https://youtu.be/N4EYSGOSu28?si=6pYnVngrmknCUshV

      Сьогодні в Україні і світі відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Цей День проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року, співавторами якої виступили 100 держав, в пам’ять про жертв нацистського терору під час Другої світової війни.

      Україна на державному рівні приєдналася до відзначення цієї міжнародної дати у 2012 році (постанова ВРУ від 5 липня 2011), хоч і була однією з шести країн-ініціаторів прийняття цього документа.

     Дата 27 січня обрана не випадково: саме цього дня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили в’язнів найбільшого гітлерівського концтабору смерті Аушвіц-Біркенау неподалік польського Освенціма. 6 мільйонів євреїв стали жертвами нацистської політики, що передбачала знищення народів і груп, які нацисти вважали загрозою або неповноцінними. Близько 1,5 мільйона з них були з території сучасної України.

     «Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…» – таке формулювання містить резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 2005 року, якою запроваджено памʼятну дату.

     Утім, останній рік війни Росії проти України виразно засвідчив, що пасивна памʼять про злочини геноциду не є запобіжником від їхнього повторення.
     Необхідний мінімум – активне осмислення та діалог, щоб сприяти постійній свідомості у принаймні значної частини суспільства того, як діють механізми соціальної агресії.

      А ще – уважність з боку міжнародних інституцій до системних порушень прав людини авторитарними режимами, щоб не бути засліпленими й заскоченими зненацька тим, що людиноненависницька ідеологія загорнулася в нову, неочевидну, обгортку.
      І звісно – неможливо запобігати повторенню геноцидів у майбутньому без рішучого і справедливого засудження та покарання організаторів і виконавців подібних злочинів сьогодні. І без власне готовності діяти на випередження.
Міжнародний день памʼяті жертв Голокосту – нагода ще раз замислитися над цим.

      За минулий рік ключові місця памʼяті про Голокост в Україні стали обʼєктами нападу з боку рашизму.
       Бабин Яр. Символ Голокосту від куль у Східній Європі. 1 березня 2022 року, через вісім десятиліть після масових розстрілів, скоєних нацистами в цьому урочищі, а потім спалення ними тіл, щоб замести сліди своїх злочинів, – світ знову побачив обгорілі тіла загиблих у Бабиному Яру. Цього разу – внаслідок російської ракетної атаки.

       Дробицький Яр у Харкові. Це – відоме місце масових розстрілів цивільного, насамперед єврейського, населення нацистами під час Другої світової війни. За різними оцінками, тут поховано від 14 до 20 тисяч жертв нацизму. У 2002 році на місці трагедії відкрили меморіал. А у 2022-му в центральний монумент меморіалу – менору влучили російські снаряди.
Люди, які пережили Голокост чи нацистські табори смерті, після повномасштабного нападу Росії на Україну стали жертвами рашизму.

     Ми бачимо, що навіть маючи таке потужне застереження, як памʼять про Голокост, не всі народи зробили висновки з цієї жахливої сторінки в історії людства. Значить, нам потрібно потроїти зусилля, віднайти нові підходи для збереження цієї памʼяті живою, для поширення правди про геноциди, щоб уникнути їх нового й нового повторення.

     Сьогодні зникають покоління, які пережили страхіття масових знищень, жахливу трагедію людства – Голокост. Але пам’ять залишається в документальному і художньому слові.

    Ми, нове покоління, повинні берегти пам’ять про Голокост, формувати наш світогляд в умовах толерантності та належного ставлення до  загальнолюдських цінностей, щоб більше ніколи у світі не повторилася ця жахлива трагедія  в світовій історії.

Пам’ятник дітям, розстріляних у Бабиному Яру. Київ

Монумент «Пам'ять заради майбутнього» в Національному історико-меморіальному заповіднику «Бабин Яр», Київ.

Памятник євреям, які загинули під час Голокосту в Бабиному Яру, Київ.

Пам”ятник розташований у Ленінському районі Донецька

Пам'ятник жертвам Голокосту та нациської окупації в Малині. Житомирська область

Пам”ятний знак «Жртвам Голокосту» Вінницька область, Козятинщина

Пам”ятник  жертвам Голокосту у Львові 

Пам”ятник жертвам Голокосту в Єнакієвому

Жертвам Голокосту в Миколаєві

«Болять серця і душі». Перший в Україні меморіал жертв Голокосту. Київ

Пам”ятник жертвам Голокосту на Волині

Пам”яті жертв Голокосту в Одесі

Меморіал жертвам Голокосту у с. П”ятидні Володимир-Волинського району

Жертвам Голокосту в Білій Церкві

Меморіал у Хмельницькому

               Голокост    

Пройду не раз відомими шляхами,

Де страх в повітрі висне до цих пір,

І хоч усе вже поросло мохами,

Його ніхто забути не зумів.

Це Голокост – всього одне лиш слово,

Та його сенс – пекучий болі жар,

Вбивали всіх!.. старого і малого,

І мало хто життя порятував.

Дивились в вічі, не щеміло серце,

Пуста душа і всі думки пусті,

«Як можеш ти стрілять? Скажи, убивце!

Вони ж прийдуть до тебе уві сні.»

Чи їх вина, що родом із євреїв?

Чи їх вина, що не такі, як всі?

Невже ж і смерть заслужує трофеїв?

І щастя можна віднайти в сльозі?

Постане між думками знову прірва,

Над Яром смерть махне своїм крилом,

Якщо убивства - це є ваша віра,

Тоді скажіть: «Що ви назвете Злом?»

 

Тож пам’ятаймо минуле та шануймо пам’ять усіх жертв Геноциду!

 

https://youtu.be/vh8c87PUxis?si=d0SnC2W7GlyMIOyG

       Україна – це земля, де народилися і живемо, де живуть наші батьки, де жили наші предки. Це наша мати – Батьківщина. У кожного одна Вітчизна і кожен має любити її.

      Україна! Скільки глибини у цьому слові… Це золото безмежних полів, бездонна синь зачарованих небес.

      Щороку 22 січня український народ із вдячністю згадує тих героїв, які намагалися відродити незалежну соборну українську державу. Соборність включає в себе єдність і згуртованість.

      Це свято відзначаємо щороку в день проголошення Акту воз’єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році. Офіційно в Україні День Соборності відзначається з 1999 року. Цей день це нагадує про те, що сила нашої держави – в єдності українських земель.

      Термін «соборність» має кілька значень. Передусім, це й об’єднання в одне державне ціле всіх земель, населених конкретною нацією на суцільній території; духовна консолідація всіх жителів держави, це й згуртованість громадян, незалежно від їхньої національності. Термін «соборність» включає в себе єдність і згуртованість.  Для України соборність – це єдність у багатоманітності, об’єднання навколо української державності й ідентичності. Ідея територіальної цілісності країни поєднується з ідеями духовної згуртованості. Тож соборність невіддільна від державності, суверенітету й незалежності нації – фундаменту для побудови демократичної держави.  В умовах сучасної російсько-української війни соборність набуває більшого символізму та гостроти, адже нині, як ніколи, українцям потрібно об’єднатися заради майбутнього.

      Спільно з Будинком культури було проведено тематичну годину та майстер клас по виготовленню патріотичної листівки та організовано книжкову виставку «День Соборності: в єдності наша сила».

                       https://youtu.be/9egb82pRqSA?si=4a45A7EUVOR70cTV

Цікаві факти з життя 

     8 січня, українському поету-шестидесятнику Василю Симоненку могло б виповнитися 90 років, натомість йому назавжди 28 років  Літературні критики називали його "поетом без каменю за душею", а есеїст Євген Сверстюк зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України.

Дитинство

       Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.

      За словами письменника Олеся Гончара, "його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний".

Життя і кохання поета Симоненка

     Почав шкільне навчання Симоненко у рідному селі. По закінченні отримав золоту медаль. Згодом вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка, а після отримання диплома переїхав до Черкас, де працював у редакціях газет "Молодь Черкащини", "Робітнича газета", "Черкаська правда".

     У редакції останньої Симоненко познайомився з дівчиною Люсею – коханням всього життя, яка працювала там кур'єром. У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь.

     Дівчина припала не тільки до серця Василю, а і його приятелю Станіславу Буряченку. Станіслав потім згадував: "Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: "Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь".

     У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: "Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся". Поет називав свою Людмилу ніжно-пестливо – Люся-малюся.

     Один з друзів поета, журналіст Микола Сніжко, розповів, що "причарувати" Люсю вдалося завдяки вину з троянд. Робити цей напій Василь навчився під час відрядження у Тальне, де почув легенду про садівника, який пригостив вином княжну, і вона в нього закохалася.

      "Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино – щоб закріпити успіх", — пригадував Микола Сніжко. За його словами, Василь називав своє фірмове вино на французький манір – "Симоне". А дружину Людмилу – Люсьєн.

     "Треба перем’яти з цукром пелюстки троянд. М’яти потрібно руками. Коли пустять сік, додати води. А потім чекати, поки заграє. Тільки треба брати лише рожеві троянди, вони найкраще для цього підходять".

Творчість Василя Симоненка

     Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за життя видано лише збірку лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон". Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Визнання до поета прийшло посмертно. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди".

       Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Ця поезія Симоненка була сатирою на радянський лад.

     Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

     Поет був не тільки бунтарем. Інтимна лірика Симоненка видається досі та має своїх поціновувачів. Відомі поезії Василя Симоненка "Задивляюсь у твої зіниці", де поет пише про любов до України, "Лебеді материнства" належать до громадянської лірики.

Арешт і побиття Василя Симоненка

     Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. На залізничній станції в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати Василеві цигарки. Той, звичайно, обурився.

     Нагодилися двоє чергових міліціонерів і попросили письменника показати документи. Василь пред'явив редакційне посвідчення. Але, побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах у натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції. Потім поета запхали у "воронок".

     Колеги розшукали поета в камері у Смілі на другий день. Забрати його дозволили тільки після того, як втрутився секретар Смілянського міськкому партії.

     Василь показував синці й розповідав, що по м'яких частинах тіла не били, в основному удари завдавалися по хребту і нижній частині спини.

      Знайомі письменника потім згадували, що після звільнення Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів. Завзятих "охоронців порядку", звісно, ніхто не шукав.

      На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Віктор Онойко у книзі "Життя мов спалах блискавки" про Василя Симоненка наводять версію, що до побиття міг бути причетний Микита Хрущов, про якого поет на початку 60-х написав вірш.

     "Я читав його. Зримо уявляється портрет цієї людини. І про бородавки там є, і про кукурудзу. Вірш якимсь дивом був надрукований. Симоненка навіть викликали в Москву до Хрущова, де, за розповіддю мами Василя, відбувся такий діалог:

— Що оце ти пишеш? Таких, як ти, писак у мене багато.

— Хоч у вас таких і багато, але я, їй-Богу, один".

      Недарма Симоненка називали літературним бунтарем: він не терпів несправедливості, прагнув не тільки свободи, але й визнати Україну самобутньою державою. Він виступав проти компартії та всевладдя.

Смерть

       Навесні 1963-го його стан тільки погіршувався. А вже у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. Проведена операція результатів не дала.

     У ніч проти 14 грудня 1963 році у неповні 29 років поет помер у черкаськiй лiкарнi. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років.

      Через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку – вішак із плащем і капелюхом. А на полиці шафи – підкова.

      1965 року Симоненка висунули на Шевченківську премію. Проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.

Останній вірш Симоненка

      Коли стан Симоненка погіршився й він потрапив до лікарні, то продовжував творити. Останній свій вірш поет написав у грудні 1963 року.

Прощай, мій зошите!

Спасибі тобі, друже,

Що ти думок моїх не відцуравсь,

 Що ти свої клітини тепло мружив,

Коли над римами я потом обливавсь.

Ти їх сприйняв без жодної огуди,

Єдиний мій читач ы шанувальник мій.

Чи сприймуть їх колись і прочитають люди —

 Побачимо. Прощай, товариш мій…

 

 

Цей рік був дуже непростим для нашої країни. Ми пережили ще один рік в умовах війни, втрату близьких, руйнування. Але ми не здалися, ми продовжуємо боротися за свою свободу і незалежність.

У цей особливий період не можемо не згадати наших воїнів, які стоять на передовій захисту нашої Батьківщини, мужньо, віддано та безкомпромісно захищають незалежність України.

Щоб ці святкові дні наповнили наші серця надією та любов’ю, а Новий 2025 рік був роком нашої єдності для Перемоги України, роком миру, нових можливостей та досягнень!

Нехай у Новому році у Ваших домівках завжди панує тепло та затишок, а Ваша плідна праця буде надійною запорукою щасливого майбутнього!

Я вірю, що Новий рік принесе нам перемогу і мир. Нехай цей рік буде роком відновлення, єдності і процвітання для України.

Бажаю вам і вашим близьким здоров’я, щастя, любові і добра. щоб у ваших домівках завжди буде затишок і тепло.

Нехай Новий рік стане для нас початком нового життя, життя у мирі та свободі!

З Новим роком!