Перші «кіборги»: відомі й невідомі сторінки

https://youtu.be/F6CEKfzMccs?si=53BU1d14Z-zG7afJ

(раджу переглянути посилання)

      29 січня в Україні відзначають День пам’яті героїв Крут – саме там у 1918 році відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність.

     Їх було триста – студенти та гімназисти. Проти них були тисячі – солдати, фронтивики та матроси більшовицької армії. Нерівний бій. Бій під Крутами, який на декілька днів віддалив захоплення Києва. Втрати сягали: до 250 юнаків, одна рота (до 30 людей) студентів і 10 старшин. Бойовий наказ наша молодь виконала.
     Січень 1918 року. На столицю України насуваються озброєні до зубів більшовицькі орди під командуванням колишнього царського генерала Муравйова. Київські студенти та гімназисти, прагнучи захистити молоду Українську державу, організували Курінь січових стрільців, щоб дати гідну відсіч загарбникам.

     Курінь, що налічував 300 душ, складався із студентів Українського народного університету, Університету Святого Володимира та учнів старших класів Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Захисники, пройшовши лише семиденну військову підготовку, без сумнівів і вагань вирушили в похід проти російської армії на станцію Крути, що розташована на залізничній лінії Москва – Бахмач – Київ.

     П’ять годин безперестанку студентський курінь стримував наступ червоних, втрачаючи молоді життя, під градом куль і гранат. Московські солдати без жалю багнетами проколювали юначі груди, прикладами рушниць розбивали голови, добивали поранених – розповідали очевидці тих трагічних подій.

     28 студентів потрапили в полон. Муравйовці цілу ніч по-звірячому мордували їх, а на світанку повели на розстріл. У зимове холодне небо злетіли звуки гімну „Ще не вмерла Україна”, що його першим заспівав гімназист Григорій Пипський. Пролунала недовга кулеметна черга… В загальному бій під Крутами тривав 3 дні. 29 січня було вбито останнього з трьохсот крутівських героїв. Більшовицькі кати заборонили місцевим селянам поховати за християнським обрядом тіла захисників Києва, залишивши їх на засніженому полі.

     Київ було захоплено у лютому, а вже у березні столицю УНР було звільнено.

     Тільки тоді почали розшукувати тіла молодих людей, які загинули під Крутами. Вдалося знайти лише 30 скалічених тіл юнаків, більшість з яких урочисто поховали у братській могилі у Києві на Аскольдовому цвинтарі.

     „Стримайте ж ваші сльози, які котяться: ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні”, — сказав Президент УНР Михайло Грушевський під час поховання героїв.

     Ця героїчна й водночас трагічна подія знаменувала початок нової епохи національного пробудження українців, усвідомлення нашого права жити на власній землі та святого обов’язку — боронити її. „Понад все вони любили свій коханий край”, — писав Павло Тичина. Визначально, що ця жертовна любов зародилася в серцях молодих людей, найкращих представників українського студентства.

     Україна пишається молодими Героями. Пам’ять про них, як і та велична слава, за яку вони боролися – невмируща. Вічна їм слава.

Ви стали прикладом усім,

Про вас ніколи не забути!

І через тисячу віків

Світити завжди будуть Крути!

 

 

                               Голокост:Чужого горя не буває

https://youtu.be/nOu7I9s34iU?si=BRq4PNgeN_749QAs

   1 листопада 2005 року Генеральна Асамблея Організації Об´єднаних Націй ухвалила резолюцію, в якій постановила, що день 27 січня — це Міжнародний день пам´яті жертв Голокосту. Цей день було обрано не випадково: саме 27 січня 1945 року було звільнено від фашистів найбільший з гітлерівських концтаборів, Освенцим, розташований в 70 кілометрах від Кракова. Всього у фашистських таборах смерті було знищено шість мільйонів євреїв і мільйони людей інших національностей.

            Що ж таке Голокост?

       Слово «голокост» походить з грець­кої мови — і складається з двох частин: «випалений» або «спа­лений повністю», та «жертво­приношення». Спочатку слово «голокост» мало ре­лігійний підтекст, але також вживалося протягом сторіч по відношенню до катастроф та великого лиха, переважно пов'язаних з пожежами. Голокост - масове знищення нацистами єврейського населення Європи (у приблизному перекладі з грецької це слово означає "всеспалення", інше значення - катастрофа). 60% єврейського населення Європи піддалися систематичним переслідуванням і знищенню в Німеччині і на захоплених нею територіях в 1933-1945 роках.

       В се­редині XX ст. слово «голокост» вживали у пресі щодо хвилі терору проти єврейського населення Європи початого Адольфом Гітлером. З середини 50-х років XX ст. слово «голокост» стало загально­вживаним по відношенню до політики винищення нацистами під час Другої світової війни євреїв та інших народів Європи. У такому значенні сучасне слово «Голокост», на відміну від іншого його зна­чення, пишеться з великої літери.

        Складовою нацистських планів завоювати світ, найважливішим елементом ідео­логії, політики і практики нацистської Німеччи­ни 1933-1945 рр. був антисемітизм — одна з форм національної нетерпимості, вираженої у ворожо­му ставленні до євреїв. На практиці він вилився в прагнення поголовного фізичного знищення євреїв у всьому світі. Це трагічне явище в історії людства здобуло назву Голокост.

        Убивства євреїв окупантами по­чалися в Україні 22 червня 1941 р. і тривали по­над три роки. Перші «єврейські акції» були спря­мовані переважно проти єврейської інтелігенції як потенційного організатора опору окупантам. Першочерговому знищенню також підлягали єв­реї — партійні працівники і державні службовці. Далі окупанти перейшли до поголовного знищення всіх євреїв. Головна роль у цих операціях була на­дана силам поліції

         Для України печальним символом Голокосту є Бабин Яр,  де було розстріляно  понад 150 тис. осіб. Під час Другої світової війни фашисти використовували це урочище як місце масових розстрілів. Корінні кияни пам’ятають про страшні події вересня 1941 року, коли Київ окупували німецькі війська.

        Тоді зондеркоманда захопила дев'ять провідних єврейських рабинів Києва і наказала їм виголосити відозву: "Після санобробки всі євреї і їх діти, як елітна нація, будуть переправлені в безпечні місця". 27-28 вересня нацистські власті віддали наказ про те, щоб 29 вересня єврейське населення міста до восьмої години ранку з'явилося в призначену точку збору з документами і цінними речами. Оголошення про те, що невиконання наказу каратиметься розстрілом, було розклеєно по всьому місту.

        Більшістю з тих, для кого ранок 29 вересня став останнім, були жінки, діти і люди похилого віку, адже доросле чоловіче населення було призване в армію. Гітлерівці влаштували пропускний пункт, через який по черзі проводили 30-40 чоловік, відбирали у них речі і примушували роздягатися. Потім поліцаї за допомогою палиць заганяли людей до насипу на краю яру глибиною 20-25 метрів. На протилежному боці знаходився кулеметник. Постріли глушилися музикою і шумом літака, який кружляв над яром. Після того, як рів заповнювався 2-3 шарами трупів, зверху їх присипали землею.

       Загалом наприкінці вересня - початку жовтня 1941 року фашисти розстріляли на колишній північно-західній околиці Києва понад 30 тисяч самих лише євреїв. За час всієї окупації Києва щовівторка і щоп'ятниці гітлерівці везли сюди на знищення людей вже без розрізнення національностей. Бабин Яр як місце масових страт проіснував рівно два роки - з 29 вересня 1941 року по 29 вересня 1943 року. Кількість жертв, тільки за приблизними оцінками, перевищує 150 тисяч людей.

         Загальну кількість загиблих українських євреїв можна оцінити в 1,8 млн осіб. Загалом Україна втратила близько 70 % довоєнно­го єврейського населення.

Масові вбивства єврейського населення відбулися також у Львові, Бердичеві, Харкові, Одесі, Дніпро­петровську та інших містах України. Крім того, значна частина єврейського населення УРСР була вивезена і знищена на території Польщі — у «табо­рах смерті» Освенцім, Майданек, Треблінка та ін.

       Дізнавшись про Освенцим світ здригнувся. Через нього пройшли, як свідчать документи Нюрнберзького трибуналу, 2,5 мільйона людей 90% з яких були євреї.

        Німецькі нацисти за тюремними стінами, де їх не бачило єврейське населення, не довіряючи українській поліції, вчиняли до євреїв найжорстокіші катування і розстріли. Так чи інакше, основну відповідальність несуть німецькі нацисти.

       Через жахи гетто і нацистських таборів смерті пройшла безкінечна кількість чоловіків, жінок, дітей, і лише деяким з них вдалося вижити. Ті, що лишилися в живих, самим своїм життям несуть нам найважливішу думку: про тріумф людського духу. Вони є живим підтвердженням того, що тиранія, навіть якщо вона виникає, ніколи не святкуватиме перемогу.

       Німецькі нацисти страчували українські сім’ї за переховування євреїв, залишаючи сиротами дітей, які за збігом обставин були відсутніми вдома. Це було випробування на людськість, гуманність, яке українські праведники склали на найвищому рівні.

       Історія Другої світової німецько-комуністичної війни показала, що за євреями пішли з життя мільйони українців та інших слов’янських народів.

      Україна має свій Голокост. Пройшовши через страхіття Голодомору, українці як ніхто інший розуміють біль єврейського народу. Ми зобов’язані берегти пам´ять про Голокост і не допустити повторення подібного пекла у майбутньому.

    Тож пам’ятаймо минуле та шануймо пам’ять усіх жертв Геноциду!

 

 

      "Єдина країна - єдиний народ"

За свою багатовікову історію український народ, обороняючи власні кордони, свободу й гідність, ніколи не спокушався на чужі землі, не прагнув підкорити інших, не нав'язував їм своєї волі. Він завжди жадав миру, злагоди й братерства. Це кредо втілив у своєму "Єретику" безсмертний Кобзар, що бачив майбутнє України як велике об'єднання слов'ян, федерацію окремих незалежних республік із столицею у Києві:

Щоб усі слов'яни стали

Добрими братами,

І синами сонця правди...

Ідеями свободи і єдності пронизані, здається, усі твори геніального поета. Та це й не дивно, враховуючи, що революційність Тарас Шевченко черпав з української історії. Він любив Україну й українців безмежно, але не сліпо і міг гнівно закинути відступникам-землякам:

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

Він міг з відчаєм вдарити у дзвони Слова:

О люди! Люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

Нарешті, він вірив сам і переконливо примушував повірити інших, що, лише скинувши ярмо пригнічення і злившись в одну сім'ю,

...на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Ці рядки з поезії "І Архімед, і Галілей" стали уособленням споконвічної мрії українців, які, мені здається, вже народжувалися з почуттям гідного самоусвідомлення, прагнення до свободи й незалежності, до національної єдності.

...Я часто зустрічаю останнім часом вислів: "Україна підводиться з колін", "Українці постали з колін у повний зріст" тощо. Але звідкіля таке нехтування історичною гідністю моїх співвітчизників? Та ніколи вони не стояли на колінах, ніколи не корилися! Чи були б тоді катування, що несли із собою татаро-монгольська орда, каральні загони Петра Першого, більшовицькі ВНК, ДПУ, НКВС, МРБ , КДБ? Згадаймо, скільки разів проходила Україна хресним ходом по історії до своєї Голгофи і, розп'ята бувши, стікала ріками крові. І умирала моя Україна у страшних муках; та проходив час, і, як Фенікс, вона воскресала в огні і відроджувалася з попелу. Та на коліна її ніхто не міг поставити! Бо завжди підтримувала її свята віра у щасливе майбуття, в єднання у незалежну соборну державу, коли усі етнічні землі, в різні часи поділені між різними імперіями, нарешті з'єднаються в єдине ціле. Із сивої давнини, із грізних княжих часів і по сьогодення ідея соборності, ідея консолідації українців, об'єднання всіх українських земель не втрачала і не втрачає злободенності. На своєму віку Україна двічі мала нагоду стати державою: в середині XVII століття та в двадцятих роках століття минулого, коли 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві було урочисто проголошено Акт Злуки. В одну самостійну українську соборну державу об'єдналися Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка.

На жаль, це об'єднання виявилося нетривким, і невдовзі історія розпорядилася так, що окремі частини українських земель знов опинились у складі різних держав. Треба було Україні пройти кількома десятками років випробувань, щоб в кінці другого тисячоліття одержати найвеличніший здобуток — державне самостворення. Наш третій шанс...

Тому мені зрозуміло, чому однією з перших акцій, до яких вдалися патріотичні сили в передчутті розпаду СРСР, а саме 21 січня 1990 року, був "живий ланцюг" між Києвом і Львовом — він символізував духовну єдність східних і західних земель України. Єдність, про яку споконвічно мріяли наші пращури, Шевченком омріяна єдність, що має стати запорукою існування єдиної, соборної і тільки в соборності сущої демократичної України. Бо Тільки єдність людей і спільність їхньої мети відкриває шляхи до перемоги.

...Сьогодні до нас, часто звертаються з різними опитуваннями, які, в основному, містять одне загальне питання: чого ми бажаємо? Правди, реформ, змін, а не слів, гасел і застою на їх тлі! Адже скоро саме ми будемо творити історію, будемо йти воднокроч з Україною по її сторінках. І кожен її злет, як і падіння, буде і нашим, ми його будемо відчувати до кінця своїх днів.

То ж візьмемося міцніше за руки, як у тому "живому ланцюзі", й доведемо усьому світові, що

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине.

От де, люди, наша слава,

Слава України!

З Днем Соборності! Нехай це свято нагадує нам, що ми — єдиний незламний народ, який попри все стоїть пліч-о-пліч за свою вільну Батьківщину, і наша сила в цій єдності, яка завжди здолає будь-які випробування, даруючи нам мир, процвітання та впевненість у майбутньому.

Бажаю всім українцям миру в серці, сили духу та віри у велике майбутнє нашої соборної України.

 

 

Романтик білих снігів

Джек Лондон

(12.01. 1876 р. – 22.11. 1916 р.)

https://youtu.be/CDgzaDNZoto?si=d8o5cdD85cQiSJ7t

Джон Ґрифіт Чейні народився 12 січня 1876 р. в Сан-Франциско. Коли йому був майже рік, його мати вийшла заміж за фермера Джона Лондона, який усиновив її сина, і майбутній письменник отримав його прізвище.

Як говорили деякі літератори, він прославився задовго до свого народження, і завдяки неординарним батькам, які постійно епатували публіку. Маму хлопчика звали Флора Веллман, вона була дочкою Маршалла Веллмана.

У Сан-Франциско, вона зустріла ірландця Вільяма Чейні (Чані). Він працював адвокатом, добре знав літературу та математику, але здобув собі славу як професор астрології та магії. Його ім'я було добре знайоме у Штатах. Вільям не мав певного місця проживання, майже все життя провів у поневіряннях, любив подорожувати морем, і не менше шістнадцяти години на день займався астрологією.

З народження хлопчик виховувався чорношкірою нянькою Дженні Прінстер, яку завжди вважав своєю другою матір'ю.

Згодом мама познайомилася з Джоном Лондоном, у якого загинули дружина та син. Чоловік мав статус ветерана війни, вирізнявся добрим характером, займався вихованням двох дочок та завжди брався за будь-яку роботу.

Хлопчик мав дружні стосунки з вітчимом, Джон старший замінив майбутньому письменникові батька, і юнак ніколи не почував себе чужим. Згодом письменник згадував про нього навіть із більшою теплотою, ніж про рідну матір. Джек здружився зі зведеною сестрою Елізою і вважав її найкращим другом.

Після поневірянь Лондони оселилися в Окленді, неподалік Сан-Франциско, у цьому місті хлопчик пішов до молодшої школи. Майбутній письменник звик, що у дитинстві його називали Джеком, скороченим ім'ям від Джона.

Джек Лондон був найчастішим відвідувачем оклендської бібліотеки: майбутній письменник мало не щодня ходив до читального залу і ковтав книжки одну за одною.

У чотирнадцять років Джек закінчив молодшу школу, і на цьому його навчання закінчилося. Сім'я не мала грошей для подальшої оплати. Справа в тому, вітчим потрапив під поїзд і залишився калікою без обох ніг.   Працювати він більше не міг, а сім'ю треба було утримувати. Цей тягар ліг на плечі 14-річного хлопця. Трудова біографія Джека Лондона розпочалася з консервної фабрики, де він проводив щодня від 10 до 12 години.

У юнацтві Джека Лондона тягнуло на пригоди, можливо, пристрасть до авантюр передалася Джеку від його матері. Так наповнений надією покінчити з бідністю 15-річний хлопець позичає у няні Дженні $300 і купує шхуну.

     "Капітан Джек" збирає піратську команду зі своїх приятелів-підлітків і вирушає завойовувати «устричні території». Таким чином, Джек та його товариші крали молюсків на приватній бухті Сан-Франциско. Юні морські вовки продавали завойований видобуток у місцеві ресторани та отримували непогані гроші. Але такі гроші зіпсували юнака: більшість коштів витрачалися на розгульний спосіб життя. Джек Лондон полюбив морські пригоди, тому охоче погодився на службу «рибальського патруля», щоб воювати з браконьєрами, а в 1893 майбутній письменник вирушає в перше плавання до берегів Японії для лову морських котиків.

Лондон був вражений мореплаванням, пізніше автобіографічні історії увійшли в основу збірки «Розповіді рибальського патруля», а також пригоди письменника вплинули на багато «морських» романів.

Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар’єри.

У 1897 році Лондон разом зі своїм 62-річним швагром подалися на Клондайк шукати золота. Саме про це Джек Лондон написав багато оповідань.

За все життя Лондон видав 16 збірок. Першими, котрі принесли йому популярність, були: «Син вовка» (1900), «Бог його батьків» (1901), «Діти морозу» (1902), «Чоловіча вірність» (1904), «Місячний пік» (1906) . Перші романи – «Дочка снігів» (1902), «Морський вовк » (1904) , «Гра» (1905) також були сприятливо сприйняті читачами. Одними з найвідоміших романів стали « Біле ікло» (1906), «Серця трьох», «Мартін Іден». Вісім його романів були успішно екранізовані.

В 1907–1909 роках здійснив плавання на яхті «Снарк». Історія подорожі викладена в автобіографічному нарисі «Подорож на яхті „Снарк“» (1911 р.).

З липня по вересень 1911 року Джек Лондон також здійснив кінні подорожі Каліфорнією та сусідніми штатами, які описав в оповіді «Четвіркою коней на північ від заливу».

Наприкінці життя Лондон тяжко хворіє на уремію і для зменшення болів приймає морфій, кожного разу підвищуючи дозу. У ніч на 22 листопада 1916 року він був знайдений мертвим у своєму кабінеті в маєтку в Глен-Еллен (штат Каліфорнія). На нічному столику було знайдено ліки й папірець з розрахунками нової, більш сильної дози морфію, яка виявилась смертельною. 

 

 

      21 листопада в Україні відзначається День Гідності та Свободи. Цього дня, з інтервалом у дев’ять років, розпочалися дві доленосні для сучасної України події: Помаранчева революція 2004-го та революція Гідності 2013-го. 

Під час президентських виборів 2004-го року здійнялися акції протесту. 

За попередніми результатами другого туру, оголошеними 21 листопада Центральною виборчою комісією, перемогу в президентських перегонах здобув Віктор Янукович. Масові та брутальні фальсифікації під час голосування та підрахунку голосів збурили українське суспільство. Прихильники опозиційного кандидата – Віктора Ющенка, 22 листопада вийшли на мітинги незгоди. Протестний рух охопив найбільші міста України, а центром став Майдан Незалежності у Києві. Внаслідок цих подій відбувся повторний другий тур президентських виборів за результатами якого переміг Ющенко.
        У листопаді 2005 року новообраний Президент заснував свято – День Свободи.
        У грудні 2011 року наступний Президент України Віктор Янукович скасував День Свободи і об’єднав його з Днем Соборності.

21 листопада 2013-го року на Майдані Незалежності у Києві розпочалася акція протесту проти рішення Кабінету Міністрів України призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Спочатку зібралося декілька сотень, а вже 24 листопада – понад сто тисяч прихильників євроінтеграції.

Після того як 29 листопада на Євромайдані відбувся мітинг із закликом до відставки уряду та дострокових парламентських виборів, влада застосувала силу. 30 листопада вночі відбувся кривавий розгін майданівців. Стало зрозуміло, що країна рухається до  авторитаризму, засадничі принципи якого відчуло на собі українське суспільство: зневага до прав людини, корупція, свавілля правоохоронних органів, репресії проти незгідних. Протести перетворилися з проєвропейських на антиурядові та стали значно масштабнішими.  
       18-20 лютого – в найтрагічніші дні Революції, сталися сутички в центрі Києва, підпалено Будинок профспілок, снайпери вбили понад 70 євромайданівців, які стали Героями Небесної сотні. 
Вночі на 22 лютого тодішній президент Янукович втік з України. Відбулися  позачергові президентські вибори, які засвідчили європейський вектор орієнтації. Україна вдруге отримала шанс для цивілізаційного вибору, демократії,  очищення від впливу тоталітарного, людиноненависницького  комуністичного минулого. 
        На відміну від подій Помаранчевої революції, відстоювання власної гідності та свободи коштувало Україні багатьох життів патріотів.
13 листопада 2014 року Президент України Петро Порошенко підписав Указ «Про День Гідності та Свободи». Метою запровадження пам’ятної дати є утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, вшанування патріотизму й мужності громадян, які стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини, національних інтересів держави та її європейського вибору. 

У бібліотеці-філії,спільно з будинком культури було проведено тематичну годину «Моя Україна – єдина і вільна».

Щиро вітаємо усіх з Днем Гідності та Свободи!

Бажаємо мирного неба над українською землею, родинного добробуту і злагоди, незламної віри у щасливе майбутнє України та впевненості у завтрашньому дні.

Нехай Господь береже нашу Батьківщину і кожного з нас!

Усе буде Україна!

 

Моє найкраще село

Кожне місто чи село має свою душу — у вулицях, старих будинках, людях, у дитячих мріях, що народжуються на рідній землі. Саме про цю душу писали учасники обласного конкурсу дитячих оповідань «Моє найкраще місто/село». Їхні твори — щирі, світлі, сповнені любові до рідного краю, до тієї маленької Батьківщини, з якої починається велика Україна.

У їхніх оповіданнях оживають старовинні легенди, шелестять зелені парки, усміхаються знайомі вулиці, звучать голоси друзів. Кожен рядок — це подих любові до рідного дому.

Ці історії — справжній подарунок для всіх, хто любить своє місто чи село і вірить у його майбутнє.

      Хай кожне село й кожне місто буде найкращим — бо в ньому живуть діти, які люблять, творять і мріють!

Антоніна Малько, користувачка нашої бібліотеки-філії зайняла ІІ місце у віковій категорії “Учні 9–11 класів” за оповідання «Перлинка України».

    Нехай ця перемога стане ще одним кроком до нових творчих звершень, а натхнення завжди живе у юному серці!

Перлинка України

       Був теплий літній вечір. Субота. Вихідний. Як і завжди, Тоня з батьками приїхала в село. Тут тихо, спокійно. Сонце майже сховалося за обрієм, від ставка повіяло приємною прохолодою. Мама готувала вечерю, тато ладнав дідові старенькі вудки щоб рано-вранці піти порибалити. Під кущем троянд, у біленькій хустці, сиділа старенька бабуся і спостерігала, як бавляться маленькі кошенята.

- Доню, а що ти там казала про домашнє завдання? – озвалася з кухні гарна, чорнява жінка, тримаючи в руці ополоник.

- Бабусю, нам по мові задали написати оповідання про місто чи село, - згадала дівчинка.

Старенька глянула на онуку, поправила пасмо сивого волосся, що вибилося з-під хустки.

-  Оповідання? То ти будеш письменницею, моя люба зірочко?

- Та ні, куди там! Хотіла написати про Полтаву, але всі про неї напишуть. Хто ж не знає Полтаву? Бабусю, а чому наше село зветься Кирило-Ганнівка? З чим це пов’язано? Така назва цікава. – сказала Тоня.

- А й справді, розкажи. Скільки років прожив тут, а ніколи не замислювався над назвою, - сказав чоловік, відклавши рибальське приладдя.

     Руде котеня стрибнуло старенькій на коліна і почало лащитися та муркотіти. Рука жінки ніжно лягла на вигнуту спинку, пройшлася по голівці, почухала за вушком. Котик задоволено терся об зашкарублу від роботи руку, віддано дивлячись в очі.

 - Розказати? Та я й сама не дуже знаю. Треба було в музей піти, там все є.

- Та який музей у вихідний? – махнув рукою син.

- Сільський. У клубі.

- Бабусю, розказуй. Я так люблю тебе слухати. Зараз увімкну диктофон, щоб нічого не забути.

     Старенька на мить задумалася, глянула на сина та невістку. По дорозі проїхав старенький «Москвич», гучно посигналив вітаючись сусід Сергій.

- Давно це було. Дуже давно. Кажуть, був козак Кирило. Все життя пробув у війську запорізькому. Ходив у походи, воював. Пройшли роки, почав задумуватися про те, що треба десь осісти. Сивина з’явилася в довгих вусах, «оселедцеві», - тихо почала розповідь жінка.

- Оселедцеві? Хіба може оселедець посивіти? – засміялася Антоніна.

- «Оселедцем» називали зачіску у козаків, - мовила бабця, - вони голили голову, а на маківці залишали пасмо волосся. Проколювали вухо та вставляли сергу. Носили довгі вуса, полотняні сорочки, широкі шаровари, пояси, за які запихали пістолі. На поясі – шабля! Ото красені були – сильні, витривалі, мужні.  Навіть чорта не боялися!.. Так от… Відвоював Кирило своє. За вірну службу отримав грамоту, червонці та наділ землі, де міг збудувати хату. Сів на вороного та й поїхав на Полтавщину, шукати свій наділ.

- То він їхав аж з Січі сюди? – здивовано запитала дівчина.

- Так. З Січі! Приїхав, обдивився. Як же гарно навкруги! Річка, поля, байраки, синє небо… А солов’ї? Як же вони виводили рано-вранці! Вибрав місце, почав будуватися. За рік звів хату, хліви, викопав колодязь, завів господарство. Руки, які тримали шаблю, взялися за плуга та рало. Казали, гарний був Кирило! Ой, гарний! Високий, дужий з темними, як ніч очима! Щонеділі їздив на місцевий базар – своє продати і щось купити. Все в нього було, тільки не було господині в його хаті. Дівчата ледве шиї не звертали, коли бачили його. Ще за рік і дружину собі знайшов. Ганною звали. Тиха, скромна, роботяща. Красуня з красунь. Маленька, тендітна з довгою русою косою за коліна, з зеленими, як у мавки очима. Цілий рік козак не наважувався посвататися до неї. Донька заможніх батьків, до того ж єдина, улюблена. А він? Без роду та племені. Хлопчаком попав на Січ, навіть батьків своїх не пам’ятав. Хіба він рівня Ганнусі? Виявилося, що рівня. Дівчина закохалася в козака, очей з нього не зводила. Кожної неділі просилася з батьками на торг, щоб його побачити. Мати помітила, як дивилася донька на Кирила, розгадала таємницю дівочого серця. Сваталися до неї, ой сваталися! Всім гарбуза виносила! Чекала… А він не йшов, бо не рівня…В решті-решт, Килина не витерпіла і розповіла все чоловікові. Декілька разів Карпо, ніби у справах, заїздив на хутір до Кирила. Господар! Все в нього є. Запросив до себе в гості. Ганна ледве свідомість не втратила, коли побачила його на порозі!  Через місяць, Кирило заслав старостів. Не було ніякого гарбуза. Обмінялися хлібом, рушниками, домовилися про весілля. Після Покрови, молоді обвінчалися в церкві. Так на хуторі з’явилася господиня. Все в них було до ладу, завжди були разом. Кохали один одного до нестями, поважали, шанували. Господарство примножувалося, земля розорювалася. Почали до Кирила наймити приходити, на роботу ставати. Добре платив, нікого не зобижав. Почали кругом його господи собі хати ставити, городи та садки садити. За декілька років кругом хутора село з’явилося.  Не велике, понад річкою. Назвали його Кирило-Ганнівка, на честь козака Кирила та його дружини Ганни.

- Гарна історія. Але ж казали, що на хуторі жив поміщик Кирило. – втрутився Микола.

- Тату! Розбагатів і став поміщиком! Не псуй мені розповідь! Як романтично про козака… - підперла голову рукою Тоня. – А що було далі?

- Багато чого було… Голод, війна…Важкі часи були. Дуже важкі.

- То розказуй далі…

- Все було добре. Люди жили, працювали. Та прийшла нова влада, встановила свої закони. Почалося «розкуркулення». У селян забирали все, створювалися колгоспи. Непокірних відправляли в Сибір, на Колиму. Люди ледве виживали. Комори тріщали від зерна та продуктів, а люди пухли від голоду. Мерли цілими родинами, вулицями, селами, - тихо розповідала бабуся, втираючи сльози. – Страшні були часи… У моєї бабусі було 9 дітей…Лишилося троє… інші померли…від голоду…Їжі майже не було. Їли все, що могли знайти: кору, листя, ягоди, горішки, ховрахів, котів, собак…людей…

- Що? Людей? – перелякано запитала онука.

- Так, людей, моя люба. У музеї є свідчення очевидців про це. Учні ходили й розпитували про голодовку, робили записи, фото. Були і в нас свого часу. Люди поодинці не ходили, ввечері з хат не виходили. Розповідали, що одна жінка пішла з дому і не повернулася. Рідні шукали та не знайшли. Зникла. Через тиждень впізнали її хустку на одній з жінок. З часом знайшли кістки, прикопані в садку. Отаке було у нас.

- Мамо, ну що за жахи ти наніч розказуєш?

- Не жахи, а правду! Було таке! Не встигли від голоду оговтатися, як інше горе прийшло до нас в село. Війна. Всі чоловіки пішли на фронт. Лишилися жінки, діти, старі. Декілька разів село переходило з рук в руки – то німці, то наші. На Гарцевому полі була запекла танкова битва. Казали, що німці, закопали й заховали свого «Тигра» десь у посадці. Нашим навіть висунутися на давав. Гатив прямо по танках. Знайшовся сміливець і закинув гранату прямо в люк! Капут настав! – бабуся засміялася, котик сплигнув з колін і пішов гратися.

- А що далі було?

- Війна скінчилася. Почали вертатися додому солдати, молодь, яку вивезли в Німеччину на роботу. Багатьох забрали, хлопців та дівчат…Поступово життя налагодилося. Важко було, але впоралися. Село почало розбудовуватися: з’явилися нові вулиці, ферма, школа, клуб, садік, кантора, магазини. Організувався колгосп «Росія», закуповувалася техніка, оброблялася земля, завозилася на ферми худоба. Отак і жили…

     Завібрував телефон… Знову тривога, знову підвищена небезпека…

- От кляті! Знову літають! – з розпачем сказала невістка.

     Всі підняли очі до неба. Десь здалеку наближався звук – шахед. Далі – другий, третій… Запрацювало ППО.

- Наші працюють, - тихо мовила старенька.

       Прямо над подвір’ям, зовсім низько, пролетів літак. Бабуся тричі перехрестила, втерла сльозу.

- Йдіть спати, - мовила вона.

- А ти? – запитала онука.

- А що я? Чекатиму, поки ластів’я не полетить назад до гнізда.

     Всі зрозуміли, про що йде мова. Невістка прибрала зі столу, помила посуд.

     Ніч тихо опускалася над селом. Засвітилися ліхтарі, загомоніла молодь на вулиці. Десь загавкав пес, заскавчала в кущах лисиця, завів тужливу пісню сич.

     Пововтузившись, Тоня задрімала. Крізь сон, почула гуркіт літака – ластів’я полетіло до гнізда. Скрипнули двері,  бабуся тихенько пішла до себе в кімнату.

     Дівчинка спала. Снився їй козак Кирило з довгими вусами в літакові, що пролітав над хатою. Снилася русокоса Ганна, що чекала свого сокола у вишневому садку.

     Є ще козаки на Україні! Вони боронять свій народ, свою країну від ворога щодня, щохвилини, щосекунди!  Жоден ворог не зламає волелюбний український народ! Ми – нащадки козаків! Ми – вільні, незламні, непереможні!