День єднання. Разом - ми сила! Разом - ми Україна!

 

   День єднання 2024

         У 2022 році президент України Володимир Зеленський встановив свято під назвою  День єднання. Його  проголосили напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну, коли весь світ попереджав про можливу війну.

       День єднання святкують сьогодні, 16 лютого. Взимку, 2022 року, західні розвідки у цей час попереджали Україну про можливе вторгнення РФ і навіть називали приблизну дату — саме 16 лютого. 

        У можливу повномасштабну війну багато хто не хотів вірити, тому люди й далі продовжували жити звичайними турботами, ходили на роботу, навчання тощо.

    Однак ЗМІ попереджали про можливі наслідки та очікування. Наприклад, навіть у під’їздах багатоквартирних будинків можна було побачити інформацію про те, як збирати тривожну валізу, що потрібно робити, якщо почнеться війна. 

         Напередодні війни все ж у суспільстві почалися хвилювання. Для того, аби підняти дух і зменшити психологічний тиск, Володимир Зеленський проголосив нове свято.

         Воно має на меті нагадати, що саме в єднанні — наша сила. Так з’явився День єднання 16 лютого. Тобто, головна мета — показати єдність українців на тлі військової загрози.

           Через те, що свято відносно нове, у нього немає багаторічних традицій. Зате воно встигло обрости важливими сенсами.

          Зараз у цей день українці демонструють всьому світу, що ми сильні, єдині й тримаємо оборону. Що в нас є сили боротися за свою землю, незалежність та майбутнє. У цей день по всій країні піднімають український прапор та співають гімн. Українці вдягають вишиванки та донатять на ЗСУ, підтримують бойовий дух воїнів. 

            З Днем єднання! Завжди пам’ятамо, що ми — сильні, рішучі та незалежні. Особливо, коли разом! Бажаю всім найшвидшого миру, достатку, радості та перемоги! Разом – ми сила! Разом – ми Україна!

    

Тюльпаном чорним пам"ять проросте.

 

15  ЛЮТОГО -  35 РІЧНИЦЯ  ВШАНУВАННЯ  УЧАСНИКІВ  БОЙОВИХ ДІЙ НА  ТЕРИТОРІЇ ІНШИХ  ДЕРЖАВ

Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій.

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…

     Зкожним  роком  історія  відділяє  нас  від  вогненних  років  афганської  війни. Офіційно  афганська війна тривала з 25 грудня 1979 року по 15 лютого 1989  року.

     Україна втратила близько 4тисяч  молодих  хлопців,  6  тисяч стали інвалідами,  тисячі  залишилися у полоні, або пропали безвісти. За  майже 10 років бойових дій на цвинтарях України  з»явилося  понад три  тисячі  свіжих могил  з юними обличчями на фотографіях. 81  полтавець не повернувся з поля бою, серед них два   наші земляки: гвардії рядовий Губарь Олександр Володимирович,з селища Опішні та старший лейтенант Канівець Іван Дмитрович з села Заїченці.   Вічна пам»ять їм  в серцях людей наших та вічний біль в серцях батьків їхніх і матерів.  Через цю безглузду війну  пройшли  майже 700 тисяч  чоловік. І серед  них 30% були   українці. Хотілося б згадати імена воїнів-інтернаціоналістів, колишніх  жителів Кирило-Ганнівської сільської ради,  які проходили  строкову службу на території  Афганістану.

   Маслій Олександр Якович, народився 5 березня 1969 року в селі Миколаївка Кирило-Ганнівської сільської ради. Закінчив Миколаївську початкову та Кирило-Ганнівську 8-річну школи. Потім навчався у Зіньківському технічному училищі, здобув професію водія та електрика.  Працював водієм у колгоспі. У  жовтні 1987 року Олександра  призвали до армії. З червня 1988 року по 17 лютого 1989 року проходив службу в Афганістані. Закінчував службу у Львові. Зараз проживає у місті Полтава. Одружений, має сина.

   Овсій Станіслав Михайлович, народився 26 листопада 1966 року у  селі Миколаївка Кирило-Ганнівської сільської ради. Початкову освіту здобув у Миколаївській початковій школі, потім роки навчання у Кирило-Ганнівській 8-річній школі та Оданівській середній школі Диканського району. Далі  навчався на пеленгатора-радиста у місті Полтава. У 1985 році був призваний до лав Радянської армії. Служба розпочалася у навчальній  частині в Ашхабаді у групі зв»зківців. Потім служба в  Афганістані у місті Джалалабад. Після служби а армії Станіслав навчався у  Київському торгово-економічному інституті. Зараз проживає в місті Лубни. Одружений, має  двох дітей.

   Юдічев Василь Михайлович, народився у селі Кирило-Ганнівка, навчався у місцевій 8-річній школі, потім в Зіньківському ПТУ , де здобув професію  тракториста. Працював у колгоспі, одружився. У 1981 році був призваний до армії, служив у місті Баку, потім з 1982 році  продовжив службу в Афганістані у місті Джалалабад. Повернувшись додому, працював у колгоспі, разом з дружиною виростили двох синів. 23 липня 2006 року Василь Михайлович  загинув.

   Вже минуло 35 років як закінчилася десятилітня  ніким і нікому не оголошена  трагічна війна. Але в людській пам»яті вона буде жити довго,  тому що її історія написана кров»ю солдат і сльзами жінок та  матерів, обелісками з залізними зірочками  та піснями, які увірвалися  в наше життя фронтовим  вітром.  Давайте будемо пам»ятати воїнів-ветеранів,  виявлятимемо розуміння до  тих, хто пройшов  через  війну, і для  кого  вона  триває і досі. У  спогадах,  у снах,  у думках,  Вони  цього  заслуговують!

Учитель добра і краси

 

  Мудра  людина  із широким  серцем - так називали Василя Сухомлинського, заслуженого  учителя  України, лауреата Державної премії ім. Тараса Григоровича Шевченка. Народився в селі василівка на Кіровоградщині.  Понад тридцять  п"ять  років працював Василь Олександрович учителем і директором Павлиської  школи.   Для дітей  він  написав близько 1500 художніх  мініатюр-казок, оповідань, легенд, притч,  новел,  що  увійшли  до  книг: "Казки школи над голубим  небом", "Чиста  криниця",  "Співаюча  пір"їнка",  "Голубі  журавлі".

   На честь ювілею Василя Сухомлинського, з метою ознайомлення користувачів-дітей з життєвим і творчим шляхом видатного вчителя-письменника у Кирило-Ганнівській бібліотеці-філії  розпочала дію  виставка -калейдоскоп "Серце віддаю дітям".

             ВИСЛОВИ   ВАСИЛЯ   СУХОМЛИНСЬКОГО   ПРО     КНИГУ

Хай  книжка  захоплює  так, як  улюблена  мелодія,  як  прекрасний  танок.

Читання - це  віконце,  через  яке  діти  бачать і  пізнають  світ  і  самих  себе.

Правильно  вибрати,  що  читати - надзхвичайно  важливе   завдання  вихователя.

Книжка  повинна  стати для  кожного  вихованця  другом, наставником і мудрим вчителем.

Якщо з дитинства не виховано  любові  до  книги, якщо  читання  не  стало духовною  потребою  дитини  на  все  життя, - в роки  отроцтва душа  підлітка буде  порожньою.

Хай буде мир віднині і довіку

                                                                        ГОДИНА   МИРУ

21 вересня- Міжнародний день миру та День миру в Україні

    Міжнародний день миру був заснований ООН для того, щоб підкреслити важливість миру між усіма країнами і безглуздість воєн.

    Цей день присвячений ідеалам миру як у відносинах усередині держав, так і у відносинах між усіма державами, народами та покликаний змусити всіх не тільки задуматись, але й зробити щось заради спокою на Землі. Раніше свято відзначалося в третій вівторок вересня, оскільки в цей день проводилася щорічна сесія Генеральної Асамблеї ООН. З 2002 року свято відзначається в одну і ту ж дату - 21 вересня.

   В Україні День миру встановлений Указом Президента від 05.02.2002 № 100/2002 «День миру» і відзначається щорічно 21 вересня у Міжнародний день миру.

Для України це свято має особливе значення. Адже протягом усієї історії українська держава боролася за своє мирне існування. І сьогодні Україна величезною ціною бореться з російською агресією, щоб наші нащадки ніколи не знали війни. Бо найбільше у світі щастя – це мир, коли люди живуть дружно та спокійно, земля не здригається від страшних вибухів, не ллються сльози горя та втрат.

    Кожен свідомий українець мріє про якнайшвидше припинення збройної агресії росії та деокупацію всіх територій України, про повернення рідних, близьких, друзів, про мирне небо над головою, про світле майбутнє дітей, про загоєння нестерпних ран у людських серцях. І сьогодні надзвичайно важливо, щоб всі цивілізовані держави світу задумались над значенням і потребою миру. Настав час зупинити війни і насильство та притягнути до відповідальності за всі воєнні злочини, за геноцид та кривавий терор проти українського народу державу-агресора. 

    У День миру бажаємо всім спокою та миру в усьому – миру в сім’ях, миру в серцях та миру нашій рідній Україні! Мир в Україні обов’язково настане. Ми його здобудемо. Україна переможе, у нас просто немає іншого виходу.
Слава Україні!

Я маю в серці мрію щиру:
Хай тихо стане в нас від миру,
І буде тихе щастя скрізь
Без криків, пострілів і сліз.
Нам разом в мирі жити треба –
Одна земля й одне в нас небо!
Одна зима, одне і літо –
Нам разом в мирі треба жити!
Країни рідної сини,
Хоч різні в нас думки і сни.
І різні сльози й різний сміх,
Та мрія є одна на всіх.
Хоч різні ми, але так схожі,
Бо кожен, кожен з нас не може
Без миру в Україні жити,
Де мирне небо й мирне жито.
Без мирних справ і мирних слів,
Чи то є Харків, чи то Львів;
Чи захід то, чи то є схід –
У мирі нам всім жити слід!
За все дорожча й важливіша
В країні рідній мирна тиша,
Тому я мрію палко й щиро:
Хай стане тихо в нас від миру!
(М. Лукаш)

 Користувачі Кирило-Ганнівської бібліотеки-філії  виготовили з паперу  білих  голубів.  Ці  символи  миру  вони  подарували  своїм  вчителям   та  односельцям. Ми  всі  віримо,  що  мир  в  Україні  обов"зково  настане.

Україна понад усе

                                                                   ІСТОРИЧНИЙ  ЕТЮД  ДО  ДНЯ   ДЕРЖАВНОСТІ

     

У 2023 році Україна вдруге відзначає День Української Державності, встановлений Указом Президента України від 24 серпня 2021 року. Ця памʼятна дата покликана нагадувати, що українське державотворення має понад тисячолітню традицію, а його витоки – у Руській середньовічній державі, центром якої був Київ.

День Державності відзначається того ж дня, коли українські християнські церкви вшановують памʼять Київського князя Володимира Великого та День Хрещення Руси–України.

Князь Володимир Великий – уособлення розбудови Русі. Прийняття ним у 988 році християнства як державної релігії стало для України цивілізаційним вибором. Русь підтримувала політичні, економічні та культурні зв’язки з більшістю європейських держав того часу.

Спадком Русі є герб (тризуб), грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України.

У 2023 році День Державності відзначається 28 липня. Але вже наступного року відзначатиметься 15 липня з огляду на перехід Православної церкви України та Української греко-католицької церкви на Новоюліанський стиль календаря. За відповідний законопроєкт, внесений Президентом, Верховна Рада проголосувала 14 липня.

В основі концепції державних заходів до цієї дати – тяглість і спадкоємність державотворчих традицій України від Русі до сьогодення.

День Української Державності нагадує нам про тисячолітню історію державотворення нашої країни. У це свято ми вшановуємо всі етапи нашого державотворення – від Русі до сьогодення, і всіх, хто доклав зусиль, щоб Україна відбулася як держава.

Ядром державності є воля до самовизначення, історичний досвід народу, його менталітет і правові традиції. А держава – це спосіб забезпечення і запорука  цілісного існування нації.

Ознаками успішної державності є втілене право нації на незалежність, ефективний державний апарат і дієздатне військо, система юридичних норм, міжнародне визнання держави. 

Держава і державність нероздільні як дерево і коріння. Історія дає суспільству усвідомлення зв’язку поколінь та конструювання спільного шляху.    

Історія українського державотворення сягає своїми витоками Руської середньовічної держави, центром якої був Київ. Саме Русь заклала фундамент державницьких традицій українців. Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України.

Тризуб є нашим давнім символом. Сьогодні наше суспільство об’єднує той же знак, що об’єднував і Русь. Ми є спадкоємцями Русі, Тризуба Володимира Великого. 

Князь Володимир Великий – уособлення розбудови Русі. Прийняття у 988 році християнства стало для України цивілізаційним вибором. Русь підтримувала політичні, економічні та культурні зв’язки з більшістю європейських держав того часу.

Традиції Русі у розбудові зорієнтованого на Європу культурно-релігійного простору продовжили, зокрема, Галицько-Волинське князівство, козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, Карпатська Україна та сучасна незалежна Україна.

День Української Державності нероздільно пов’язаний із розвитком війська та військовими традиціями. Захисники нашої державності є нащадками воїнів-русичів, козаків, січових стрільців, воїнів УПА. Сучасні Збройні сили України, стримуючи агресора – Російську Федерацію, захищаючи суверенітет і незалежність України, доводять, що українці – народ-військо.

Упродовж тривалої історії українці не полишали боротьби за свободу та здобуття державності. Першу в XX столітті незалежність Україна проголосила 22 січня 1918 року. Актом 24 серпня 1991 року відновила її. 

Кілька разів у XX столітті Україна здобувала суверенітет і втрачала його через внутрішні незгоди під час зовнішньої агресії. Національна єдність – обов’язкова умова збереження державності.

Знання історії нашого державотворення в усій тяглості є потужною силою проти маніпуляцій історичними фактами в умовах інформаційної війни РФ проти України.

Реальна історія спростовує фейки російської пропаганди, буцімто українці та росіяни – єдиний народ чи Україна – штучна нежиттєздатна держава. Тому нинішня війна – це не лише боротьба за майбутнє нашої держави, а й за право на власні історію та ідентичність.

 

  Перегляд літератури  "Держава, в якій  ми живемо"  для користувачів Кирило-Ганнівської бібліотеки-філії. На виставці представлені книги про історичні етапи українського державотворення,  національні  символи України,  особистості  державотворення, твори, які знайомлять  читачів з шляхом боротьби,  випробовувань, розвитку української держави та її народу.

Поборник правди

    Літературна вітальня до 170 - річчя від дня  народження  В.Г.Короленка

Життя,  творчість і громадська діяльність В. Г. Короленка тісно пов’язана з Полтавою і Полтавщиною.

Володимир Галактіонович Короленко, маючи українсько-польське коріння, став класиком світової літератури кінця ХІХ - початку ХХ століття, але по праву вважається нашим земляком. Письменник  народився 27 липня 1853 року, в українській сім’ї в Житомирі. У цьому місті та ще в Рівному провів він дитячі та юнацькі роки. Навчався в Петровській землеробській та лісовій академії у Москві, звідки в 1876 році був виключений і висланий у Кронштадт. В 1879 році засланий у В’ятську губернію, потім у Перм. За відмову присягнути новому цареві в 1881 висланий до Якутії, де відбув три роки.

Восени 1900 року Володимир Галактіонович разом із сім’єю переїхав із Санкт - Петербурга до тихої провінційної Полтави на постійне місце проживання, де продовжив розпочату ще в 1897 літературно-громадську діяльність. У 1905 — 1917 роках письменник щоліта мешкав на своїй дачі в селі Хатки, поблизу Великих Сорочинців.  На Полтавщині Короленко ніколи не залишався осторонь громадського життя. 1906 року в газеті "Полтавщина" він опублікував "Відкритий лист статському радникові Філонову", де, як і в циклі статей "Сорочинська трагедія" (1907), гнівно засудив розправу самодержавства над українським селянством.

Володимир Короленко відомий як автор творів: "Сон Макара" (1885), "Марусина заїмка" (1899), "Ліс шумить" (1886), "Без язика" (1895) та ін. Письменник написав близько 700 статей, нарисів тощо. У циклі нарисів "У голодний рік" (1892 — 93) показав голод селянства як наслідок антинародного самодержавного ладу. Він постійно виступав на захист гідності людини, проти шовінізму та антисемітизму ("Мултанське жертвоприношення", 1895; "Справа Бейліса", 1913 та ін.).

Короленко не сприйняв Жовтневу революцію, не визнав диктатури пролетаріату. Живучи в Полтаві в роки громадянської війни, виступав проти терору й насильства влад, які постійно мінялися, послідовно відстоював гуманістичні ідеали. 

Життя і творчість Короленка тісно пов’язані з Україною, українською літературою і культурою. Він спілкувався з М. Коцюбинським, Панасом Мирним, Г. Хоткевичем, М. Кропивницьким та ін. Українська тема посідає значне місце в творах Короленка ("Сліпий музикант", "У поганому товаристві", "Без язика", "Історія мого сучасника" та ін.). 1918 року письменник вітав відкриття першої української гімназії в Полтаві,   друкував літературно-критичні матеріали про Т. Шевченка, переклади українських письменників.

Літературно-меморіальний музей В. Г. Короленка  у  Полтаві  було відкрито у 1928 році,  яким до середини 50-х років керувала донька письменника Софія Короленко. Поховали письменника на Міському кладовищі поруч з могилою зятя — Костянтина Ляховича, якого він не зміг врятувати з більшовицької тюрьми і цим був морально надломлений. 29 серпня 1936 року в зв’язку з ліквідацією кладовища прах Короленка перепоховали в Міському саду, поблизу музею. В 1962 році на могилі встановлено пам’ятник письменнику, виконаний скульптором Н. Крандієвською. Серце і мозок В. Г. Короленка зберігаються в музеї Київського медичного інституту.

Жайворонкові джерела Василя Барки

    

115 років з дня народження автора першого роману про Голодомор

115 років тому – 16 липня 1908-го – народився письменник і перекладач Василь Барка.

В ніч перед референдумом 1 грудня 1991-го два українських телеканали усю ніч показували фільм “Голод-33” Олеся Янчука. Раніше тема Голодомору ще ніколи не звучала для такої великої кількості українців…

А зняли стрічку за твором Василя Барки “Жовтий князь”, який став першим романом про події 1932-33 років в Україні. Автор сам пережив голодні роки і не лише у 30-х.

У 1932-му Василь Очерет (справжнє прізвище Барки) жив на Кубані, того року від голоду там вимерла велика частина населення. На межі голодної смерті чоловік опинився, коли поїхав до родичів на Полтавщину, де із великої родини брата залишилось кілька людей.

«Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива… то щось таке, що спалювало всю істоту»

– згадував Барка.

Через більш як десять років, коли письменник опинився у Нью-Йорку, довгий час міг дозволити собі лише одну банку риби на два дні.

«І, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті. Ось, значить, як біда часом виходить на добру поправу», – згадував письменник.

Барка писав роман два роки і часто по кілька днів взагалі не вживав їжі, аби якомога точніше відтворити почуття героїв книжки. Роман вийшов у Нью-Йорку у 1963-му.

Біографія Василя Очерета містить багато неймовірних фактів: у сім років він пережив клінічну смерть, лікар оголосив хлопчика мертвим після падіння з кручі, у 1920-их йому заледве вдалось уникнути суду через оформлення експозиції в музеї у “буржуазному” дусі, через те, що назвав комуністів злодіями, працюючи вчителем фізики у школі, Очерета оголосили божевільним, йому пощастило втекти на Кубань, у 1942-му, перебуваючи на фронті, отримав важкі поранення – осколком в голову та кулеметною кулею в плече…

Останні 28 років свого життя Барка, який три місяці не дожив до 95-річчя, мешкав у покинутій водонапірній вежі на півночі штату Нью-Йорк. Там він писав, перекладав, малював. Місцеві мешканці називали його “святим чоловіком”.

Помер видатний український письменник у Глен Спей (українському поселенні неподалік від Нью-Йорка) 1 квітня 2003  року.

                                       

Для  користувачів Кирило-Ганнівської  бібліотеки-філії  перегляд літератури "Жайворонкові  джерела Василя Барки"