Свято Віри, Надії, Любові

 30 вересня, відзначають День пам'яті святих Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії.

 

Цього дня дівчата з такими іменами святкують іменини. Цього дня їх прийнято вітати з днем ангела, а також дарувати подарунки, зокрема, ікони, ладанки та солодощі.

За переказами, на початку ІІ ст. у Римі жила праведна християнка на ім'я Софія, у якої було 3 доньки, їх у перекладі з грецької на старослов'янську мову звали Віра, Надія, Любов.

Мати виховувала доньок у християнській вірі, про що дізнався імператор Адріан. І тут почалися гоніння сім'ї через їхню віру. Він погрожував дівчатам, але вони від свого не відступилися. Тоді імператор наказав піддати доньок Софії жорстоким тортурам, а потім стратив їх на очах у нещасної матері.

На момент смерті Вірі було 12 років, Надії – 10, а Любові – лише 9 років. Вбита горем мати Софія померла за 3 дні на могилі доньок.

Значення імен Віра, Надія, Любов і Софія

Значення імен - це віра у все світле, добре і гарне, служіння Богу; надія на краще; любов до ближнього свого. А ім'я Софія означає мудрість.

Вважають, що народжена 30 вересня дівчинка буде мудрою, справедливою, гарною господинею, матір'ю та дружиною.

Це свято ще називається в народі "вселенськими жіночими іменинами", або "бабиним святом". Таку назву воно отримало, оскільки цей ранок жінки починали з гучного плачу. Цим ніби віддавали данину пам'яті Софії, яка страждала та плакала за доньками.

Такий плач вважається своєрідним оберегом: наші предки вірили, що якщо цього дня добре виплакатися, то потім увесь рік нічого поганого вже не станеться. Плач має бути голосним, щоб напевно відлякати зло від дому.

Прийнято також йти до церкви і молитися перед іконою святих, просити у них сил для зміцнення віри, здоров'я, добробуту та кохання.

Мучениці Софії моляться про здоров'я дітей, зцілення від жіночих захворювань, благополучне зачаття дитини, а також про важкі втрати.

Свято Віри, Надії, Любові та Софії найкраще провести у колі найближчих людей, обмінюватися хорошими новинами, гратися з дітьми, пригощати їх солодощами. Дітям цього дня приділяється особлива увага, особливо дівчаткам.

Віри, Надії, Любові та Софії: що не можна робити в це свято

Цього дня жінкам не рекомендується нічого робити вдома і на городі. Під забороною в це свято і будь-які застілля, адже привід у свята трагічний.

Також категорично забороняється проводити вінчання і весілля. Не варто сваритися у День Віри, Надії, Любові та Софії, адже цього дня вся погана енергія обов'язково повертається.

Літописець української історії Михайло Грушевський

   

ІСТОРИЧНИЙ  ПОРТРЕТ  ДО  155- РІЧЧЯ  ВІД ДНЯ  НАРОДЖЕННЯ

 Михайло Сергійович Грушевський – видатний історик, визначний державний і громадсько-політичний діяч, літературознавець, письменник, публіцист, організатор української науки, академік Всеукраїнської академії наук і Академії наук СРСР.

Народився   29 вересня 1866 року в м. Холм (нині Хелм, Польща) в сім’ї вчителя гімназії, організатора народної освіти, автора “Первой учебной книги церковно-славянского языка”. Рід батька походив від козаків Грушів, рід матері – греко-католицьких священиків Опуцкевичів.

Закінчив 1-шу Тифліську гімназію, історико-філологічний факультет Університету святого Володимира, наукову працю розпочав під керівництвом відомого історика Дмитра Антоновича. За монографію “Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV століття” (1890 рік) нагороджений золотою медаллю, залишений в університеті для подальшої наукової та викладацької роботи як професорський стипендіат.

1894 року захистив магістерську роботу. За рекомендацією Антоновича призначений на посаду ординарного професора кафедри “Всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи” Львівського університету.

Львівське Наукове товариство імені Тараса Шевченка (далі – НТШ) як перша українська академія наук

У Львові розпочав активну науково-організаційну діяльність у НТШ. Очолював історико-філософську секцію, редагував “Записки Наукового товаристві імені Тараса Шевченка”, створив та очолив Археографічну комісію товариства, а в 1897–1913 роках голова Товариства, що під його орудою розвивалося як академічна установа на взірець західноєвропейських.

Ініціював роботу зі збирання джерел з історії України, які друкувалися в серійних виданнях Археографічній комісії НТШ: “Джерела до історії України-Руси”, “Пам’ятки української мови та літератури”. 1906 року започаткував видання “Українсько-руського архіву”, а 1898-го – разом із Іваном Франком та Осипом Маковеєм заснував і редагував літературно-публіцистичний журнал “Літературно-науковий вістник”. У 1899 році був одним із організаторів “Української видавничої спілки”. За редакцією вченого у 1895–1913 роках вийшло 113 томів “Записок Наукового товаристві імені Тараса Шевченка”.

Грушевський значну увагу приділяв підготовці наукових кадрів, створив власну наукову школу. Її представники Василь Гарасимчук, Іван Джиджора, Мирон Кордуба, Іван Кревецький, Іван Крип’якевич, Омелян Терлецький, Степан Томашівський.

Головною працею життя Михайла Грушевського вважається багатотомна “Історія України-Руси”. Грушевський вважав написання такої фундаментальної праці справою честі свого покоління і трудився над нею упродовж більшої частини свого життя. Перший том вийшов у Львові 1898 року, а останній, десятий, присвячений подіям 1657–1659 років, надрукувала його донька Катерина в 1936 році, вже після смерті Михайла Грушевського.

Від 1897 року тривалий час добивався відкриття у Львові самостійного українського університету. Один із організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині. 1906 року виступив із програмою заснування українських кафедр у всіх університетах підросійської України. Ініціював створення 1904 року в Львові громадської організації – Товариства прихильників української літератури, науки і штуки, яке сприяло розвиткові української культури та науки, підтримувало творчу інтелігенцію з усіх українських земель.

У Києві продовжив політичну діяльність і розбудову історичної науки та видавничої справи

Після революції 1905–1907 років переніс свою діяльність до Києва. 1907 року його обрали головою новозаснованого Українського наукового товариства у Києві. Редагував “Записки УНТ у Києві”, часопис “Україна”, “Літературно-науковий вістник”, редакцію якого переніс до Києва. З ініціативи та за участю вченого у 1909–1912 роках виходили популярні ілюстровані народні газети “Село” та “Засів”.

У 1907 році Грушевський подав кандидатуру на завідувача кафедри Університету святого Володимира, але через шовіністичні настрої адміністрації університету не отримав достатньої кількості голосів.

У цей період активно співпрацював з Українською думською фракцією в І та ІІ Державних думах Росії та її друкованим органом – “Украинским вестником”. Належав до засновників і членів Ради української політичної партії в Російській імперії – Товариства українських поступовців. Політичну платформу того часу Грушевський базував на засадах конституційного парламентаризму й автономії України.

Початок Першої світової війни застав Грушевського на відпочинку в селі Криворівня (нині – Івано-Франківської області, а тоді – територія Австро-Угорщини). З великими труднощами Грушевський зумів повернутись до Києва, де його заарештували за звинуваченням в австрофільстві та причетності до створення легіону Українських січових стрільців. Після п’ятимісячного ув’язнення в Лук’янівській в’язниці висланий до Симбірська. Восени 1915 року завдяки клопотанням російських вчених йому дозволили переїхати до Казані, ще через рік – до Москви, де активно продовжував наукову діяльність, співпрацював із громадсько-політичним виданням “Украинская жизнь”. До Києва зміг повернутися лише після Лютневої революції 1917 року.

Період Української революції 1917–1921 років – вершина державницьких устремлінь

З березня 1917-го Михайло Грушевський – голова Української Центральної Ради, головний ідейний натхненник українського національного руху. Під його керівництвом Центральна Рада еволюціонувала від вимог національно-культурної автономії до проголошення незалежної Української Народної Республіки.

Грушевський був автором головних політичних документів. Своє бачення національно-культурного і державницького поступу України викладав у виступах, статтях, брошурах, концептуальних положеннях Української революції 1917–1921 років. У статтях “Якої ми хочемо автономії і федерації”, “Хто такі українці і чого вони хочуть”, “На переломі”, “Українська самостійність і її історична необхідність” обґрунтував стратегію досягнення державної незалежності.

Михайло Сергійович – головна дієва особа тогочасного українського політичного життя. Без його участі не відбувалося практично жодне масштабне зібрання. Надавав великого значення конституційному процесові. Під його керівництвом розроблялася Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 року. 

Розробник концепції академії наук як громадської асоціації вчених

Після гетьманського перевороту відійшов від активної політичної діяльності. Розробив концепцію Української академії наук як асоціації вчених, але через образи до неї не увійшов. Наукова та видавнича діяльність Грушевського зосереджувалась у заснованому ним Українському соціологічному інституті, громадсько-політична – в керівництві “Закордонною делегацією” Української партії соціалістів-революціонерів, редагуванні її друкованого органу “Борітеся – Поборете!”, створенні Комітету “Голодним України”.

На еміграції Грушевський розпочав роботу над ще одним великим науковим проектом – багатотомною “Історією української літератури”. Перші його томи були надруковані в 1923 році, останній, 6-й том, присвячений літературі 1-ї третини ХVІІ століття, лишився в рукописі і був надрукований тільки у 1995 році.

У березні 1924 року повернувся в Україну, щоб завершити “Історію України–Руси”, що неможливо було здійснити без вітчизняних архівів і бібліотечних зібрань. У 1924–1930 роках очолював історичні установи ВУАН: кафедру історії українського народу при Історико-філологічному відділі, Історичну секцію з численними комісіями, археографічну комісію. Осередком його історичної школи стала новостворена Науково-дослідна кафедра історії України. За редакцією вченого в цей період було випущено 80 книг, серед них періодичні та серійні видання: “Україна”, “Науковий збірник”, “Студії з історії України”, “За сто літ”, збірники комісій порайонного дослідження історії України.

У 1929-му Грушевського обрали академіком академії наук СРСР. Однак вже згодом розпочався погром історичних установ, створених Михайлом Сергійовичем: у 1930 році було ліквідовано комісію Історичної секції, Науково-дослідну кафедру історії України, закрито всі видання. В цей період він став об’єктом нещадного цькування з боку більшовицького режиму.

З березня 1931 року Грушевський перебував у Москві у “відрядженні” під пильним наглядом репресивних органів. Архівні джерела свідчать, що тотальне стеження за вченим органами ГПУ–НКВД розпочалося від перших днів повернення в Україну і завершилося арештом у березні 1931 року за звинуваченням у керівництві т. зв. “Українським національним центром”. Через короткий час після допитів у Харкові Грушевського звільнили. Відкритий судовий процес так і не відбувся. Документів, що дозволяють однозначно з’ясувати обставини та пояснити мотиви звільнення вченого, на сьогодні не виявлено.

Помер Михайло Грушевський у Кисловодську після хірургічних операцій. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Попри те, що він повернувся до УСРР, займав високі посади в АН, тривалий час він залишався “контрреволюційним істориком”. Грушевський формально не був репресований радянською владою. За весь час тоталітарного режиму його твори не перевидавалися, а надруковані раніше вилучалися з бібліотек і знищувалися. Наукова спадщина Грушевського в той час не вивчалася.

Цитати Михайла Грушевського:

1. “Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ – нацією, країна – державою”.

2. “Ця стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзмі від українських громадян...”

3. “Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою”.

4. “Український народ належить до ...європейського кругу не силою тільки історичних зв’язків..., а й самим складом народного характеру”.

5. “Покоління, яких жде Україна тепер, повинні бути людьми діла реального, практичного – спеціалісти-адміністратори, фінансисти, економісти, знавці військового і морського діла, техніки...”

6. “І у нас повинно стати тепер ... прикметою невихованости людини все, що різко розминається з демократизмом і ідеєю соціальної справедливости: нахил до розкішного життя, імпонування зверхнім багатством...”

7. “Тепер наше гасло – самостійність і незалежність”.

8. “Мусимо йти, бо спинити походу не можна”.

9. “Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в цей момент: самостійність і незалежність нашого народу”.

Цитати видатних діячів про Михайла Грушевського:

1. “Чоловік широкої освіти, незломної волі і невичерпаної енергії… Ті мало не 70 томів наукових і літературних публікацій, виданих під його редакцією, за його ініціятивою і при його діяльній помочи, то далеко не вся, то може лиш половина його праці”. Іван Франко.

 2. “Була це людина великого масштабу, бистрого розуму, надзвичайно широких розумових зацікавлень. Він мав подиву гідну ерудицію... Працездатність мав колосальну. У розпалі революційних подій 1917 року писав книжки, брошури, статті, склав кілька шкільних підручників. Як голова Центральної Ради одночасно вів засідання, керував дебатами і справляв коректу. Був людиною у повному значенні того слова. Але мав одну органічну хибу: безмежне честолюбство. Він звик володіти і наказувати, і всі йому підпорядковувались, бо він мав в очах людей авторитет, придбаний його розумом і працею”. Дмитро Дорошенко.

3. “Грушевський, як і кожна людина, належав своїй добі. Вона – єдине мірило оцінки історичного діяча. Доба Грушевського цю оцінку зробила. Але творчість Грушевського – це вічна власність українства. І в історичній перспективі “Історія України-Руси” завжди стоятиме поруч з Шевченковим “Кобзарем”. Олександр Оглоблин.

 4. “Він обіймав своїм оком і обгортав своїми дужими раменами всю нашу землю, тішився, коли їй сонце світило, й болів її ранами, а як рани творилися на його очах, старався їх загоювати”. Іван Крип’якевич.

5. “Михайло Грушевський був складною особою та винятковою особистістю. Не одноколірною, а з світлими бліками і тінями”. Ярослав Дашкевич.

6. “Ерудиція, ознайомленість із західньо-європейським політичним життям і природні здібності ставили його значно вище багатьох тодішніх наших громадських діячів і політиків”. Борис Мартос

7. “Це був історик в повному значенні цього слова… Він був переконаний, що український народ вийде на шлях вільного політичного і культурного розвитку навіть тоді, коли хвилево програє той чи інший бій… У внутрішньо-українських справах Михайло Грушевський був гарячим прихильником народоправства і демократії…”. Микола Ковалевський.

8. “Михайло Грушевський був символом всеукраїнського національного єднання, що його він розумів як з’єднання всіх частин української нації в єдиному національно-державному і національно-культурному організмі”. Любомир-Роман Винар.

10 цікавих фактів із життя видатного історика і державотворця

1. Діду Михайла Грушевського по материнській лінії (Захарій Оппоков) за життя було подаровано дворянство, нагороджено двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом святого рівноапостольського Володимира.

2. Батько Михайла Грушевського – Сергій Федорович – був знаний як автор одного з кращих підручників з церковнослов’янської мови для шкіл, книга витримала понад 30 перевидань. Це дало змогу набути чималий капітал і жити безбідно ще багато років.

3.  Початкову освіту здобув удома, а до Тифліської гімназі був зарахований одразу до третього класу. Навчання давалось легко, тому мав час працювати бібліотекарем і “плавати у книжковому морі і впиватися ним…”. 

4. Перше кохання – оперна співачка Олена Марковська. Зачаровувався її співом, запрошував на традиційні щорічні концерти у гімназію, декламував їй свої вірші. Олена відповідала взаємністю. Але кохання не мало продовження. На початку 1886 року гастролі оперної трупи у Тифлісі скінчилися, і співачка поїхала. Молоді люди розлучилися.

5. Михайло Грушевський починав творчий шлях саме як письменник. Однак чимало літературних текстів дотепер не друкувалися. Значний їх масив уперше було надруковано у виданні “Михайло Грушевський: Із літературної спадщини” – Нью-Йорк – Київ. – 2000.

6. У січні 1918 року під час штурму Києва більшовики цілеспрямовано спалили фамільний маєток Грушевських на вулиці Паньківській, 9. Операцією командував Михайло Муравйов. Бронепотяг із загонами матросів на чолі з Андрієм Полупановим кілька годин розстрілював запальним снарядами будинок. Ущент згоріли цінні рукописи, бібліотека, унікальні колекції рушників, вишивок, килимів, порцеляни та прикрас. Згодом Муравйов вихвалявся “цим подвигом”: “Я велел артеллерии бить по самым высоким и красивым дворцам и домам Киева, по церквям и попам… Я зажег снарядами огромный дом Грушевского, и он в течении трех суток горел как яркий костер…”.

7. 29 квітня 1918 року на Михайла Грушевського в Луцьких казармах Січових стрільців у Києві здійснено замах. Нападник, за однією з версій – російський офіцер, намагався заколоти голову Центральної Ради багнетом. Та промахнувся, поранивши дружину Марію Іванівну. Нападника затримали, а згодом він загинув за загадкових обставин… при спробі втечі.

8. У Головному управлінні держбезпеки НКВД справа Грушевського носила кодову назву “Старец”.

9. За спогадами сучасників, Грушевський мав надзвичайну працездатність. Спав 4 години на добу, увесь свій час присвячував роботі. Творчий доробок складає понад 2000 праць. 10-томну монографію “Історія України – Руси” Михайло Сергійович писав 38 років (з 1895 по 1933 рік).

10. Один із найбільш суперечливих фактів із життя Михайла Грушевського – це дата його смерті. Мова йде про 24 та 25 листопада 1934 року. Відповідно до історії хвороби Михайла Сергійовича 24 листопада датується останній запис: “Сердечная слабость нарастает... В 2 ч[аса] дня смерть при нарастании сердечной слабости”. 27 листопада 1934 року в українських газетах “Комуніст” та “Вісті ВУЦВК” з’явився некролог Грушевського, де й зазначалась дата смерті – 25 листопада. Це призвело до тиражування неточності, адже нікому не спадало на думку, що в офіційному некролозі може бути хиба такого типу.

Вшануємо пам"ять загиблих

 Друга світова війна найстрашніша в історії людства 20 століття. Вона спопелила мільйони людей, одні з них загинули  на полі бою,  в концтаборах, померли від ран, інші, особливо мирні жителі, стали безневинними жертвами  побоїщ на рідній землі.   Війна! Це слово чорним вихором пронеслося над Україною, не минувши і Кирило-Ганнівки. Уже в вересні 1941 року село було загарбане фашистами. Два роки тривала окупація. Лише  19  вересня 1943 року село було повністю визволене від окупантів. Відступаючи, ворог все нищив на своєму шляху. Село було повністю спалене, залишилося лише 3 хати, одна з яких збереглася до цього часу. При визволенні Кирило-Ганнівки та навколишніх хуторів загинуло 495 воїнів.    На пам"ять про героїв Другої Світової війни у 1971 році а центрі села збудований   меморіальний комплекс, де на стеллі викарбувані імена всіх полеглих односельців, які загинули   на фронтах Другої Світової війни та імена тих воїнів , які загинули, захищаючи село Кирило-Ганнівка та навколишні хутори.   19 версня жителі села Кирило-Ганнівка хвилиною мовчання вшанували пам"ять загиблих воїнів та поклали квіти .

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      .                                                                                         

                                                                        

                            

Світ творів Івана Франка для дітей

 

                                  27  СЕРПНЯ- 165  РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА  ФРАНКА

                  Дитячі твори Івана Франка

У літературній спадщині Івана Франка помітне місце посідають казки для дітей... Пи­сьменник не просто переказує їх, а вводить деякі нові мотиви в стару основу, щоб скерувати увагу малих чи­тачів та слухачів від казкових подій до життя, пробу­дити інтерес до реальних життєвих ситуацій, їхнього осмислення і розуміння

Іван Франко щиро любив рідну землю. Україна, її природа та люди живуть у його віршах, оповіданнях, повістях. З великою майстерністю малює він чудові пейзажі Прикарпаття. Найулюбленіші для поета кар­тини весняного пробудження, коли тане сніг, скресає лід на річках, зацвітають перші квіти. І ми розуміємо, що це не просто картини природи, а й відтворення ду­шевного стану людини, яку не зламали тяжкі життєві обставини, що мужньо вистояла в боротьбі.

З теплим сердечним почуттям, з батьківською лю­бов'ю писав Іван Франко про дітей. За словами Михай­ла Коцюбинського, він "наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем якого він зробився". Сучасники І. Франка розповідають, як тепло ставився письменник до малечі. Це була любов, зіткана з найніжніших людсь­ких почуттів. Де б він не зустрічав дітей, завжди знаходив час з ними поговорити, послухати їхні розповіді.

"Життя, − говорив Франко,− мені мало всміхалось, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце".

Іван Франко написав цілий ряд оповідань, героями яких є сільські діти. Ці оповідання постали на основі його власних спогадів про дитинство, років навчання в сільській і міській школах і мають здебільшого авто­біографічний характер. У них, як казав сам Франко, відтворені картини виховання сільської дитини "від перших проблисків власного думання, а кінчаючи най­вищими ступенями середньої школи", формування її характеру, становлення особистості.

Найулюбленіший герой І. Франка − хлопчик Мирон. З ним ми зустрічаємося в багатьох оповіданнях.

П'ятирічний герой оповідання "Малий Мирон" ви­кликає наші симпатії допитливістю, здатністю самостій­но мислити. Дитина замислюється над безліччю пи­тань, відкриває для себе чудовий світ навколишньої природи, власним розумом доходить до невеликих, ча­сом наївних, але важливих для неї відкриттів. Яке ж майбутнє чекає цього розумного хлопчика? Чи змо­жуть розвинутись його природні здібності в умовах злиднями прибитого, забобонами затурканого села? Нічого втішного не може відповісти на це питання пись­менник. Можливо, що стане малий Мирон таким са­мим забитим, темним, згорьованим селянином, як і більшість його односельчан. А якщо він здобуде освіту і присвятить своє життя допомозі бідним людям то й тоді чекає на нього безрадісна доля: "Навістить він і стіни тюремні, і всякі нори муки та насилля людей над людьми, а скінчить тим, що або загине десь у бідності, самоті та опущенні на якімсь піддашші, або з тюрем­них стін винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу, або, стративши віру в свя­ту, високу правду, почне заливати черв'яка горілкою, аж до цілковитої нестями. Бідний малий Мирон!"

Та ось сільський хлопчина, що виростав на лоні при­роди, під опікою люблячих батьків, змалку привчений до праці, з радістю йде до школи ("Грицева шкільна наука"). Вже на першому уроці вчитель "потягнув його за понятливість різкою по плечах". А далі щоденна бійка, безглузді методи навчання зовсім вбили в хлоп­ця інтерес до шкільної премудрості, перетворили його на переляканого, забитого "тумана вісімнадцятого". Після року навчання "Гриць вертав додому якраз та­кий мудрий, яким був перед роком". З усієї шкільної науки виніс він лише безглузде "а баба галамага".

Тяжкою і безрадісною була шкільна наука і для ма­лого Мирона, героя оповідань "Олівець", "Під оборо­гом", "Schonschreiben".

Жорстокі, бездушні вчителі, які знали лише один засіб впливу на учнів − різку, зубрячка, далекі від жи­вого життя шкільні предмети перетворювали роки на­вчання на справжню каторгу. Школа калічила дітей не тільки фізично, але й вбивала в них "всяку іскорку критики і власної ініціативи", перетворювала слабших на духовних калік. У серцях же сильніших духом про­ростало обурення і "вічна ворожнеча проти усякого поневолення та тиранства".

Багато радощів давало сільській дитині спілкування з природою. Герой оповідання "Під оборогом" малий Мирон повертається з міської школи на канікули до бать­кової оселі. Увесь тиждень працює він разом з дорос­лими на полі, на косовиці, але вже в неділю − він вільний. "Для нього немає більшого щастя, як самотою блукати по лісі − рано в неділю, коли там нема ні жи­вої душі... Він слухає шуму дубів, тремтить разом із осиковим листочком на тонкій гілляці, відчуває розкіш кожної квітки, кожної травки, що хилиться під вагою діамантового намиста роси..." Природа виховує в душі хлопця розуміння краси навколишнього світу, вона для нього жива істота, він прагне зрозуміти її голоси. Як з живою істотою стає він на двобій з сліпою силою стихії. Розуміючи, що зловісна градова хмара несе за­гибель полям і сіножатям, знищить наслідки великої щоденної селянської праці, малий Мирон перемагає власний страх, заклинає хмару: "Не пущу! Вертай на­зад!" І відбувається чудо − хмара обминає оброблені .поля, градова злива падає на ліс.

Прекрасна жива природа буває безсилою перед лю­диною. Так легко зірвати квітку, зламати гілку, позба­вити життя тендітну пташку.

Милосердю і любові до всього живого вчить оповідан­ня "Мій злочин"... Давно-давно нерозумний хлопчик вкоротив життя малій красивій пташині. Минуло бага­то років, але в пам'яті вже немолодого чоловіка живе болючий спогад про цей нерозсудливий вчинок. І в ча­си важких ударів нещасливої долі, в хвилини тривоги і розпуки йому здається, що сам він ота маленька, сла­босила пташка, якій щохвилини уперта, завзята і неро­зумна сила може без причини й цілі скрутити голову...

У літературній спадщині Івана Франка помітне місце посідають казки для дітей. Протягом багатьох років він був активним співробітником українського дитячого журналу "Дзвінок", в якому опублікував цілий ряд ка­зок, створених на основі відомих світових сюжетів. Пи­сьменник не просто переказує їх, а вводить деякі нові мотиви в стару основу, щоб скерувати увагу малих чи­тачів та слухачів від казкових подій до життя, пробу­дити інтерес до реальних життєвих ситуацій, їхнього осмислення і розуміння.

Використовуючи мандрівні сюжети, письменник вво­дить у свої казки колоритні українські побутові деталі, окремі сцени, що відтворюють тогочасну галицьку дійсність.

Про роботу над казками Іван Франко писав: "Кожну казку я перероблював основно, прибиваючи її до смаку, розуміння й окружения наших дітей і нашого народу, бажаючи й оці чужоземні зробити так само нашими, як ті, що їх оповідає довгими зимовими вечорами наша сільська бабуня дітям у запічку".

У передмові до другого видання казки "Абу-Каси-мові капці" Іван Франко розкриває джерело її сюже­ту − казку із старовинної збірки арабських казок в німецькому перекладі, яку він колись придбав у анти­кварній книгарні. З гумором розповідає поет про приго­ди старого скупаря багдадського купця Абу-Касима, який ніяк не може позбутися своїх старих, драних капців. Але зміст казки не обмежується лише висмію­ванням скнарості як негативної риси людського харак­теру. Іван Франко на казковому матеріалі викриває деспотизм, підкупність державних чиновників, показує безправ'я окремої людини. Втративши майно, Абу-Касим відмовляється від думок про збагачення, розкаюється у своїй скнарості і стає богомільним жебра­ком.

Як зазначала дочка письменника, Ганна Іванівна, Іван Франко знав безліч народних казок, байок, пісень про тварин і залюбки оповідав їх своїм дітям. Звірів представляв він як мислячих істот, що живуть майже людським життям. "Ці всі прекрасні казки і оповідан­ня читали ми пізніше вже як друковані твори − "Коли ще звірі говорили", "Лис Микита" і інші казки, що бу­ли нашою першою духовною поживою",− згадувала пізніше дочка письменника.

Велика група казок про тварин об'єднана Іваном Франком спільним заголовком "Коли ще звірі говори­ли". В основі сюжету цих творів лежать мотиви відо­мих казок народів світу − українських, російських, німецьких, грецьких, індійських, сербських. Герої цих творів − хитра Лисичка, хижий Вовк, мудрий їжак, дурний Осел та інші − є носіями певних людських яко­стей, а самі казки під личиною вигадки криють звичай­но велику життєву правду. Адже говорячи про звірів,− каже Іван Франко,− казка "одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати: − Та чого ви, братчики, смієтеся? Адже се не про бідних баранів, вовків та ослів мова, а про вас самих з вашою глупо-тою, з вашим лінивством, з вашою захланністю, з усіма вашими звірячими примхами та забавами. Адже ж я навмисне даю їм ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозуміли − не їх, а себе самих!"

У казках Івана Франка про тварин викривається дер­жавний лад "звірячого царства", в якому панують сильні й хижі Леви, Вовки, Ведмеді, що живуть за ра­хунок працьовитих Ослів, покірних Баранів, несміли­вих Зайців. Проте представники панівної верхівки ви­являються примітивнішими, дурнішими від тих, за ра­хунок яких існують. Цар звірів Лев поступається розу­мом вигадливому Ослу ("Осел і Лев"), який перемагає і хижого владолюбного Вовка ("Вовк війтом"); звірячого ворога, лютого пана Ведмедя перемагає малий, але ро­зумний Заєць. Як і в народних казках добрий, чесний, сміливий бере гору над лихим, підступним, боягузом. Малі пташки Королики не дозволили Ведмедеві обра­жати їхню гідність, примусили його просити пробачен­ня ("Королик і Ведмідь"), їжак-неборак покарав хитру Лисичку за її віроломство ("Три міхи хитрощів"), а добродушний Журавель провчив хитромудру куму Ли­сичку її ж методом ("Лисичка і Журавель").

Широкої популярності набула поема-казка Івана Франка "Лис Микита". У ній також використаний відо­мий у світовій літературі мандрівний сюжет про хитро­го лиса та його пригоди. У цьому творі письменник вис­міює вади людського суспільства. "И у нас, між хреще­ними людьми, не одно таке діється, про яке тут у казці розказано",− наголошує він у передмові.

У звірячому царстві, як і між людьми, часто панує неправда, здирство, хабарництво, багатий і сильний гнітить бідного й слабкого. В образах Лева, Ведмедя, Вовка, Лиса, Борсука уособлені панівні класи тогочас­ної Галичини − цісар, царедворці, міністри, поміщики. Найхитріший і найспритніший між ними Лис Микита, який не зупиняється ні перед якими злочинами − зра­дою, шахрайством, вбивством,− аби забезпечити собі багате, сите життя. Цар звірів Лев робить його своїм найближчим помічником, дає йому необмежену владу, бо й сам "грабує чисто, а не хоче особисто, шле Вед­медів і Вовків". Дрібним мешканцям звірячого царст­ва − зайцям, птахам − немає життя, вони безправні, їх безкарно нищать, пожирають всевладні хижаки.

У поемі-казці Іван Франко широко використав українську народну творчість − казки, байки, пісні про звірів. У ній знаходимо також ряд картин, що відтворюють народний побут, звичаї. "Я бажав не пе­рекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національ­ну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий позичений ри­сунок накладав наші українські кольори",− писав Іван Франко в передмові до "Лиса Микити".

Цим же методом скористався Іван Франко, створюю­чи казку "Ріпка". Стара народна казка переказана ним по-новому, ритмізованою мовою, насичена елементами українського народного побуту. Казка вчить жити, пра­цювати гуртом, дружно.

Відображаючи життя, побут і звичаї галичан, Іван Франко користувався всіма багатствами їхньої мови, що має відмінності порівняно з мовою, якою говорить українське населення інших областей. Письменник ши­роко застосовував у творах діалектизми − своєрідні слова, вирази, синтаксичні конструкції, властиві мові певної місцевості.

Разом з тим він постійно прагнув наблизити мову своїх творів до загальноукраїнської літературної нор­ми. Від видання до видання переглядав тексти, вилучав діалектизми, застарілі форми.

1

   Кирило-Ганнівська бібліотека-філія пропонує  користувачам-дітям  книжковий перегляд літератури , присвячений 165-річчю від дня народження Івана Франка " Світ творів Івана  Франка  для  дітей"

День народження держави

---

У цьому році Україна відзначає 30-ту річницю незалежності України .

Зв'язок між національно-визвольними змаганнями початку та середини XX століття з проголошенням Україною незалежності у 1991 році особливо чітко простежується сьогодні, коли українці зі зброєю в руках захищають своє право самостійно жити на власній землі.

В часи Української революції 1917–1921 років українці відродили державність – утвердили державні кордони, мову, гроші, символіку (герб, гімн і прапор), створили боєздатне військо, отримали визнання світової спільноти. Лише зовнішня агресія та внутрішні протиріччя не дали можливості зберегти цю державу.

 Уперше в ХХ столітті незалежність України була проголошена 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради. Держава проіснувала три роки. Це був час безперервної боротьби за її збереження. Вже тоді Україна мала всі ознаки держави: територію, окреслену кордонами, герб, військо, грошову систему, мову, налагоджені дипломатичні відносини з іншими державами.

Через рік – 22 січня 1919 року – відбулася не менш вагома подія – об’єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в одну державу. Об’єднання УНР і ЗУНР продемонструвало можливість цивілізованого демократичного збирання територій в єдину суверенну державу.

Через низку зовнішніх та внутрішніх причин ця державність була нетривалою. Проте сам факт існування незалежної соборної держави відіграв вирішальну роль у подальшому розвитку українського визвольного руху. Його учасники протягом наступних десятиліть боролися зі зброєю в руках чи ненасильницькими методами за відродження Української самостійної соборної держави.

Знову українська держава постала 15 березня 1939 року, коли проголошували незалежність Карпатської України. Українці на Закарпатті першими у міжвоєнній Європі зі зброєю в руках стали на захист своєї свободи проти союзників Німеччини. Історія Карпатської України стала однією зі сторінок боротьби українців за встановлення української державності.

30 червня 1941 року у Львові Організація українських націоналістів (ОУН(б)) проголосила Акт відновлення Української Держави. Цей процес охопив всю територію західних областей, Житомирську та західні райони Київської області, де представники ОУН (похідні групи) проголошували Акт на велелюдних зборах. У відповідь нацисти масово арештовують українських патріотів. Зважаючи на це, ОУН переходить у підпілля і розпочинає антинацистський руху опору, а вже в кінці 1942 року створюється Українська повстанська армія. Ще десять років після поразки Третього Рейху і закінчення Другої світової війні УПА виборювала незалежність України у протистоянні з комуністичним тоталітарним режимом.

Наміри мати власну державу роками визрівали у творчості шістдесятників, у правозахисному й дисидентському рухах, у прагненнях мільйонів українців. А вже наприкінці 1980-х – початку 1990-х років стрімко розвивався масовий національно-демократичний рух, на який суттєво вплинула, зокрема, аварія на Чорнобильській АЕС. Трагедія стала чинником активізації національного руху та відцентрових бажань політичних сил.

За підсумками виборів 1990 року Україна вперше отримала бодай частково демократично обраний парламент і місцеві ради. Ідея незалежності України зазвучала в стінах законодавчого органу на повний голос. 16 липня 1990 року її було оформлено в перший законодавчий акт – Декларацію про державний  суверенітет України.   

24 серпня 1991 року на позачерговому засіданні Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, зазначивши у ньому, що продовжується тисячолітня традиція державотворення в Україні, яка має право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами.

1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі українці підтвердили прагнення жити в незалежній державі, зробивши її незворотнім фактом історії. 90,32 % виборців ствердно відповіли на питання в бюлетені “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?” У Криму ідею незалежності України підтримали 54,19 % виборців, у Донецькій області – 83,90 % і 83,86 % – у Луганській. Референдум засвідчив, що джерелом української державності є воля народу, він став запобіжником щодо спроб реанімації СРСР у формі Договору про Союз суверенних держав.

Значною мірою саме завдяки відповідальній, рішучій і однозначній позиції українців, які підтримали незалежність, став можливим мирний, цивілізований, без краплі крові й жодного пострілу розпад СРСР.

Понад 22 роки в Україні панував мир і міжнаціональна злагода. Понад 22 роки в Україні не пролилося жодної краплі крові в міжетнічних конфліктах. Ми завжди в найскладніших ситуаціях вміли домовлятися і знаходити компроміс. В Україні не було і немає жодних підстав і причин для внутрішніх конфліктів.

Все змінилося тоді, коли Україну шляхом тиску і шантажу спробували змусити відмовитися від зробленого її народом стратегічного європейського вибору.

З 2014-го, через 23 роки після проголошення незалежності, українці знову зі зброєю в руках захищають власну свободу та територіальну цілісність держави.

Нав’язана Україні ззовні криза є штучною, рукотворною, сконструйованою в російських владних кабінетах і військових штабах.

Метою російської агресії є розколоти Україну, зруйнувати її економіку, позбавити шансів, права стати повноправним членом демократичної європейської спільноти.

Від початку російської агресії проти України в лютому чотирнадцятого року українці кожного дня активно голосують за єдину, незалежну, соборну, унітарну, демократичну, європейську Україну. 

Зовнішня загроза прискорила процес формування сучасної української політичної нації на засадах громадянського патріотизму. Українці, етнічні росіяни, кримські татари та інші етноси – всі міцно стоять на позиціях українського патріотизму. Пліч-о-пліч захищають нашу державу зі зброєю в руках.

Ми пам’ятаємо, що захищаємо не лише Україну, але й цивілізаційні цінності демократичного світу, ведемо запеклу боротьбу за наше європейське майбутнє, безпеку, правду і мир для всього світу.

Кожний атрибут незалежності для більшості українців – наш прапор, наш герб, наш гімн, наша мова, наші кордони – сьогодні не просто абстракція і формальність. Це – маркери нашої української самоідентифікації, національні символи, реальність можливої втрати яких ми несподівано дуже чітко усвідомили.

Зовнішня агресія не зупинила боротьби українців за право мати власну незалежну і соборну державу. Ця боротьба триває і нині, коли українці змушені захищати від російської агресії територіальну цілісність та суверенність України. Сьогодні незалежність України – головна перепона для російського імперіалізму й запорука вільного розвитку держав і народів Європи.

 30 років незалежності продемонстрували світу, що Україна відбулася як суверенна держава, здатна утверджувати демократичні цінності та захищати свободу.

НЕЗЛАМНІ 30: ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСті

20211281 ПЕРЕГЛЯДІВ

 

У лютому 1986 року XXVII з'їзд КПРС ухвалив нову редакцію Програми партії, на котрій обрали завдання побудови комунізму, проголосивши курс на вдосконалення соціалізму. Саме тоді з цього періоду Україна, тоді ще УРСР, стає на шлях державотворення.

1989 рік

Народний Рух України (як громадсько-політична організація) заснований 1989 року та зареєстрований Радою Міністрів УРСР 1990 року. І-й (установчий) з'їзд Руху відбувся 8-10 вересня 1989 року в Києві у конференц-залі Київського політехнічного інституту, під назвою Народний Рух України за перебудову. У Народному Русі об'єдналися люди різних політичних переконань — від ліберальних комуністів до осіб, що сповідували ідеї інтегрального націоналізму. Але домінували в організації настрої національної демократії. Опівдні 8 вересня 1989 року в будинку культури Київського політехнічного інституту відкрилися Установчі збори Народного Руху України за перебудову. В оргкомітеті працювали 111 людей. Головою оргкомітету обрали народного депутата СРСР Володимир Яворівський.

Закон УРСР Про мови в Українській РСР, ухвалений 28 жовтня 1989 року. Закон став першим вагомим здобутком національно-демократичних сил і закріпив позиції, які на той час здобули українська інтелігенція та національний рух.

Стаття 2. Державна мова Української РСР

Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної  Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Республіканські  і  місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установи і організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею.

1990 рік

Українська хвиля — живий ланцюг відбувся у неділю 21 січня 1990 року, коли мільйони людей взялися за руки, з'єднавши Івано-Франківськ (через Львів) і Київ у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР. Він був одним із наймасштабніший у світовій історії. Довжина ланцюга перевищувала 770 км. За взірець його організатори мали "Балтійський шлях".

Балтійський шлях — масова акція, проведена в балтійських республіках СРСР 23 серпня 1989, коли близько двох мільйонів громадян цих республік, тримаючись за руки, утворили між Таллінном, Ригою та Вільнюсом "живий ланцюг" завдовжки майже 600 км. Це був мирний протест проти наслідків пакту Молотова-Ріббентропа, укладеного того дня.

Декларація про державний суверенітет України — документ про проголошення державного суверенітету України. Ухвалена Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.

У преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

Підняття українського прапору в Києві — 24 липня 1990 року. Процес повернення українцям їхнього стягу розпочався 26 квітня 1989 року. Перше публічне підняття синьо-жовтого полотнища над Львовом. На велелюдній площі Ринок.

Відзначення 500-ліття Запорозького козацтва — масовий історико-просвітницький захід Відзначення відбувалося у Дніпропетровській та Запорізькій областях 1-5 серпня. Загальна кількість учасників святкування за різними оцінками від 300 до 500 тисяч людей. Численні делегації були від усіх областей України включно з Кримською.

Завершилось свято масштабною ходою 5 серпня у Запоріжжі. Маршрут: від Правого берега через Дніпрогес головною вулицею до центру Запоріжжя, де відбувся мітинг.

Революція на граніті — кампанія широкомасштабних акцій ненасильницької громадянської непокори, заздалегідь організована українською молоддю, переважно студентами. Протести тривали з 2 до 17 жовтня 1990 року в УРСР. Стрижнем протестних подій було студентське голодування на площі Жовтневої революції у Києві (нинішньому Майдані Незалежності). Протести завершилися підписанням постанови Верховної Ради УРСР, яка гарантувала виконання вимог учасників протесту. Завершилась відставкою голови Ради Міністрів України Віталія Масола.

1991 рік

7 березня 1991 року відбувся Всесоюзний референдум про збереження СРСР. На референдум винесли питання "Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності".

Прикметно, що серед республік СРСР, які взяли участь в референдумі (9 з 15), Україна сказала "Ні" Союзу найбільшою кількістю голосів. Попри те, що в Україні за збереження Союзу проголосували 22 110 899 (70,2%), оновлений Союз не підтримали 8 820 089 (28,0%)! На другому місці найбільше незгодних з СРСР було в Російській РФСР 21 030 753 (26,4%).

Промова "Котлета по-київськи" (англ. Chicken Kiev speech) — жартівлива назва, під якою увійшла в історію промова Президента США Джорджа Буша-старшого, виголошена ​​1 серпня 1991 року в Києві, за декілька місяців до проведення в Україні референдуму і за 3 тижні до проголошення незалежності України від Радянського Союзу.

Цитата з промови: "Я прийшов сюди сказати вам: ми підтримуємо боротьбу в цій великій країні за демократію і економічні реформи. У Москві я змалював наш підхід. Ми будемо підтримувати тих, хто в центрі, і республіки, які домагаються свободи, демократії і економічної незалежності".

Він також застерігав від такої незалежності, при якій віддалений деспот зміниться на локального: американці не будуть підтримувати тих, хто шукає незалежності, щоб замінити віддалену тиранію на локальний деспотизм. Вони не стануть допомагати тим, хто просуває суїцидальний націоналізм, заснований на етнічній ненависті.

Промову зустріли стоячи з оплесками в українському парламенті. Однак позицію Буша розкритикували українські націоналісти. Іван Драч, керівник партії Рух, заявив журналістам, що "президент Буш, здається, був загіпнотизований Горбачовим" (англ. President Bush seems to have been hypnotized by Gorbachev), і поскаржився, що "президент Сполучених Штатів постійно нехтував демократичними рухами в республіках".

24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила Історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України. Текст котрого написав Левко Лук’яненко. За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

А вже 1 грудня 1991 року за Незалежність України на Всеукраїнському референдумі проголосували 28 804 071 (90,32%). І тут треба розуміти, що ситуація в агонізуючому СРСР за 8 місяців після першого референдуму, була виключно на руку Україні. Окрім того, це яскравий приклад використання з розумом інформаційних приводів на свою користь.

Військо

24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українських теренах військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, та про створення одного з ключових відомств — Міністерства оборони України. Під юрисдикцію України перейшли: 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад (9 293 танки і 11 346 бойових машин), 4 бригади спецпризначення, 9 бригад ППО, 7 полків бойових вертольотів, три повітряні армії (близько 1 500 бойових літаків) і окрема армія ППО.

Стратегічні ядерні сили, дислоковані на території України, мали 176 міжконтинентальних балістичних ракет, що несли сумарно 1 272 ядерні боєголовки, а також близько 2 500 одиниць тактичної ядерної зброї. На час проголошення Україною незалежності чисельність військ в Україні нараховувала близько 980 тисяч осіб.

У стислі терміни Верховною Радою України ухвалений пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, постанова від 11 жовтня 1991 року Про Раду оборони України, Закони України Про оборону України, Про Збройні Сили України.

13 грудня Президент України Леонід Кравчук проголошений Головнокомандувачем збройних сил з підпорядкуванням йому трьох колишніх військових округів СРСР — Київського, Одеського та Прикарпатського.

23 грудня 1991 року 55-й окремий полк зв'язку першим серед військових формувань колишнього СРСР, що дислокувались на території України, склав присягу на вірність українському народові. Цьому активно сприяв командир полку, полковник Вілен Мартиросян. Присяга відбулася в урочистій обстановці на центральній площі Рівного.

Генерал-полковник Костянтин Морозов став першим Міністром оборони.

Мистецтво

Період із 1986 до 1990 року насичений культовими та колоритними гуртами та сольними виконавцями, котрих народила наша країна. Серед них найвизначнішими є Плач Єремії, Ірина Білик, Брати Гадюкіни, Воплі Видоплясова.

Кілька цікавих фактів про деяких із них:

Брати Гадюкіни. Теми пісень гурту звучать у першому українському анімаційному мультсеріалі Лис Микита. Пісні На Україні лад і спокій та Гей, Іване (неофіційна назва) можна почути у фільмі Вперед, за скарбами гетьмана. Пісні гурту звучать в українській гумористичній телепрограмі Шоу довгоносиків. Ми — хлопці з Бандерштадту — другий повноформатний альбом львівського гурту Брати Гадюкіни, виданий у 1991 році.

17–24 вересня 1989 року, в Чернівцях відбувся перший фестиваль української сучасної пісні та популярної музики Червона рута. Cвято української музики тривало під пильним контролем КДБ, міліції та Компартії. Втім, навіть пильна увага не завадила тому, що на пісенному святі прозвучав Гімн України і люди розгорнули синьо-жовтні прапори. Фестиваль Червона рута став не просто культурною подією, це був вагомий поступ українців у здобутті незалежності Української держави.​

Один із лауреатів фестивалю — Андрій Миколайчук, автор пісні " Піду втоплюся у річці глибокій."

Енеїда — повнометражний анімаційний фільм за мотивами однойменної поеми Івана Котляревського зроблений на кіностудії Укранімафільм на замовлення Творчо-виробничого об'єднання Союзтелефільм і Міністерства культури України. Режисер — Володимир Дахно. Україномовна версія фільму вперше демонструвалася на телеканалі УТ-1 у 1991 році.

Голод 33 — український фільм кінорежисера Олеся Янчука. Фільм знятий за мотивами повісті Василя Барки Жовтий князь — перший художній фільм, який розкриває злочини сталінсько-більшовицького режиму проти народу України — штучний голод 1932-1933-х років.

Останній бункер — український художній фільм режисера Вадима Іллєнка. Екранізація повісті Леоніда Бородіна Перед судом. Про останній етап боротьби Української повстанської армії з каральними загонами НКВС. Події відбуваються після закінчення Другої світової війни.

  До  30-річчя Незалежності України Кирило-Ганнівська бібліотека-філія підготувала  книжковий перегляд  "Рости, процвітай, незалежна Україно".