Вогонь і полум"я чужої війни

  

 15  ЛЮТОГО -  ДЕНЬ   ВШАНУВАННЯ  УЧАСНИКІВ  БОЙОВИХ ДІЙ НА  ТЕРИТОРІЇ

    ІНШИХ  ДЕРЖАВ  

Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій.

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…

   З кожним  роком  історія  відділяє  нас  від  вогненних  років  афганської  війни. Офіційно  афганська війна тривала з 25 грудня 1979 року по 15 лютого 1989  року. Україна втратила близько 4 тисяч  молодих  хлопців,  6  тисяч стали інвалідами,  тисячі  залишилися у полоні, або пропали безвісти. За  майже 10 років бойових дій на цвинтарях України  з»явилося  понад три  тисячі  свіжих могил  з юними обличчями на фотографіях. 81  полтавець не повернувся з поля бою, серед них два   наші земляки: гвардії рядовий Губарь Олександр Володимирович,з селища Опішні та старший лейтенант Канівець Іван Дмитрович з села Заїченці.   Вічна пам»ять їм  в серцях людей наших та вічний біль в серцях батьків їхніх і матерів.  Через цю безглузду війну  пройшли  майже 700 тисяч  чоловік. І серед  них 30% були   українці. Хотілося б згадати імена воїнів-інтернаціоналістів, колишніх  жителів Кирило-Ганнівської сільської ради,  які проходили  строкову службу на території  Афганістану.

   Маслій Олександр Якович, народився 5 березня 1969 року в селі Миколаївка Кирило-Ганнівської сільської ради. Закінчив Миколаївську початкову та Кирило-Ганнівську 8-річну школи. Потім навчався у Зіньківському технічному училищі, здобув професію водія та електрика.  Працював водієм у колгоспі. У  жовтні 1987 року Олександра  призвали до армії. З червня 1988 року по 17 лютого 1989 року проходив службу в Афганістані. Закінчував службу у Львові. Зараз проживає у місті Полтава. Одружений, має сина.

   Овсій Станіслав Михайлович, народився 26 листопада 1966 року у  селі Миколаївка Кирило-Ганнівської сільської ради. Початкову освіту здобув у Миколаївській початковій школі, потім роки навчання у Кирило-Ганнівській 8-річній школі та Оданівській середній школі Диканського району. Далі  навчався на пеленгатора-радиста у місті Полтава. У 1985 році був призваний до лав Радянської армії. Служба розпочалася у навчальній  частині в Ашхабаді у групі зв»зківців. Потім служба в  Афганістані у місті Джалалабад. Після служби а армії Станіслав навчався у  Київському торгово-економічному інституті. Зараз проживає в місті Лубни. Одружений, має  двох дітей.

   Юдічев Василь Михайлович, народився у селі Кирило-Ганнівка, навчався у місцевій 8-річній школі, потім в Зіньківському ПТУ , де здобув професію  тракториста. Працював у колгоспі, одружився. У 1981 році був призваний до армії, служив у місті Баку, потім з 1982 році  продовжив службу в Афганістані у місті Джалалабад. Повернувшись додому, працював у колгоспі, разом з дружиною виростили двох синів. 23 липня 2006 року Василь Михайлович  загинув.

   Вже минуло 33 роки як закінчилася десятилітня  ніким і нікому не оголошена  трагічна війна. Але в людській пам»яті вона буде жити довго,  тому що її історія написана кров»ю солдат і сльзами жінок та  матерів, обелісками з залізними зірочками  та піснями, які увірвалися  в наше життя фронтовим  вітром.  Давайте будемо пам»ятати воїнів-ветеранів,  виявлятимемо розуміння до  тих, хто пройшов  через  війну, і для  кого  вона  триває і досі. У  спогадах,  у снах,  у думках,  Вони  цього  заслуговують.

    

 

Подаруй тепло душі своєї

       МАЙСТЕР-КЛАС    ПО  ВИГОТОВЛЕННЮ ВАЛЕНТИНОК  ДЛЯ УЧНІВ 5-9 КЛАСІВ

День Святого Валентина  прийшов до нас з-за кордону  і дуже скоро став одним з найпопулярніших  молодіжних свят. У цей день найдорожчим людям дарують  валентинки у формі серця.

У Кирило-Ганнівській бібліотеці-філії відбувся майстер-клас з виготовлення "Вітальної  валентинки".

У ході заходу користувачі-діти ознайомилися з технікою виготовлення  валентинок,    з великим захопленням створювали  чудові подарунки, проявляючи  свій талант, вміння та ділилися секретами, кому вони їх подарують .

 

Найкращими  валентинками  вважаються ті, які виготовлені своїми руками

 

Англійський романіст

    ЛІТЕРАТУРНА ПОДОРОЖ  ДО  210 - РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЧАРЛЗА ДІККЕНСА

7 лютого світ відзначає 210-річчя від дня народження Чарлза Діккенса(1812-1870), – відомого англійського письменника, автора «Різдвяної історії», «Пригод Олівера Твіста», «Девіда Коперфільда», «Великих сподівань» та багатьох інших книг, без яких ми сьогодні не уявляємо скарбниці літературної класики.

Народився Чарлз Діккенс 7 лютого 1812 року в сім’ї дрібного чиновника морського казначейства Джона Діккенса. Спочатку батьки Чарлза жили порівняно благополучно, проте через деякий  час почали з" являтися проблеми. Причиною негараздів було те, що батько письменника занадто легковажно ставився до сімейно­го добробуту, дуже захоплювався театром і вином, часто позичав гроші, не маючи змоги найближчим часом їх повернути. Крім того, він нехтував вихованням сина, який це назавжди запам’я­тав. Бракувало Чарлзові також материнської ласки та уваги. Мати просто не мала для нього часу, бо намагалася дати раду усім своїм дітям. 

Отже, книжки й саме життя були найголовнішими його вихователями, початкову освіту Чарлз здобув у Чатемській школі, де тоді вчителював випускник Оксфорда Вільям Джілс, він і прищепив хлопчикові любов до англійської літератури й до читання взагалі.

Батько геть заплутався у боргах, і сім’я подалася до Лондона. Ситуація погіршувалася. Коли батько Чарлза потрапив-таки у боргову тюрму Маршалсі, сім'я перебралася до нього (за англійськими законами це дозволялося). Щоб якось зарадити лихові, Чарлза влаштовують на фабрику. Шість місяців, проведених у брудному старому при­міщенні, були для вразливого хлопчика чи не найстрашнішими: одноманітна праця тривала з ранку до вечора. Це була й мораль­на травма для Чарлза, котрий прагнув учитися.

У цей час у хлопця з’явилося ще одне захоплення — Лондон. Діккенс міг годинами блукати вулицями. Саме тут, у лондонських нетрях він, навіть цього не підозрюючи, дістав своє справжнє ви­ховання. Так маленький Чарлз створив у своїй уяві майбутній діккенсівський Лондон. Він проклав шляхи своїм героям: у якому завулку цього міста вони б не ховалися, він побував там раніше.

Материного спадку, що дістався Джону та Вільяму Діккенсам, вистачило на те, аби розплатитися з кредиторами й забезпечити сім’ї більш-менш пристойне життя. Чарлз із неабиякою радістю залишив фабрику й продовжив навчання у приватній школі, після закінчення якої почав працювати молодшим клерком у адвоката Блекмора. Але, маючи жвавий характер, він відвідує спектаклі і, мріючи про театральне майбутнє, бере уроки сценічної майстер­ності. Крім того, Чарлза приваблювала робота репортера. Тому він наполегливо вчиться стенографії ночами, а вдень вивчає закони.

З 1832 року Чарлз працював у місцевій газетці, потім був співробітником часопису «Дзеркало парламенту», що належав його родичеві. Діккенс дуже швидко зумів виділитися з-поміж ін­ших працівників редакції: його репортажі були цікаві та набагато точніші, ніж звіти колег, хоч усім журналістам заборонялося ро­бити записи. Розгадка проста й оригінальна: Чарлз одягав довгі та тверді манжети, а потім списував їх дрібним письмом.

До професійних клопотів додалися й особисті — сім’я потре­бувала грошей, а батько знову заліз у борги. Це й вирішило по­дальші кроки — Діккенс узявся за перо. Особливих зусиль нова робота не потребувала: стільки було передумано, пережито, по­бачено, що варто лише взятися за папір, а далі — то справа репортерського досвіду й часу.

Наприкінці 1833 року в журналі «Манслі Мегезін» з’явилося оповідання «Обід на Поплар Вок», правда, без імені автора. Чи­тачі почали з нетерпінням чекати оповідань автора, який вирішив приховати своє ім’я під псевдонімом «Боз» (жартівливе пріз­висько молодшого брата Чарлза Діккенса, яке згодом стало відо­ме сотням тисяч читачів). Так письменника продовжували нази­вати, коли він став знаменитим. Нариси, автором яких був Боз, побачили світ у різних часописах, часом і всупереч бажанням Дік­кенса, про що свідчать листи до друзів. До жанру нарису пись­менник звернувся не випадково: ще в дитинстві, заради розваги, він полюбляв занотовувати дещо про людей, з якими звела його доля, про цікаві місця, де бував. З роками таких записів ставало дедалі більше — це був безцінний матеріал, що чекав свого часу.

Переконавшись, що нариси мають успіх у читачів, Діккенс наважився видати їх окремою книжкою. Так, у 1836 р. з’явилися на прилавках «Нариси Боза» удвох томах. Критики здебільшого недооцінюють першу книжку Діккенса, пишуть про неї зверхньо і поблажливо: дехто вважав, що авторові притаманне багато­слів’я, зумовлене невпевненістю і тривогою, а також бажанням сподобатись читачеві.

Зі сторінок циклу «Картинки з натури» перед читачем постає бурхливе життя столиці, яке змальовано яскраво й колоритно.

Діккенс є справжнім майстром міського пейзажу. Лондон для нього не тільки населений пункт, а й частина його життя. Описи Діккенса — це, по суті, імпресіоністичні замальовки, де велику роль відіграють зорові, слухові й навіть смакові враження («Вулиці. Ве­чір»). Діккенс звертає увагу на найболючіші проблеми сучасності: жалюгідне існування низів призводить до деградації особистості, яка починає шукати розради у вині (нарис «Будинки для життя»).

Тему самотності людини порушено в на­рисі «Думки про людей». У нарисі «Різдвяний обід» Діккенс впер­ше звернувся до теми Різдвяного свята як символу сімейної злаго­ди й затишку. Симпатії автора належать простому людові, який йому близький і зрозумілий, тоді як представник «середнього кла­су» — буржуа — стає мішенню для сатиричних стріл. Снобізм і пихатість, скупість і обмеженість — ось основні риси розбагатілих людців, які були б смішними, коли б не становили загрозу нор­мальній рівновазі суспільства. Перед читачем проходить галерея максимально конкретизованих та індивідуалізованих персонажів (нариси «Гораціо Спаркінс», «Екскурсія на пароплаві» та інші).

Значення творів, що увійшли до циклу «Оповідання», не слід недооцінювати, майбутній досвід Ч. Діккенс використав у подаль­ших творах.

«Посмертні записки Піквікського клубу» — твір, що зробив відомим Діккенса, але сучасному читачеві він видається незрозу­мілим. Справа у добі письменника, літературній ситуації.

Тогочасне життя породило літературу, можливо, у багатьох випадках примітивну, але не позбавлену того, за що згодом ан­глійці так шануватимуть Діккенса і, здорового оптимізму, щирості й веселості. Після виходу в світ «Нарисів Боза» до Чарлза Діккенса завітав один із компаньйонів фірми Чепмен і запропо­нував участь у виданні, яке б частково нагадувало сучасні комік­си. Це мала бути весела розповідь про спортивний клуб.

Величезний успіх "записок" змусив автора повірити у власні сили й він, не закінчивши цього твору, підписав договір на новий роман «Пригоди Олівера Твіста». ,

Роман «Записки клубу» був закінчений у 1837р. Ім’я автора було відоме кожному англійцеві. Цей роман засвідчив зростання майстерності письменника, який зі своїми героями пройшов склад­ний шлях: від умовного героя анекдоту до дивовижної людини, від письменника-гумориста до сміливого борця зі злом. Це не лише найоптимістичніший і найбезхмарніший твір Діккенса, він виявився прообразом усіх діккенсівських романів, їх сюжетної структури.

6 січня 1842 р. Діккенс разом із дружиною відплив до США. Намір побувати за океаном з’явився у письменника давно. Спо­чатку це було прагнення поїхати до Америки, аби самому пере­конатися в перевагах американської демократії, про яку амери­канці галасували на весь світ. Також він хотів остаточно розв’язати питання авторського права, бо через його відсутність страждали англійські письменники й передусім він сам.

Американські враження були матеріалом для роману Ч. Діккенса — «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта» (1844). Одночасно він працював над повістю «Різдвяна пісня в прозі», що започат­кувала відомий цикл Різдвяних повістей та оповідань.

Після розриву з видавництвом у 1844 р. він подорожує Італі­єю, Францією, Швейцарією. Враження від мандрівки відтворені у циклі «Картини Італії».

Початок 50-х років — новий етап у творчості Діккенса. У 1850 році він розпочав роботу над «Історією Англії для дітей», що мала стати захоплюючою і романтичною. У цей період Діккенс активно працює в різних жанрах, проте перевагу віддає роману та його жанровим формам: історичний роман («Повість про два міста» 1859), соціальний роман («Крихітка Доррін» 1855 - 1857), соціально-авантюрний («Великі сподівання» 1861), детективи («Таємниця Едвіна Друда» 1870), роман-утопія («Тяжкі часи» 1854).

Чарлз Діккенс не зміг закінчити свій останній роман «Таємниця Едвіна Друда». 8 червня 1870 року йому стало погано. Звістка про смерть улюбленого письменника буквально приголомшила Англію. Це була національна трагедія. Його поховано в куточку поетів у Вестмінстерському абатстві.

                                                 ЦІКАВІ  ФАКТИ З ЖИТТЯ  ПИСЬМЕННИКА

1. Батька Чарлза Діккенса ув`язнили за борги, і 12-річний Чарлз був змушений працювати на заводі, щоб допомогти родині.

 

2. У 1846-му Діккенс був співзасновником Уранія-котеджу для жінок, що опинилися на дні. Кандидаток навчали читанню, письму та хатнім обов`язкам, що мало допомогти їм знову інтегруватися у суспільство. З 1847 по 1859 рік через котедж пройшло понад 100 жінок. 

 

3. У Діккенса була домашня тварина – ворон на ім`я Гріп. Після смерті птаха у 1841 році Чарльз зробив з нього опудало.

 

4. Діккенс активно цікавився паранормальними явищами і навіть був пов'язаний з відомою лондонською слідчою групою «The Ghost Club». Група розглядала справи, які на то момент вважалися надприродними.

 

5. Твір «Сигнальник» частково побудований на власному досвіді Діккенса. У 1865 році Діккенс потрапив у залізничну аварію в Степлгерсті, коли сім вагонів поїзда впали з мосту. Письменник знаходився у єдиному вагоні першого класу, який втримався на рейках, і почав допомагати постраждалим ще до прибуття рятувальників. Діккенсу вдалося вижити, але після цієї катастрофи його літературна робота значно сповільнилася. 

 

6. У письменника був обсесивно-компульсивний розлад, що проявлявся у перестановці меблів у готелях та звичці спати головою на північ.

 

7. Тисячі людей зібралися на причалі у Бостоні в очікуванні корабля, який віз 71-ий розділ твору «Крамниця старожитностей». Коли корабель прибув, вони запитали капітана про улюбленого персонажа роману: «Чи Нелл мертва?». Коли прозвучала позитивна відповідь, з натовпу пролунали розчаровані зітхання.

 

8. Діккенс був прихильником гіпнозу і пробував використовувати його, щоб вилікувати дружину і дітей від недуг. 

 

9. Діккенс дав кожному зі своїх  дітей прізвиська. Але і саме родинне прізвище є незвичайним. Англійська фраза «What the Dickens!» українською звучить щось на кшталт «Якого дідька!».

 

10. Г. Х. Андерсен був хорошим другом Діккенса, і у 1857 році гостював у письменника п'ять тижнів. Після того, як Ганс поїхав, Чарлз написав на дзеркалі в кімнаті для гостей «Ганс Андерсен спав у цій кімнаті протягом п'яти тижнів, які, здавалося, тривали століття!».

Україною жили, за Україну полягли

               ІСТОРИЧНИЙ  СПОГАД   ДО ДНЯ  ПАМ"ЯТІ  ГЕРОЇВ  КРУТ

Сьогодні - День пам’яті Героїв Крут

У п'ятницю, 29 січня, Україна вшановує пам'ять Героїв битви під Крутами.

Крути – одна з трагічних і водночас легендарних сторінок в історії українських визвольних змагань 1917-1921 років.

Завдяки звитязі та сміливості українських воїнів більшовицький наступ на Київ було зупинено на чотири дні, що дало змогу укласти Брестський мир між Українською Народною Республікою і державами Четверного союзу. Цим документом Україна визнавалась самостійною державою з західним кордоном, що існував між Австро-Угорщиною й Росією до 1914 року. Холмщина і Підляшшя відходили до України. Водночас Договір передбачав встановлення дипломатичних відносин між деякими країнами, повернення військовополонених, обмін цивільних інтернованих, відмову від будь-яких анексій і контрибуцій, негайне відновлення економічних контактів і взаємного обміну товарами

Як відомо, наприкінці грудня 1917 року уряд радянської Росії розпочав відкриту агресію проти Української Народної Республіки. Більшовиків надзвичайно дратувало проголошення Україною самостійності. Спочатку Москва створила окремий «український червоний уряд» зі столицею у Харкові, який фактично оголосив війну незалежній частині держави, а потім направила в УНР і війська – балтійських матросів, червоноармійців-головорізів з Москви, Пітера, Пскова, Смоленська тощо. Подавалося це як «громадянська війна».

Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року між Ніжином і Бахмачем на Чернігівщині, за 130 кілометрів на північний схід від Києва під час наступу на Київ військ більшовицької Росії під проводом полковника Михайла Муравйова. З кінця грудня 1917 року загін Першої Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького під командою сотника Гончаренка обороняв станцію Бахмач, важливий залізничний вузол на кордоні УНР і РСФРР. 27 січня 1918 до них надійшло підкріплення з Києва – 1-ша сотня новоствореного студентського куреня, складена з добровольців – студентів Українського народного університету, київського Університету Святого Володимира (нині ім. Шевченка), гімназистів старших класів українських гімназій на чолі з сотником Омельченком.

Українські війська зайняли оборону біля станції Крути. Вранці 29 січня 1918 розпочався наступ на українські позиції 4-тисячного більшовицького загону петроградських і московських червоногвардійців. Українське військо, якому судилося вступити в сутичку, налічувало близько 300 бійців Студентського куреня, 250 – Першої української військової школи та майже 40 гайдамаків – оце й усе.

Бій тривав до вечора. Завдяки вигідній позиції і героїзму бійців українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім під тиском ворога більшість підрозділів організовано відступили до ешелонів на станції неподалік і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 юнаків, заблукавши у темряві, повернулася до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. 27 полонених юнаків (студентів і гімназистів) було розстріляно. Наймолодшим полеглим було по 16 років.

На сьогодні вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.

Загалом у бою під Крутами загинуло з української сторони, за різними оцінками, 70–100 осіб. Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 чоловік.

Після розстрілу більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла загиблих. Лише після визволення Києва від червоних, за розпорядженням українського уряду, 19 березня 1918 року відбувся урочистий похорон полеглих у бою під Крутами на Аскольдовій могилі.

В радянський час могили полеглих під Крутами було зруйновано. Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії.

Після здобуття Україною незалежності подвиг героїв Крут зайняв гідне місце в пантеоні національної слави, став символом патріотизму і жертовності у боротьбі за державну незалежність.

На державному рівні цей день почали відзначати з 2003 року. Щорічне вшанування пам’яті Герої Крут закріплено у Постанові ВРУ від 16 травня 2013 року «Про відзначення подвигу героїв бою під Крутами». У 2006 році на залізничній станції Крути відкрили Меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут".

Павло Тичина

ПАМ’ЯТІ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих…

На Аскольдовій Могилі
Український цвіт —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
(1918)

Богдан Стельмах

КРУТИ

Над Крутами круки
під круками Крути,
зійшлося юнацтво
щоб волю здобути.
сніги зледенілі
і темінь іскриста
за Крутами в скруту
зійшлося їх триста,
білим снігом мело
чорним громом гуло
їх там триста як скло
їх там триста як скло
під круками Крути
над Крутами круки
заклякли на кольбах
зморожені руки
настелено в полі
кривавої вати
щоб їх молоденьких
переночувати.
білим снігом мело
чорним громом гуло
їх там триста як скло
їх там триста як скло
моя Україно
мій Киеве-княже
ця юнь безборонна
за тебе поляже.
щоб ми
їх посвяти
не смівши забути
своїм воскресінням
помстились за Крути…
(2004)

Соборна мати Україна - одна для всіх, як оберіг

      ІНФОРМАЦІЙНА  ГОДИНА   ДО  ДНЯ  СОБОРНОСТІ

 22 січня  ввійшло до національного календаря як велике державне свято - День Соборності України. Щороку в цей день український народ із вдячністю згадує тих героїв, які словом і багнетом намагалися відродити незалежну соборну українську державу. Саме 22 січня 1919 року   було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської  Народної  Республіки. Офіційно ж в Україні День Соборності відзначають з 1999 року

Лунає пісня  солов"їна

І віє вітер степовий

Моя соборна Україна

 Знов зустрічає день новий.

Послухай, брате-українцю,

Хоч історично склалось так,

Що територія різниться,

Та все ж - це в нас одна земля.

Ми з вами -це одне єдине,

Ми-це родина: ти і я.

Дві сторони у України,

Та Україна в нас одна.

Такими  словами у Кирило-Ганнівській бібліотеці-філії ведучі заходу Білик Надія та Журавель Наталія   розпочали  1нформаційну годину "Соборна мати Україна - одна для всіх, як оберіг" для учнів 7-9 класів. Учасники заходу прослухали історію виникнення свята - Дня Соборності України,  ознайомилися з історичними фактами про Україну, пригадали видатних українців, дізналися про всеукраїнську акцію "Живий ланцюг",  яка відбулася   21  січня 1990 року на мосту Патона у Києві як символ духовної єдності  людей східних і західних земель України.  Літературно-історичну вікторину провела директор К-Ганнівського будинку культури Ломонос Галина , учні охоче відповідали на цікаві запитання.

Разом ми -одна сім"я

Цікавий конкурс "Склади мапу України"

Книжкова викладка літератури  "Україна суверенна - від витоків до сьогодення"

  Соборність - це символ боротьби за волю, порозуміння між людьми...  І часточка  надії і віри  у  майбутнє, віри в краще  майбутнє  нашої  великої  родини,  що  зветься  Україна. 

Щедрий вечір, добрий вечір

За тиждень після коляди, напередодні Нового Року (за старим стилем), відзначають Щедрий Вечір. Це – залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об’єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір, або свято Меланки.

У навечір’я Нового року (тепер – 13 січня) у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Як і на Свят-вечір, цього дня готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними: тут на столі й кутя, і ковбаси, й холодець, і шинка.

Щодо страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однакові: понад Дніпром печуть пироги з м’ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів – вареники чи, як вони кажуть, «пироги».

З заходом сонця і до півночі розпочиналося щедрування. Дівчатка-підлітки ходили до сусідів та родичів щоб проспівати щедрівки. Якщо господарі 13 січня не скупилися на смаколики для щедрувальників, то це обіцяло їм щастя та добробут.

 «Щедрий вечір, добрий вечір»

Ой сивая та і зозулечка.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!
Усі сади та і облітала,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!

А в одному та і не бувала.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!

А в тім саду три тереми:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!

У першому – красне сонце,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!

У другому – ясен місяць,
Щедрий вечір, добрий вечір
Добрим людям на здоров’я!

А в третьому – дрібні зірки,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!

Ясен місяць – пан господар,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!

Красне сонце – жона його,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!

Дрібні зірки – його дітки,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!

13 січня до Кирило-Ганнівської бібліотеки-філії  завітали  щедрівники - учасники художньої  самодіяльності Кирило-Ганнівського  Будинку культури  з піснями та   щедрівками, побажаннями  всього найкращого  в  новому  році.

Мав душу відкриту, як рана

         КРАЄЗНАВЧА    ВІТАЛЬНЯ ДО  90-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ  НАРОДЖЕННЯ     ГРИГОРА ТЮТЮННИКА                                                                         

   Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 в с. Шилівці Зінківського району на Полтавщині. Коли йому було 5 років помер батько. З 6 років жив на Донбасі, його забрав до себе батьків брат. Дядько зі своєю дружиною віддали Григора до школи і через три роки почалася війна. За знищене дитинство війною Тютюнник написав повість "Климко", яку надрукував в газеті "Правда".

Восени 1947 року він одержав спеціальність слюсаря і почав працювати на заводі імені Малишева в Харкові. Написав "Смерть кавалера"; "Вогник далеко в степу". Невдовзі він повернувся в село – захворів на легені. Працював у колгоспі. Орав, вчив, потім завербувався на Донбас. Будував Миронівську ДРЕС, слюсарював, був шофером. Його призвали до армії. Чотири роки служив на Далекому Сході. Потім п'ять років навчався в університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею.

Був ініціатором заснування студентського журналу "Промінь" і редактором. У 1962 році разом з дружиною їде на Донбас, де працює у вечірній школі. В Києві працює в видавництві "Молодь", "Веселка", журнал "Зміна", друкує оповідання "Смерть кавалера". Часопис "Дніпро", "Зав'язь", "На згарищі", "Чудасія". Збірки: "Деревій" (1960), "Батьківські пороги" (1972), "Край неба" (1975). 6 березня 1980 року  помер. Похований в Києві.

Є в Григора Тютюнника оповідання, яке допомагає нам збагнути не тільки витоки його соціального досвіду, а й усю драматичну життєву біографію покоління "дітей війни", до котрого належав і сам письменник. Називається воно "Сито, сито...".

... Десь далеко у великому світі гримить війна, а в маленькому глухому селі, що принишкло в глибоких снігах, жевріють іскорки людських надій: там, на війні, ворожі кулі обминуть синів, чоловіків, батьків, і вони, живі-живісінькі, навіть не поранені, повернуться до рідних подвір'їв, коли прийде перемога й настане мир. Але поряд з надією чорно гніздиться в людських душах і тривожна невідомість, бо багатьом так давно немає листів з фронту, і вони бояться зізнатися собі, що завтра можуть прийти "похоронки".

Аби хоч трохи розігнати тривоги й важкі сумніви, втішити чи й просто обманути себе, солдатки ворожать одна одній на своїх чоловіків, кожна намагається переконати іншу в тому, що її чоловік живий, а коли та повірить, то її віра непомітно передається й іншим.

Ворожить Ількова мама молодицям, і всім наворожу, що їхні чоловіки живі наперекір смертям. Допомагає їй при тім ділі й хлопець, хоч він добре розуміє: сито одне показує, а насправді може бути зовсім інше...

Мабуть, кожен його сільський ровесник знайде в глибині своєї пам'яті те, що описано в оповіданнях "Сито, сито...", "Смерть кавалера", в повістях "Облога", "Климко", "Вогник далеко в степу".

     

У літературу він прийшов уже зрілою людиною після серйозних життєвих університетів. Про до літературний період своєї біографії найкраще за всіх розповів він сам у спогадах про брата Григорія, названих "Коріння".

У повісті "Климко" є така характерна для поведінки юних героїв Григора Тютюнника сцена. Посеред базару окупованого фашистами містечка Климко й Зульфат побачили свою колишню вчительку Наталю Миколаївну з немовлям на руках. Вона намагалася підступитись до воза, на якому вів торги вгодований чоловік, що хотів нагріти руки на людському горі. За якусь пригорщу борошна, кукурудзи, а чи білої слов'янської солі забирав у людей одяг, взуття, не приховуючи зневаги до них, погейкуючи на чоловіків і жінок, як на худобу.

І ось серед цієї базарної веремії бідові й неполохливі хлоп'ята, з їхньою войовничою готовністю повстати проти будь-якої кривди й несправедливості, загледіли сум'яття і зляканий подив у очах учительки, звернених на цього чоловіка, що в час усенародного горя втратив людську подобу. А ще побачили хлопчаки в руках у Наталі Миколаївни річ, яка живою ниткою пам'яті відразу ж зв'язала цю мить із ще зовсім недавнім минулим, з їхнім незабутнім шкільним днем. То була "трояндова, мов сто троянд, сукня".

Болем зайнялися дитячі душі на приниження улюбленої вчительки; у свій невигадливий спосіб вони дають відсіч кривдникові, помщаючись і за Наталю Миколаївну, і за всіх тих солдаток, що їх до нитки оббирає на базарі запопадливий торгаш. Вони цілком резонно вважають, що такого прощати ніколи не можна, що з подібними людцями треба боротися так само, як і з ворогом. Ось коли має нагоду вчителька переконатися в тому, що вона правильно виховувала дітей, що не намарне їх учила доброти, людяності й справедливості.

Самі беззахисні діти, Климко й Зульфат починають піклуватися про вчительку і її дитинча, бо ж вона лишилася без притулку і будь-яких засобів до існування, їй дуже нелегко вижити в цьому жорстокому світі, не йдучи ні на які компроміси з ворогами й відступниками.

Маленькі захисники й помічники Наталі Миколаївни стають її опорою. Климко вирішує податися в неблизький Слов'янськ, аби розжитися там для вчительки солі. Знаючи, що вона ніколи не відпустила б його в цю ризиковану подорож, він потайки, серед ночі вирушає в дорогу, лишивши лаконічну записку в чистому шкільному зошиті: "Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим". За цими словами постає вся його благородна душа, хвилювання, аби вчителька не турбувалася за нього, а воднораз і рішучість у здійсненні свого заміру полегшити існування тій, що виховувала його, вчила зростати справжньою людиною, була і є високим моральним взірцем у житті.

З правдивими, психологічно-переконливими подробицями описав Григір Тютюнник оту важку подорож юного героя, що так трагічно закінчилася для нього. Письменник добре знав той маршрут, бо пройшов його сам у роки окупації, пройшов таким же хлопчиною, як і його Климко.

І розповів правдиво, художньо сильно про дітей у війні. Це була одна з провідних тем його творчості.

Діти з оповідань і повістей Тютюнника — голодні, бездомні, гнані нуждою — також змушені нести на собі тягар усенародного горя, не огрублюючись і не черствіючи душею, сприймають вразливо і болісно переживають будь-який прояв наруги над людиною, виявляють особливу чулість до тих, кому стає неймовірно важко, з усіх сил прагнуть їм допомогти.

Сповненими небезпек дорогами, перемагаючи в собі страх, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю, щоб зарадити вчительчиній біді, і тут підстерегла хлопчину невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих дорогах багатьох його ровесників. І навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Фашисти переслідують радянського військовополоненого, якому хлопчина, забувши про небезпеку, показує, куди втікати. Тут і скосила його черга з німецького автомата. "Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль...

Найдорожчою темою, а отже й ідеалом, письменника були і залишаться доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах...

В які б обставини не потрапляли малолітні герої письменника, вони ніколи не перестають бути людьми, не гублять на дорогах випробувань доброти, несуть її невичахне тепло в своїх душах і прагнуть зігріти ним інших. Тільки смерть завадила Климкові сповнити до кінця свій благородний людський обов'язок, він загинув, несучи невмирущу естафету доброти. Війна вбила цього голодного й холодного сироту, але не скалічила його — такої маленької і водночас такої великої, зогрітої теплом людяності і благородства — душі, кришталево чистої, відкритої для людей.

Якби Климко лишився живим, то в нелегкі роки повоєння йому, напевне, довелося б зустрітися з Павлентієм, героєм останньої повісті Григора Тютюнника "Вогник далеко в степу". Климко і Павлентій дуже схожі між собою і своїми моральними принципами, і благородством душі, і навіть у чомусь самими вдачами.

Павлентієві пощастило вціліти під смертоносним градом війни. Він разом з іншими своїми ровесниками дочасно подорослішав у важких випробуваннях і шукає свого місця в новому — вже мирному — житті. Для багатьох із них, обікрадених війною, сиріт з голодними очима й важкими від горя серцями, хрещеними батьками у житті стали ремісничі училища, що, як могли, взули й одягли їх, дали пайку хліба й вивели в люди. Цих дітей не просто бачив, а добре знав автор повісті, Він сам належав до них.

Ці підлітки, що вже склали не один екзамен на шляху до свого людського становлення, навчилися безпомилково вгадувати навіть уміло замасковані фальш, лицемірство, брехню, підступність, а також одразу відчувати непоказну, зовні не афішовану доброту. Часто вони самі є її втіленням, як, скажімо, той же Павлентій.

Цей слабосилий, слухняний і на диво делікатний хлопчина, що так безпосередньо, нічого не приховуючи, розповідає про себе, ділить свій скупий пайок, якого й самому мало, з тіткою Ялосоветою. Він не просто її любить, він приріс до неї серцем, бо вона — найрідніша йому людина. Тітка Ялосовета замінила сироті матір.

Але навіть у цих стосунках Павлентій не може піти бодай на маленький компроміс (не може називати тітку мамою), хоч його ставлення до мачухи — справді зразково синівське, а вона також його любить, як рідну дитину.

Незадовго до смерті письменника повісті "Климко" і "Вогник далеко в степу" були відзначені в нашій республіці високоавторитетною премією імені Лесі Українки, що присуджується за найвидатніші твори для дітей та юнацтва. Повісті Григора Тютюнника стали в один ряд з художньо найсильнішими книгами про дітей війни.

Григір Тютюнник писав і для дітей, і для дорослих. Уже сьогодні класикою стали такі його "дорослі" твори, як "Смерть кавалера", "Оддавали Катрю", "Син приїхав", "Нюра", "Тайна вечеря", "Три зозулі з поклоном", "Холодна м'ята".

"Ласочка", "Лісова сторожка", "Степова казка" — ці твори про прекрасний світ і гарних у ньому людей, про дива природа..

Герої цих творів постають у світі злагоди й любові серед свого звичного щодення, в якому автор уміє підкреслити небуденне, найістотніше з того, завдяки чому людина завжди просвічується тим особливим світлом духовності.

У цих, як, зрештою, і в багатьох інших, творах Григора Тютюнника одна з найактивніших дійових осіб — природа, яку він дуже глибоко відчував, маючи дивовижну, винесену ще з дитинства, пам'ять і на посвист вітру, і на пташині перегуки, і на, барви звечорілого неба, і на плюскіт лагідної хвилі...