних фактів: у сім років він пережив клінічну смерть, лікар оголосив хлопчика мертвим після падіння з кручі, у 1920-их йому заледве вдалось уникнути суду через оформлення експозиції в музеї у “буржуазному” дусі, через те, що назвав комуністів злодіями, працюючи вчителем фізики у школі, Очерета оголосили божевільним, йому пощастило втекти на Кубань, у 1942-му, перебуваючи на фронті, отримав важкі поранення – осколком в голову та кулеметною кулею в плече…

Останні 28 років свого життя Барка, який три місяці не дожив до 95-річчя, мешкав у покинутій водонапірній вежі на півночі штату Нью-Йорк. Там він писав, перекладав, малював. Місцеві мешканці називали його “святим чоловіком”.

Помер видатний український письменник у Глен Спей (українському поселенні неподалік від Нью-Йорка) 1 квітня 2003  року.

                                       

Для  користувачів Кирило-Ганнівської  бібліотеки-філії  перегляд літератури "Жайворонкові  джерела Василя Барки"