пʼятниця, 27 листопада 2020 р.

Голодомор в Україні: сторінки історії



Голодомор 1932-1933-тіх років – один з найстрашніших злочинів проти людства. Тоді в державі з одним з найрозвиненіших в Європі агропромисловим комплексом люди мільйонами гинули від голоду. 

Штучний голод

Голодомор в Україні 1932-33 років був штучним голодом з метою винищення українського селянства. Виконавці відбирали в селян худобу, урожай і навіть посівний матеріал на наступний рік. Дороги у великі міста просто перекривали, а тих, хто намагався туди потрапити – розстрілювали.

У серпні 1932 року під приводом того, що розкуркулені селяни та “інші декласовані елементи” розкрадають колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував закон про охорону державного майна. Згідно із законом, за такі порушення передбачався розстріл з конфіскацією майна, а за пом’якшуючих обставин – 10 років таборів. Засуджені не підлягали амністії. Назва “Закон про п’ять колосків” виникла, оскільки винним у розкраданні державного майна вважався той, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці. За перший рік дії нового закону було засуджено 150 тисяч людей.

У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель, конфісковували будь-яке продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом. Таку політику називали “натуральними штрафами”. На думку Сталіна, вона мала змусити селян здати державі, начебто, приховане від неї зерно, якого насправді не було. Спершу каральні органи відбирали лише м’ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти, відбирались навіть соління та сушина.

Радянські газети, які були друкованими органами місцевої влади, регулярно публікували списки сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства. Таку практику називали “чорні дошки” в противагу до дошок пошани. Потрапити в таку “чорну дошку” означало смертний вирок. Водночас формувались списки завдяки представникам влади на місцях – сільських голів, очільників районів, районних комітетів комсомолу.

Кількість жертв

Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді перебувала у складі УРСР.

Близько 81 відсотка загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5 відсотки – росіянами, 1,4 відсотка – євреями та 1,1 відсоток – поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.

На думку дослідників, розподіл жертв Голодомору за національністю відповідає національному розподілу сільського населення України.

Загальна кількість жертв різниться від 4 до 8 мільйонів. Половина жертв була у віці від 6 місяців до 17 років. До речі, в таких випадках зазвичай враховують тих, хто міг народитися в цей час. У такому випадку кількість жертв Голодомору в Україні досягає 12 мільйонів. Це в кілька разів більше, ніж за час Другої світової війни.

Міжнародна реакція тоді і зараз

Першим про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малькольм Магерідж у грудні 1933 року. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст описав свій жах від поїздок Україною та Кубанню. Магерідж засвідчив масову загибель селян, однак не називав конкретних цифр. Після його публікацій радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по голодуючим територіям Уже в березні заяви Магеріджа почав заперечував московський кореспондент The New York Times Волтер Дюранті. У своїй статті він наголошував, що росіяни голодують, але від голоду не вмирають.

Вперше “Голодомор”, як термін з’явився в працях представників української діаспори у Канаді та США в 1978 році. У СРСР історики використовували поняття “труднощі з продовольством”.

Першим радянським чиновником, який використав термін “Голодомор” був перший секретар ЦК КП України Володимир Щербицький. У своїй промові до 60-річчя утворення УРСР він вперше визнав факт існування Голодомору. Лише 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки “Голод 1932-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів”.

У 2006 році Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. За законом, публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не уточнюється.

Однак серед істориків та політиків немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати Голодомор геноцидом у юридичному значенні цього слова, закріпленому в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього. При цьому автор “Конвенції про геноцид”, доктор Рафаель Лемкін, який придумав цей термін, у 1953 році сказав, що “винищення української нації” – це “класичний приклад геноциду”.

Першою Голодомор визнала Естонія. 20 жовтня 1993 року Рійґікоґу (парламент) Естонії виступив із відповідною заявою, в якій засудив комуністичну політику геноциду, а також солідаризувався в пам’яті про важкі жертви геноциду 1932-1933 років.

Наразі Голодомор, як геноцид українського народу, визнають 15 країн: Естонія, Австралія, Канада, Угорщина, Ватикан, Литва, Грузія, Польща, Перу, Парагвай, Еквадор, Колумбія, Мексика, Латвія, Португалія.

Для користувачів Кирило-Ганнівської бібліотеки-філії підготовлено книжкову викладку літератури "Голодомор в Україні: сторінки сторії"



пʼятниця, 20 листопада 2020 р.

Майдан: революція Гідності - шлях до нового життя

 Євромайдан, Єврореволюція, Революція Гідності – усі ці терміни сьогодні стали невід’ємною складовою в історії побудови української державності. 

Важливим етапам в історії незалежної України мав стати Вільнюський саміт східного партнерства 28–29 листопада 2013 р. Але незадовго до цього була зроблена неочікувана для всіх заява: Кабінет Міністрів України вирішив призупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Такий хід подій аж ніяк не влаштовував українців, які покладали великі надії на співробітництво України із ЄС, а тому зроблена заява стала тим каталізатором, який призвів до перших актів протесту.

Епіцентром основних подій стала столиця України м. Київ. 21 листопада пізно ввечері на Майдані Незалежності почали збиратися перші учасники мітингу, їх чисельність нараховувала близько 1500 осіб. Вони пікетували Адміністрацію Президента, а потім, повернувшись на Майдан, вирішили лишитися на ніч. Цього дня суд прийняв рішення заборонити встановлення наметів, кіосків, навісів під час проведення акцій на Майдані Незалежності, вулиці Хрещатик та Європейській площі до 7 січня 2014 року. Також у цей день почалися невеликі протести і в інших областях України. 24 листопада в Києві відбулася велика хода та мітинг на Майдані Незалежності, які зібрали більше ніж 100 тисяч прихильників євроінтеграції. Протести відбулися також у Львові, Луганську та Харкові. Українська діаспора Франції, Німеччини, Швейцарії, Англії та ін. держав теж вдалася до протестів.

Подальші події на Майдані Незалежності набирали більш гострого характеру. Кривавою виявилася ніч на 30 листопада. Тоді начальник ГУМВС України в Києві віддав безпосередній наказ про застосування сили у  розгоні Євромайдану. О 4 годині ранку, коли на Майдані Незалежності залишалося близько 400 протестувальників, площу оточили озброєні бійці «Беркуту». За допомогою сили, використовуючи вибухові пакети та б’ючи кийками та ногами людей,  їм вдалося витіснити мітингувальників із площі. Серед протестувальників було багато поранено. Застосування сили проти мирних людей викликало хвилю обурення в українській громадськості. Ця подія стала переломним моментом у революційних подіях. Поступово протести перетворилися із проєвропейських на антиурядові і стали значно масштабнішими  Після кривавого розгону майдану по всій Україні пройшли численні мітинги. 1 грудня у Києві на акції протесту вийшло близько півмільйона людей, на Майдані Незалежності відбулося Всеукраїнське народне віче.

Протягом 2–7 грудня у всій Україні тривали великі проєвропейські та антиурядові мітинги. Протестувальники у Києві остаточно захопили Будинок профспілок та міську адміністрацію. Тривали акції протесту біля Адміністрації Президента і Генеральної прокуратури. Широкомасштабним виявився мітинг 8 грудня, який увійшов в історію під назвою «Марш мільйонів», оскільки на Майдані Незалежності зібралося близько мільйона громадян України, яким була не байдужа доля їх держави.

Події 21 листопада 2013 р. – 22 лютого 2014 р. стали етапом прояву українцями неабиякої сили, мужності, гідності, віри та міцності духу. Вони показали усьому світу, що вищою метою для українського народу є збереження людських цінностей та основ демократії. А будь-яке зазіхання на них зі сторони ворогів зазнає невдачі і буде покаране. Проте за відстоювання цих ідей довелося заплатити дорогою ціною – кров’ю «Небесної Сотні» – патріотів, які поклали своє життя на вівтар для захисту рідної Батьківщини. В цих трагічних подіях смерть кожної людини - це не просто втрата однієї сім'ї, а біль усього народу. Революція Гідності показала, що в країні настав час для реформ та кардинальних змін. Українцям  вдалося скинути ярмо «радянського совка» та стати на шлях формування повноцінного громадянського суспільства. Але боротьба за свою державу ще не завершилась. Наступним випробовуванням для України стала анексія Криму Російською Федерацією та війна на Сході.

чорногорія - 21 листопада україна відзначає день гідності та свободи

субота, 7 листопада 2020 р.

9 листопада - День української писемності та мови

 

9 ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ ТА МОВИ

 

І возвеличимо на диво

І розум наш, і наш язик...

Т.Г. Шевченко

   День української писемності та мови – державне свято, яке щороку відзначають в Україні. Встановлене воно 9 листопада 1997 р. Указом Президента «Про День української писемності та мови» на підтримку «ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства».

   За православним календарем – це день вшанування пам’яті преподобного Нестора-літописця – письменника-агіографа, основоположника давньоруської історіографії, першого історика Київської Русі, мислителя, вченого, ченця Києво-Печерського монастиря. Дослідники вважають, що саме з преподобного Нестора-літописця і починається писемна українська мова.

 Преподобний Нестор Літописець

   Чернецтво Нестор прийняв у 17-річному віці, пізніше висвячений в сан диякона. Він був книжником з широким історичним світоглядом і великим літературним хистом. Автор двох відомих творів – «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського», складених у кінці ХІ ст. або на початку ХІІ ст.

   Усесвітню славу Нестору принесла справа усього його життя – участь у літописанні Київської Русі. Він переробив зведення Никона (1073) та Іоанна (1093), опрацював низку нових усних і письмових джерел, довів розповідь до 1113 року, надав їй літературної форми. Так на початку ХІІ ст. виникла перша редакція «Повісті минулих літ».


 «Нестор Літописець – перший вітчизняний історик»

   Колись цього дня, 9 листопада, віддавали до школи дітей. Батьки зі школи йшли до церкви та ставили свічку перед образом преподобного, вірячи, що він допоможе дитині вивчитися. І, що головне, вчитися все життя багато, старанно і завжди. Адже «користь від цього є велика», бо «Хто вчиться змолоду – не зазнає на старість голоду».

 

   Традиційно, у День української писемності та мови покладають квіти до пам’ятника Несторові-літописцю, відзначають найкращих популяризаторів українського слова, заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою, проводять регіональні тематичні конкурси тощо; стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика – конкурс проводився за підтримки Міністерства освіти та науки України та Ліги українських меценатів (щорічна кількість учасників понад 5 млн із 20 країн світу).

   У День української писемності та мови, на Українському радіо традиційно відбувається радіодиктант національної єдності. Цю акцію започатковано з 2000 р. Відтоді щороку всі охочі можуть взяти участь у написанні радіодиктанту та не стільки з’ясувати, чи добре знають українську мову, як продемонструвати єдність з усіма, хто любить і шанує українське слово.

 

ВИСЛОВИ ВІДОМИХ ЛЮДЕЙ ПРО МОВУ ТА ПИСЕМНІСТЬ

«Мов поганих не існує в світі, є лише погані язики»

Анатолій Бортняк

«Доля української мови – то є водночас й доля української держави й нації»

Ігор Лосєв

   «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу»

Ліна Костенко

«Мова росте елементарно, разом з душею народу»

Іван Франко

«Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків, мова – це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня, інтелектуальна і мислительська діяльність народу»

Олександр Олесь

«Мова – втiлення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любiмо ïï, вивчаймо ïï, розвиваймо ïï! Борiмося за красу мови, за правильнiсть мови, за приступнiсть мови, за багатство мови…»

Максим Рильський

«Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, сутність нашої свідомості»

Іван Огієнко

«Поки живе мова – житиме й народ, як національність ... От чому мова завжди має таку велику вагу в національному рухові, от чому ставлять її на перше почесне місце серед головних наших питань»

Іван Огієнко‎

«Мова – це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я...»

Іван Огієнко‎

«Мова вдосконалює серце і розум народу, розвиває їх»

Олесь Гончар

 «Доля нашої мови залежить і від того, як відгукнеться на рідне слово наша душа, як рідне слово бринітиме в цій душі, як воно житиме в ній»

Олесь Гончар

«Щоб мова тобі повністю відкрилася, маєш бути залюбленим в неї»

Олесь Гончар

«Щоб любити – треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити»

Василь Сухомлинський

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову.

Пильно й ненастанно

Політь бур’ян.

Чистіша від сльози

Вона хай буде.

Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям

Максим Рильський

«Засвоюючи рідну мову, дитина засвоює не самі тільки слова, їх сполучення та видозміни, але безліч понять, поглядів на речі, велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку і філософію мови...»

Костянтин Ушинський

В землі віки лежала мова

І врешті вибилась на світ.

О мово, ночі колискова!

Прийми мій радісний привіт

Олександр Олесь

«Відчуваю й усвідомлюю, яка це красива й легка мова»

Ілля Репін

«Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все крупно, зернисто, як самі перла»

Микола Гоголь

«Чужу мову можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя»

Франсуа Вольтер

«Эта мова величава и проста»

Володимир Маяковський

«Немає магії сильнішої, ніж магія слів»

Анатоль Франс

«Я дуже люблю ... народну українську мову, звучну, барвисту й таку м’яку».

Лев Толстой

Народні прислів’я:

Птицю пізнати по пір'ю, а людину по мові

Хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається

Рідна мова – не полова: її за вітром не розвієш

Слово до слова – зложиться мова

 

Любімо свою рідну мову, мову наших батьків, мову нашої країни!

понеділок, 26 жовтня 2020 р.

Чарівник з Італії.100 років від дня народження Джанні Родарі, італійського дитячого письменника, казкаря, журналіста


     

                                                                                                                                                                               

Джованні Франческо Родарі народився 23 жовтня 1920 року в містечку Оменья (Північна Італія). У дитинстві Джанні Родарі багато хворів, але наполегливо займався – вчився грати на скрипці, складав вірші, малював і мріяв стати знаменитим художником. Батько хлопчика був булочником, і помер коли синові виповнилося 10 років. У сім’ї настали важкі дні. Щоб прогодувати сім’ю (у Джанні було ще два брата – Чезаре і Маріо), мати влаштувалася працювати служницею в багатий будинок. Коректор осанки зі знижкою! Вчитися Джанні Родарі довелося в духовній семінарії – там не тільки вчили дітей бідняків, але ще і безкоштовно годували й одягали. Закінчивши семінарію в 1937 році, він був змушений був працювати учителем в початковій школі і одночасно відвідував лекції на філологічному факультеті Міланського університету, займався самоосвітою. Джанні Родарі подобалося працювати з дітьми, він придумував для своїх учнів забавні і повчальні історії. Його вихованці будували будиночки з букв, разом з учителем складали казки. Під час Другої світової війни Родарі був звільнений від служби через погане здоров’я. Після смерті двох близьких друзів і ув’язнення брата Чезаре в концентраційний табір, він став учасником Руху Опору, в 1944 році вступив до Італійської комуністичної партії. У 1948 Родарі став журналістом в комуністичній газеті «Уніта» (L’Unita) і почав писати казки для дітей. У 1950 партія призначила його редактором щойно створеного щотижневого журналу для дітей, “Піонер” (Pioniere) в Римі. У 1951 Родарі опублікував першу збірку віршів, «Книжка веселих віршів», і своій найвідоміший твір «Пригоди Чиполліно». У 1952 році Джанні Родарі вперше приїхав в СРСР, де потім бував неодноразово. У 1953 році він одружився на Марії Терезі Феретті, через чотири роки у них народилася дочка Паола. У 1957 році Родарі здав іспит на звання професійного журналіста, а в 1966-1969 роках не публікував книг і лише працював над проектами з дітьми.

Родарі написав багато різних віршів і такі казки: “Пригоди Блакитної стріли” (1952), “Джельсоміно в Країні брехунів” (1959), “Казки по телефону” (1961), “Торт у небі” (1966) та ін. Помер Джанні Родарі від важкої хвороби 14 квітня 1980 року в Римі. 







неділя, 11 жовтня 2020 р.

Цікаві легенди про козаків

        

                


          Щорічно 14 жовтня в Україні святкують День захисника. Це день вшанування мужності і героїзму захисників незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України. З 2015 року цей день є неробочим. До того ж свято збігається з Днем українського козацтва і  Покровом пресвятої  Богородиці

Історія свята

У 2014 колишній президент України Петро Порошенко встановив щорічно 14 жовтня відзначати День захисника України. Паралельно з цим було скасовано святкування Дня захисника Вітчизни, що відзначалося 23 лютого.

У своєму виступі під час військового параду в Києві 24 серпня 2014 Порошенко заявив:

"У багатому на подвиги літописі українського воїнства безліч битв і дат, гідних стати Днем захисника Вітчизни. Я підкреслюю, що Україна більше ніколи не буде відзначати це свято за військово-історичним календарем сусідньої країни. Ми будемо поважати захисників своєї Батьківщини, а не чужої".

Екс-голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович мотивував вибір дати 14 жовтня-Дня захисника України історичною традицією вшанування української армії на Покров Пресвятої Богородиці.

Свято встановлено "з метою вшанування мужності і героїзму захисників незалежності та територіальної цілісності України, військових традицій і перемог українського народу".

Вперше це свято було відзначено під гаслом "Сила нескорених"

 


     Святкування   Дня  українського   козацтва  збігається  зі  святом Покрови  Пресвятої Богородиці.  Козаки  вважали Богоматір  своею  заступницею  від  ворога.

                            ЦІКАВІ    ЛЕГЕНДИ   ПРО   КОЗАКІВ
      
Легенда 1. Як козаків випробували на Січі

Як приходив хтось у Січ, то запорожці випробували міру його спритності. Накажуть йому варити куліш, розкажуть як, застережуть, щоб не сирий був і не перекипів. А самі йдуть наче косити. Парубкові ж так накажуть:

— Коли зготуєш, то виходь на могилу й клич нас. Ми почуємо та й прийдемо.

Залізуть козаки в очерет і лежать. Ото хлопець зварить куліш, виходить на могилу, починає кликати. Вони чують, та не відгукуються. Кличе він їх, кличе, а тоді в сльози.

Козаки лежать у траві, чують усе це й кажуть:

— Ні, це не наш!

Тоді повернуться в курінь, дадуть тому хлопцеві коня і грошей на дорогу й скажуть:

— Іди собі! Нам таких не треба!

А котрий хлопець вдасться спритний та кмітливий, то вийшовши на могилу, крикне, гукне разів зо два. А як не відгукнуться, то він сам іде куліш їсти. Та ще й вдарить гопака й пісні затягне.

Тоді запорожці, прихопивши коси, йдуть до куреня. А він:

— Де вас чорти носили, панове? Кликав я вас, кликав, та й захрип. Тоді, щоб не вистиг куліш, почав сам їсти!

Перезирнуться запорожці та скажуть:

— Вставай, джуро! Тепер ти рівний нам козак!

І приймають парубка до свого товариства.

Легенда 2. Козацькі сторожі

Від ріки Орелі аж по ріку Кінську козаки побудували земляні укріплення. Такі укріплення називаються редути. У кожному редуті був курінь на п’ятдесят чоловік. З редутів козаки висилали в степи пікети й розвідки.

Біля кожного редута ставили фігури. Це були хитромудро збудовані маяки. За їх допомогою можна було швидко оповістити увесь край про несподіваний ворожий набіг.

Кожна фігура складалася з двадцятьох смоляних бочок. Будували її ось як.

В основу ставили шість бочок сторч. Їх міцно з’єднували, обв’язували смоляним канатом. Усередині залишали порожнє місце. На них ставили п’ять бочок, а там — чотири, останні ж дві — одна на одну.

Верхня бочка була найменша і без дна. Всередині її був вставлений залізний прут. До прута прив’язували довгий мотузок. Один кінець мотузка звисав аж до самої землі. Біля другого кінця прив’язували здоровенний пук вивареного в селітрі лика.

Щоб не трапилося пожежі, такі фігури ставили подалі від редута. Удень і вночі біля кожної пильнували вартові. Від редута до редута снували козаки, чоловік по п’ять і більше. Як вгледять татарву, то й чкурнуть до укріплення. Там осавул звелить запалювать фігуру. По інших редутах побачать і собі запалюють.

Так в одну годину козаки увесь край оповістять, щоб люди рятувалися.

Легенда 3. Як жили козаки на Січі

Січ – ото в запорожців кріпость. Коло неї були окопи, вали, а всередині дзвіниця була така, що в неї й гармати ставлялися… А жили вони скрізь по степах кущами, в землянках, або по-їхньому, бурдюгах: так чоловік по п’ятнадцять, двадцять, а то й менш.

У Січі – так там жили все по куренях, по скільки там сот чоловік. Та й курені були великі. Ставлялись курінь до куреня причілком, а в них були стовпи й сволоки. А в бурдюзі так просто все було: одні двері та одне віконце, – маленьке та таке, як тарілочка, кругле, – а то й зовсім без вікна.

Оце викопа козак яму, обставить її чим там попало, обліпить, обмаже, поставить піч хліб пекти, зробить кабицю страву варити та й живе. Димарів тоді не було. Зимою як розпалить камінь, так він аж горить – уже холодно не буде.
Де в яких землянках було і вбранство: по стінах висіла зброя всяка, а на покуті стояли образи, – усі розмальовані, під золотом. Попід стінами ставляли лавки, ослончики, щоб було де сісти.

Землянок запорожці ніколи не замикали. Як їдуть куди або йдуть, то так і кидають їх: ніхто нічого не зачепить. У них так, що хто хочеш, той заходь у землянку. Як хочеш їсти, розводь вогонь, бери казан, вари страву, яка там зоставлена, їж, пий, спочивай – заборони не було. А приїде хазяїн, так ще й рад гостеві, бо то тільки й родини йому на широкому степу. Він йому рад, він його і привітає.

Тепер увійдеш у хату, так вона красить кутками, а не красить пирогами, а тоді було не так: усякого нагодують. Хазяїн їде куди, так ще й зоставляє страву для прохожого. Хто хоч, заходь. Та й заходять, було. Наїдяться, нап’ються на дурничку та зроблять хрест, поставлять його серед землянки – це значить, що були гості й дякують господареві.

Легенда 4. Душа козака-кобзаря

Помирає старий кобзар. З останнім подихом вилетіла з тіла душа козацька і понеслась попід хмари. Аж тут їй перед вратами небесними загородили путь: з одного боку Пресвяті Ангели Пречисті, а з другого боку Сила Нечиста.

І кажуть Чорти: «Заберем ми його в пекло вогняне на вічні муки, за безчинства його, за те що шаблею в літа молоді убив багато люду, спустив величезні ріки людських сльоз та крові»

Кажуть Ангели: «Е ні, Сила Нечиста! Не буть по твоєму! Кров та сльози він проливав не безневинного люду, а ворогів, що нападали на його землю. Рубав він їх честно, у бою, захищаючи власну домівку. За це йому належить місце у Чертогах Райських!»

Аж тут озвалася душа кобзаря козацька: «Душа козака вільна. За життя я ні під ким не був. І зараз вона нікому належати не зможе – ні в пеклі, ні в раю… А душа козака безсмертна в кобзі. І оживатиму я кожний раз, коли хтось заграє на її струнах!»

Легенда 5. Таємниця козацької криниці

Є довгожителі серед людей, серед дерев, проте, щоб були довгожителі серед криниць, чути довелося вперше.

Щоправда, від тієї, ще козацької, криниці мало що й залишилося — лише дерев’яний зруб. А була ж, кажуть, недалеко від річки чудо-криниця із високим журавлем, що підіймав здоровенний кадуб води. Він перехилявся в дужих руках козаків і виливався в довгий жолоб, з якого, спрагло припадаючи, пили виморені в походах козацькі коні.

А чутка дійшла до нас така, що в цьому краю сміливе козацтво не раз відбивало ворожі навали монголо-татар. В одній надзвичайно кривавій січі удача сприяла українцям. Вони отримали перемогу і відібрали у ворога нечувано великий скарб: багато золотих прикрас, золотих монет і ще всіляких дорогоцінних речей. Мужні оборонці не мали часу на довгий перепочинок, бо потрібно було прогнати ворога геть з рідної землі.

І вночі, при світлі місяця та яскравого багаття взялися до важливої роботи: щоб зберегти відібраний у ворогів народний скарб, вирішили його закопати. Дружно й швидко кипіла робота: хто коней напував із добротної криниці з журавлем та жолобом, хто варив куліш, хто зброю налаштовував, а більшість трудились на береговій землі, віддаючи їй на довге збереження скарби із золота.

Тільки завдяки залишкам славнозвісної криниці можна здогадуватись про місце знаходження закопаного золота.
Щоліта хлюпоче хвилями спокійна тихоплинна Рось, буйно заленіють навколишні луки, повіває легенький вітерець, навічно зберігаючи таємницю давніх часів.

Кирило-Ганнівська бібліотека-філія підготувала книжкову виставку літератури "Рідна земле моя, ти козацькою славою щедра". 









субота, 26 вересня 2020 р.

Всеукраїнський День бібліотек



 Бібліотека… Серце завмира,

Коли пірнаю в тишу таємничу,
Святилище пізнання і добра,
Що в майбуття через минуле кличе.

І осягнути незбагненну суть
Світобудови прагну заповзято,
Коли мені з полиці дістають
Важкі томи Плутарха і Сократа.

Немов надійний лоцман в морі книг,
Бібліотекар взяв штурвал у руки.
Розкуто мчить моїх фантазій бриг
Крізь холоди занепаду й розлуки.

І поки є ти, сховище книжок,
І поки ти людей рятуєш свято,
Мене не знищить соціальний шок,
Як час не вбив Плутарха і Сократа.

До дива знань і мрій, о друзі, йдіть!
Високий дух летітиме далеко…
Аби сказати: «Зупинися, мить!»
Кажу лише: «Живи, бібліотеко!»

Всеукраїнський День бібліотек відзначається 30 вересня згідно з Указом Президента України від 14 травня 1998 № 471/98.
Перші бібліотеки в Київській Русі почали відкриватися при церквах і монастирях після ухвалення в 988 році християнства. Найбільшою і найбагатшою у той час була бібліотека Софії Київської, заснована у 1037 році Ярославом Мудрим. У цілому в бібліотеці налічувалося до 900 томів рукописних книг - грандіозна для середньовіччя кількість.
Книги, які виходили з майстерень Софійського собору, стали основою інших бібліотек, зокрема величезної бібліотеки Печерського монастиря, яка з кінця ХІ ст. стала найбільшим центром культурного життя Київської Русі.
Під час монголо-татарського нашестя книги загинули у війнах і пожежах. З тих часів збереглися лічені екземпляри бібліотеки Софії. Найвідоміші: Рейнське євангеліє (яке донька Ярослава Мудрого Анна вивезла до Франції з Києва). На цій книзі приносили присягу французькі королі, а нині дають клятву президенти Франції, Остромирове євангеліє (1056-1057), два Ізборники 1073 та 1076 рр.., Мстиславове євангеліє XII ст.
У Західній Україні активний бібліотечний рух починається зі створення галицько-волинського князівства (приблизно з ХІІІ ст.). При дворі князя Володимира Васильковича - книжника і філософа - існувала величезна книжкова майстерня.
З появою книгодрукування в середині XV ст. відбуваються значні зміни у всьому європейському книговиданні і, звичайно, у бібліотечній справі. Значний розвиток бібліотеки набули в XVI ст., Великі книгосховища з'явилися при школах в Острозі й у Львові. У XVII ст. організована бібліотека Київської академії. У XVIII ст. значні бібліотеки мали заможні благородні пологи, козацька старшина, єпископи, монастирі, різні школи.
У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. в Західній Україні, яка входила на той час до складу Австро-Угорщини, діяла мережа культурно-освітніх осередків «Просвіта». Це суспільство вже в 1914 мало по всьому краю 78 філій, 2944 читальні. У 1914-му власні читальні діяли в 75% українських населених пунктів Галичини, в 1939-му мережею філій та читалень «Просвіти» було охоплено 85% західноукраїнських земель.
У радянські часи бібліотечна справа стала частиною державної політики.
Сьогодні в Україні налічується близько 40 тисяч бібліотек. Серед ведучих - Національна бібліотека імені України В.І. Вернадського, Національна парламентська бібліотека України, Державна бібліотека України для дітей, Державна історична бібліотека України та інші.
Кількість бібліотечних працівників перевищує 52 870.
Послугами книгосховищ користуються більше 17490 тисяч читачів.





пʼятниця, 25 вересня 2020 р.

Шекспір українського театру



27 вересня - 175 років від дня народження Івана Карпенка-Карого, українського   письменника,  драматурга,   актора.

Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря міського поліцейського управління.        Перебуваючи в Єлисаветграді (1865 — 1884), Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля, разом із своїм другом М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав “багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце”.        1863р. у Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматичний гурток, одним з найактивніших учасників якого був І. Тобілевич. Він грав різні ролі у п'єсах Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. В єлисаветградському гуртку Тобілевич був і керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п'єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера.        Демократичні переконання Тобілевича закономірно привели його до участі в організації (разом з П. І. Михалевичем) таємного гуртка, на засіданнях якого вивчали праці М. Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса. З метою популяризації революційно-демократичної та народницької літератури у гуртку планувалось перекласти українською мовою ряд творів російської белетристики — Г. Успенського, Ф. Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О. Левітова, М. Златовратського та ін., підготувати загальний нарис політичної економії за М. Чернишевським. У цій роботі найактивнішу участь брав Тобілевич.        До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання “Новобранець” (написане 1881р., опубліковане1889р. під псевдонімом Гнат Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання державної машини.        Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувалась творча й громадсько-політична діяльність, свідчить той факт, що й оповідання “Новобранець”, і першу свою драму “Бурлака” (“Чабан”, 1883) він подавав на обговорення нелегального гуртка. Завершувати “Бурлаку”, як і “Хто винен?” (“Безталанна”), драматургові довелось уже в Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884р. за участь у діяльності гуртка та за допомогу політичним “злочинцям”. Щоб заробити на прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну майстерню.        У 1886р. в Херсоні було видано перший “Збірник драматичних творів” І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми “Бондарівна” і “Хто винен?” та комедія “Розумний і дурень”, а в 1887р. опубліковано “Наймичку”. Але їх майже не купували, бо публіка не була привчена читати п'єси.        П'єси, створені Карпенком-Карим протягом майже п'ятнадцяти років, відбивають еволюцію явища, яке видозмінювалось буквально на очах драматурга — “глитайства”. Його персонажам — Михайлові Михайловичу (“Бурлака”), Окуню (“Розумний і дурень”, 1885), Цокулю (“Наймичка”, 1885), Калитці (“Сто тисяч”, 1890), Пузиреві (“Хазяїн”, 1900) — притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх діяльності, їх здирства, воно ще яскравіше виявляє їх людську дрібність, а то й нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля, який домагається дворянського звання. Сатиричне зерно комедії “Мартин Боруля” (1886) пов'язане вже не із засобами збагачення чи привласнення того, що належить іншим, а з прагненням сільської буржуазії до політично-правової рівності з дворянством.        Дві останні гіркі комедії — “Суєта” (1903) і “Житейське море” (1904; визначена автором як “протяг”, тобто продовження, “Суєти”) — драматург назвав “сценами”, наче визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Так, у “Суєті” відсутній головний герой, і п'єса являє ряд сцен, покликаних характеризувати спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці).        Навесні 1887р. І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але ще до кінця 1888р. він перебував на хуторі “Надія” (тепер заповідник у Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903р.). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург. У 1897р. він складає “Записку до з'їзду сценічних діячів”, де з болем пише про безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.        Написане Карпенком-Карим протягом 90-х рр. на сучасну тематику виявляє прагнення дати народові “пьесы серьезные, моральные, нравоисправительные, исторические”. З повчальною метою створена побутова комедія “Судженої конем не об'їдеш” (переробка з Еркмана-Шатріана, 1892), в соціально-побутовій драмі “Батькова казка” (1892) також очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її назвою — “Гріх і покаяння”. Певним дидактизмом позначена драма “Понад Дніпром” (1897).        На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І. Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано п'єси “Бондарівна” (1884), “Паливода XVIII століття” (1893; підготовчим етапом було створення у 1884р. п'єси “З Івана пан, а з пана Іван”), “Чумаки” (1897), “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава Чалий” (1899), “Гандзя” (1902).        Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896) та “Гандзя” (1902) були спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому, вийти до філософських узагальнень про долю України й подати їх у цікавій сценічній формі.        Трагедії Карпенка-Карого “Сава Чалий”, так само створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв.        І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907р. у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі “Надія”.        Драматургія І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності являє собою різноманітну картину життя України протягом століть. В художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими проблемами Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.