ІІ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ЕКОЛОГІЧНИЙ КОНКУРС ДИТЯЧОГО МАЛЮНКА
Користувач Кирило-Ганнівської бібліотеки-філії Роман Діана взяла участь в першому турі ІІ Всеукраїнського екологічного конкурсу дитячого малюнка "Майбутнє планети у наших руках" за тематичним напрямком "Скажемо "Ні" забрудненню Землі".
Мова рiдна, слово рiдне!
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
А лиш камiнь має.
Як же мову ту забути,
Що нею учила
Нас всiх ненька говорити,
Ненька наша мила.
Ой, шануйте, поважайте
Рiднесеньку мову
I навчайтесь розмовляти
Своїм рiдним словом.
Мова рiдна, слово рiдне!
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
А лиш камiнь має.
Сидір Воробкевич
Щорічно 20 лютого в Україні відзначають День Героїв Небесної Сотні. У цей день згадують про подвиг учасників Революції гідності 2013–2014 років та вшановують пам’ять загиблих під час протестів. Революція гідності є однією з наймасштабніших подій у новітній історії України, результатом якої стало відновлення європейського курсу розвитку України. Однак у боротьбі за права людини та громадянина, демократію і свободу українці заплатили високу ціну – 107 загиблих Героїв Небесної Сотні. Серед них – представники різних професій, віку та статей, які приїхали з різних куточків України й навіть з-за кордону. Наймолодшому із загиблих, Назарієві Войтовичу, було лише 17 років, а найстаршому учаснику Революції гідності Іванові Наконечному – 82 роки.
У Кирило-Ганнівській бібліотеці-філії відбувся ранок-реквієм "Небесна Сотня білих журавлів" для користувачів-дітей. Бібліотекар розповіла про боротьбу за свободу, про демократичні права українців, перегорнули гіркі сторінки історії , вшанували пам"ять Героїв Небесної Сотні, що впали мертвими за світле майбутнє України хвилиною мовчання, запалили свічки пам"яті.
Під час заходу школярі розмалювали паперові наклейки для окопних свічок, які виготовляються в Кирило-Ганнівському Будинку культури.
Виставка-пам"ять "Час плине-пам"ять залишається"
До Дня Соборності України для користувачів-дітей у Кирило-Ганнівській бібліотеці-філії пройшов майстер-клас по виготовленню оберегів для наших захисників.
До Дня Соборності України для користувачів-дітей у Кирило-Ганнівській бібліотеці-філії пройшов майстер-клас по виготовленню оберегів для наших захисників.
Ювілейна сторінка до 395-річчя від дня народження
Народився 12 січня 1628 року в Парижі в багатій аристократичній сім'ї. Сьома дитина відомого юриста П'єра Перро та багатої дворянки Пакетт Ле Клерк. Шарль навчався в найліпших школах Парижа, вивчав право, а пізніше пішов на державну службу.
Перро взяв участь у створенні Академії наук, а також відновленні Академії живопису. 1653 року світ побачила його дебютна пародійна поема «Стіни Трої, або Походження бурлеску», так званий пастиш на шосту книгу «Енеїди» Вергілія. 1654 року письменник переїхав до свого старшого брата, який купив посаду збирача податків у Парижі. 1663 року Ж. Б. Кольберт, міністр фінансів при Людовику XIV, призначив Перро на посаду одного з чотирьох секретарів новоствореної Академії надписів та красного письменства.
1668 року Перро написав поему «Живопис», яку присвятив першому королівському художнику Шарлю Лебрену. 1670 року письменник написав книгу «Перегони голів та перстенів», щоб у такий спосіб увінчати святкування 1662 року, яке Людовик XIV влаштував для своєї фаворитки Луїзи-Француази де Ла Бом ле Блан, герцогині Лавальєрській.
1671 року Шарля Перро обрано до Академії Франції. У 1672 році Перро одружився з 19-річною Марі Гішон, яка померла 1678 року після народження дочки та трьох синів.
1669 року Перро напучив Людовика XIV на створення у лабіринті Версаля 39 фонтанів, кожен з яких мав символізувати одну з байок Езопа. Робота над проєктом тривала у 1672—1677 рр. За задумом, струмені води, що текли з пащ звірів мала створювати враження розмови, що велася поміж ними. Поблизу кожного фонтану знаходилася табличка з заголовком та чотиривіршем Ісаака де Бенсерада. Крім того, 1677 року Перро видав путівник лабіринтом з ілюстраціями Себастіана ле Клерка — «Лабіринт Версаля».
1674 року Кінно Філіпп, давній друг родини Перро, швидко здобув репутацію лібретиста нового музичного жанру, відомого як «опера». Працюючи з Жаком Батістом Люллі, 1674 року світ побачила їхня спільна опера під назвою «Алкеста», яку відразу ж засудили традиціоналісти, що не схвалювали відхилення від класичної форми театру. Цього ж року Перро написав трактат «Критика опери», у якому вихваляв величність «Алкести» та її перевагу над однойменною трагедією Евріпіда.
Трактат на тему «Алкести» ініціював суперечку на тему «давніх» та «нових», коли прибічникам античної літератури протиставлялися прихильники літератури часів Людовика XIV. Перро виступав на стороні сучасних письменників та написав праці «Століття Людовика XIV» та «Паралелі між стародавнім і новим у питаннях мистецтва і наук», у яких здійснив спробу довести перевагу літератури свого часу.
Коли Жан-Батист Кольбер, міністр та покровитель Перро, помер 1683 року, він утратив свою пенсію письменника при Академії словесності.
1686 року Перро вирішив вдатися до жанру епічної поезії, щоб у такий спосіб виразити свою щиру відданість християнській вірі, і написав твір під назвою «Св. Паулін, єпископ Ноланський», який згодом розкритикував Нікола Буало.
Письменник помер у Парижі у 75-річному віці у 1703 році.
1695 року Шарль Перро втратив свою посаду секретаря та вирішив присвятити себе створенню дитячої літератури. 1697 року вийшла збірка «Історії та оповідки минулих часів з повчальними висновками» з підзаголовком «Казки матінки моєї Гуски». Матінка Гуска ніколи не ототожнювалася з певною особою, але її ім'я використовувалося при зверненні до народної сільської традиції як загальновживана фраза тих часів. Маючи за основу французьку народну традицію, казки Перро користувалися популярністю у витончених придворних колах. Публікація збірки принесла письменнику гучну славу, йому навіть почали приписувати створення жанру сучасної казки. Однак, його збірка вказує на те, що Перро був ознайомлений з ранніми салонними казками Мадам д'Онуа, яка відома тим, що вигадала словосполучення «чарівна казка» та творила у цьому жанрі ще на початку 1690-х.
Казки «Попелюшка, або Соболиний черевичок» та «Красуня з чарівного лісу» майже не змінилися з часів Перро, але з роками зазнали певної трансформації. Наприклад, деякі версії казки «Красуня з чарівного лісу», що публікуються сьогодні, частково беруть за основу казку братів Грімм «Маленька Бріар Роуз», один з видозмінених варіантів оповідки Перро, хоча діснеївська екранізація 1959 року мало чим відрізняється від першоджерела.
Перро написав казку «Червона шапочка» як засторогу для жінок та дівчат перед чоловіками, які намагаються їх спокусити. Казка закінчується мораллю: «Діти, особливо привабливі, добре виховані панночки, ніколи не повинні розмовляти з незнайомими людьми, бо, якщо їм це потрібно, вони цілком можуть забезпечити вовка вечерею. Я кажу „вовк“, але є різні види вовків. Є також чарівні, тихі, ввічливі, невибагливі, поступливі та милі, які переслідують молодих жінок вдома та на вулиці. І на жаль, саме ці ніжні вовки найнебезпечніші з усіх…» Оповідка не закінчується щасливо, як більшість сучасних версій казки.
Побоюючись негативної реакції критиків, Шарль опублікував збірку «Казки матінки моєї Гуски» під ім'ям свого наймолодшого сина — Арманкура. У своїх казках Перро використовував місця й образи, які його оточували, наприклад у «Красуні з чарівного лісу» описано замок Юссе, а у казці «Кіт у чоботях» прототипом маркіза з Шато Ойрон став маркіз де Карабас.
1699 року Перро видав французький переклад «100 байок» Габріеле Фаерно.
Як і Тарас Шевченко, Василь Стус прожив лише 47 років. Так само був поетом, який через надпотужне відчуття національної гідності не міг ігнорувати політику. Він присвятив життя захисту гідності свого народу.
Народився Василь Стус 6 січня 1938 року на Вінниччині, однак уже через два роки родина переїхала до Сталіно (нині Донецьк). Навчання для Василя стало просвітком у нестерпній дійсності. Пізніше він писав: "Десь у 4-6 класі я майже весь "Кобзар" знав напам"ять.
В одному з листів Василь Стус згадував, як у 13 років, гостюючи у бабусі в селі, збирав по стерні колосся. Його наздогнав об"їждчик і став відбирати торбинку, а Василь кусав його "за гидкі червоні руки". Це був його перший бунт проти несправедливості. А згодом, років через двадцять, акти непокори він мало не щодня вчиняв у таборах.
у 1965 році під час прем"єри фільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" Стус був одним зі сміливців, які підвелися, аби висловити протест проти хвилі арештів української інтелігенції. У пояснювальній записці Стус написав : "Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати".
13 січня 1972 року Василя Стуса зарештували. Далі табори, Мордовія. Там він виявляв постійний спротив. Він дуже рано зрозумів приреченість своєї долі. У лисатах до рідних стверджував, що не нарікає, бо свідомий свого вибору. Хтось має захищати свою землю. "Комусь же треба підставляти свої плечі. Ось я й підставив свої. І мушу триматися". Його визнає світ і вбиває радянський режим... Василь Стус протестує і помирає. З ув"язнення звертався з заявою до Верховної ради СРСР із відмовою від громадянства: "...мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином - значить бути рабом..."
28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книжку в камері, він сперся ліктем на ліжко. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. У ніч із 3 на 4 вересня Стус помер. Чому і хто винен? Він за життя сам на все відповів.
О краю мій, коли тобі проститься
крик передсмертний і важка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Убивці, вбивці вбивць, убивці вбивців вбивць —
шлях справедливості — над людськістю наруга.
Брехня брехні! Все лжа — прогреси ваші.
Вся ваша правда — лжа! Брехня брехні.
О краю мій! Наруго революцій,
потворне посміховисько катів!
І рай, і пекло — все тут під'яремне,
тут навіть мертвих сором спопелив би,
якби раніше кат не спопелив.
Ти фарисеїв царство. Суддукеїв
страшне багно, мій краю огняний!
Ти вічність катував, катуєш землю.
Батьки й сини — кати. Учні й навчитель.
Чи ти не чуєш, як вони зовуть,
зовуть тебе з любов'ю і прокльоном.
Ти їхніми сльозами ще ридатимеш,
і їхній біль поб'є тебе колись.
О краю мій, великий, як Сибір,
хай шир твоя не для Сибіру — вірю,
та поки кожен шлях цей не проміряє —
не запанує у Вітчизні мир.
Хай покоління прокричать, проорять
і продзвенять на струнах з людських жил
твоє минуле зганьблене, прийдешнє
твоє спаплюжене минулим. Гірко
з сльозами на очах радіть нащадкам,
які колись очистяться од скверни
і злочинів, у світі найстрашніших:
вбивати правду — правдою.
(1962-1964)
.jpg)
