Голодомор 1932-1933-тіх років – один з найстрашніших злочинів проти людства. Тоді в державі з одним з найрозвиненіших в Європі агропромисловим комплексом люди мільйонами гинули від голоду.
Штучний голод
Голодомор в Україні 1932-33 років був штучним голодом з метою винищення українського селянства. Виконавці відбирали в селян худобу, урожай і навіть посівний матеріал на наступний рік. Дороги у великі міста просто перекривали, а тих, хто намагався туди потрапити – розстрілювали.
У серпні 1932 року під приводом того, що розкуркулені селяни та “інші декласовані елементи” розкрадають колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував закон про охорону державного майна. Згідно із законом, за такі порушення передбачався розстріл з конфіскацією майна, а за пом’якшуючих обставин – 10 років таборів. Засуджені не підлягали амністії. Назва “Закон про п’ять колосків” виникла, оскільки винним у розкраданні державного майна вважався той, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці. За перший рік дії нового закону було засуджено 150 тисяч людей.
У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель, конфісковували будь-яке продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом. Таку політику називали “натуральними штрафами”. На думку Сталіна, вона мала змусити селян здати державі, начебто, приховане від неї зерно, якого насправді не було. Спершу каральні органи відбирали лише м’ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти, відбирались навіть соління та сушина.
Радянські газети, які були друкованими органами місцевої влади, регулярно публікували списки сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства. Таку практику називали “чорні дошки” в противагу до дошок пошани. Потрапити в таку “чорну дошку” означало смертний вирок. Водночас формувались списки завдяки представникам влади на місцях – сільських голів, очільників районів, районних комітетів комсомолу.
Кількість жертв
Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді перебувала у складі УРСР.
Близько 81 відсотка загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5 відсотки – росіянами, 1,4 відсотка – євреями та 1,1 відсоток – поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.
На думку дослідників, розподіл жертв Голодомору за національністю відповідає національному розподілу сільського населення України.
Загальна кількість жертв різниться від 4 до 8 мільйонів. Половина жертв була у віці від 6 місяців до 17 років. До речі, в таких випадках зазвичай враховують тих, хто міг народитися в цей час. У такому випадку кількість жертв Голодомору в Україні досягає 12 мільйонів. Це в кілька разів більше, ніж за час Другої світової війни.
Міжнародна реакція тоді і зараз
Першим про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малькольм Магерідж у грудні 1933 року. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст описав свій жах від поїздок Україною та Кубанню. Магерідж засвідчив масову загибель селян, однак не називав конкретних цифр. Після його публікацій радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по голодуючим територіям Уже в березні заяви Магеріджа почав заперечував московський кореспондент The New York Times Волтер Дюранті. У своїй статті він наголошував, що росіяни голодують, але від голоду не вмирають.
Вперше “Голодомор”, як термін з’явився в працях представників української діаспори у Канаді та США в 1978 році. У СРСР історики використовували поняття “труднощі з продовольством”.
Першим радянським чиновником, який використав термін “Голодомор” був перший секретар ЦК КП України Володимир Щербицький. У своїй промові до 60-річчя утворення УРСР він вперше визнав факт існування Голодомору. Лише 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки “Голод 1932-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів”.
У 2006 році Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. За законом, публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не уточнюється.
Однак серед істориків та політиків немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати Голодомор геноцидом у юридичному значенні цього слова, закріпленому в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього. При цьому автор “Конвенції про геноцид”, доктор Рафаель Лемкін, який придумав цей термін, у 1953 році сказав, що “винищення української нації” – це “класичний приклад геноциду”.
Першою Голодомор визнала Естонія. 20 жовтня 1993 року Рійґікоґу (парламент) Естонії виступив із відповідною заявою, в якій засудив комуністичну політику геноциду, а також солідаризувався в пам’яті про важкі жертви геноциду 1932-1933 років.
Наразі Голодомор, як геноцид українського народу, визнають 15 країн: Естонія, Австралія, Канада, Угорщина, Ватикан, Литва, Грузія, Польща, Перу, Парагвай, Еквадор, Колумбія, Мексика, Латвія, Португалія.
Для користувачів Кирило-Ганнівської бібліотеки-філії підготовлено книжкову викладку літератури "Голодомор в Україні: сторінки сторії"
