Людина, письменник, бунтар

                                                 

     Його  життя було  таким же іскрометним  та  захоплюючим,  як і його книги. У ньому  вистачало й драматизму, й трагічності, хоча зовні воно й видавалоя еталоном "американського успіху"... 12 січня  виповнюється 145 років  від дня  народження  відомого   американського  письменника  Джека  Лондона.

      Дитинство Джона Гриффіта Лондона  (таке  справжнє    ім"я письменника) минуло  у Сан-Франциско, місті, яке стрімко  росло  після "золотоЇ  лихоманки".   Згодом вітчим  купив  ранчо  неподалік  від Окленда.  У  цей  час  Джекові  минуло  вісім  років,  і  в  нього   виявилася  справжня   пристрасть  до  читання.   Він  жадібно  поглинав  книги,  і   це  було  не   просто   приємне   проведення   часу, а   цілеспрямоване  накопичення   знань.  Цій  звичці  він   залишився   вірним   протягом  усього   життя.

      Втім,  Джек    зовсім  не   був  книжником:   читаючи  про  пригоди   і  мандрівки,  він  мріяв   долучитися   до  них  особисто.  І,  як  не  дивно,  саме  бідність   родини   сприяла  в   цьому.  Хлопчик   змушений  був  рано  пізнати  ціну  заробітків:  школярем   продавав  газети,    у    чотирнадцятирічному   віці   пішов   на   консервну   фабрику   робітником.  Був   "устричним  піратом":   попри  заборону  ловив   устриць  у  бухті  Сан-Франциско. 1893   року  найнявся  матросом  на  промислову  шхуну,  що  відправлялася   на  ловлю  котиків  до   берегів  Японії.  

Перше   плавання   дало  Лондону   багато  яскравих  вражень,   які   лягли  потім  в  основу  багатьох   його   морських  оповідань  і  романів.  Перший  нарис  Джека   Лондона  "Тайфун  біля  берегів  Японії",  за  який  він  отримав  премію  однієї  з   газет  Сан-Франциско,  став  початком  його  літературної  кар"єри.  Джек  усвідомлено   вирішує  стати  майстром  пера.   Він  займається   самоосвітою,  складає   вступні  іспити  до  Каліфорнійського   університету  й   успішно  вчиться  упродовж  одного   семестру  (на  більше  не  вистачило  коштів).

      Подальше  життя   талановитого  юнака  спрямоване   на  опанування  тяжкої письменницької   діяльності,  вироблення  особистого   стилю.  Цей  період  яскраво  змальовано  Лондоном  у   автобіографічному  романі  "Мартін  Іден (1909). 1900  року   виходить  перша  збірка  оповідань       "Син   вовка",  потім  друга - "Бог   його  батьків" (1901)  І, нарешті  роман   "Дочка  снігів" (1902).     Джек   Лондон   стає   всесвітньо  відомим  письменником.  Протягом  наступного   сімнадцятиріччя   він   випускав  по   дві  або  навіть  по  три  книги  на  рік

      Джек   Лондон - один   із  засновників   анімалістичної  традиції  не  тільки  в   американській,   але  й    у    світовій  літературі.  Зображення  диких  та   домашніх  тварин   у  нього  позначається   не  тільки   великою   любов"ю  до  "братів  наших   менших, але   й  знанням  світу  тварин,   їхньої  поведінки   і  звичок . Найкращими  серед  анімалістичних  творів,  безумовно,  були  "Поклик  предків"    (1903),  "Біле  ікло" (1906),  "Джеррі-острів"янин"  (1917), "Майкл,  брат  Джеррі"  (1917).  Саме  собаки  та   вовки  були  найулюбленішими  тваринами  Джека  Лондона.

      Наприкінці   життя   Джек Лондон   тяжко   хворіє   і  для  полегшення   стану  приймає   морфій,   кожного   разу  збільшуючи  дозу.  В   ніч  на   22  листопада   1916   року   письменника  знайшли   мертвим  у   його   кабінеті.   Пригоди   скінчились...      Але   інтерес   до  творчого   доробку  Джека  Лондона   дуже   великий   і  понині. 

      

               

                            

Різдво в Україні – найшанованіше зимове свято!

 

«Христос народився – Славімо Його» – такими словами  весь православний світ вітається у одне з найголовніших християнських свят – Різдво Христове! 

Різдво в Україні – одне з найважливіших свят у році, що має багатовікові традиції, які шануються від заходу до сходу країни.

Україна має свою унікальну культуру та історію. А цикл релігійних зимових свят вважається чи не наймістичнішим з усіх. У цей період ворожать на майбутнє, вірять в прикмети, по-особливому вшановують тих, хто відійшов у вічність. Та найулюбленішим і найцікавішим, як для дітей, так і для дорослих, є свято Різдва Христового, під час якого відбуваються усі цікавинки зимової казки.

 

Надзвичайно цікавою традицією в надвечір’я Різдва є Свята Вечеря або «Багата кутя» (святкується 6 січня), до якої обов’язково входять дванадцять (за кількістю апостолів) пісних страв, кожна з яких має свій символ. Головна страва Кутя – символізує єднання з Богом. Також на столі має бути борщ, риба, гриби, вареники, узвар тощо. Куті потрібно з’їсти три ложки і запити узваром, а потім покуштувати всі страви на столі.

Після святкової трапези діти несуть своїм хрещеним «вечерю» – кутю, здобну випічку, цукерки та інші продукти. В обмін хресні пригощають хрещеників своєю «вечерею», даруючи подарунки і гроші.

Ближче до півночі, починається колядування з піснями-колядками, звісткою про народження Христа, побажаннями здоров’я і достатку. Колядники ідуть з колядою від хати до хати, сповіщаючи радісну новину – народження Божого Дитяти. У всіх храмах відправляються святкові Різдвяні Літургії.

За святковим столом збирається вся родина, промовляючи слова: «Христос Рождається! Славімо його!»

Саме від Різдвяного святвечора починаються два тижні святок, які тривають аж до Водохреща, 19 січня.

У Кирило-Ганнівській бібліотеці-філії проходить книжкова виставка літератури "Краса зимових свят", присвячена   різдвяним    святам.

Добро і милосердя Святого Миколая

 19 грудня в Україні відзначають День Святого Миколая. Святий Миколай – один із найшанованіших святих церкви – чудотворець, заступник бідних, захисник дітей, а також покровитель мандрівників. Миколая Чудотворця вважають найближчим до Бога святим.

Отець Миколай відзначився чистотою життя, за яку мав від Бога дар чудотворення, а також милосердям і благодійністю.

З давніх часів День Святого Миколая святкувався весело. Заздалегідь готували подарунки, пекли печиво, запрошували музикантів, скликали гостей. І, звичайно ж, чекали головного нічного гостя – Миколи-чудотворця, запалювали свічки, читали молитви.

Цього дня здавна варили пиво і вітали сніжну зиму – на санях тричі об'їжджали довкола села. А для дітлахів пеклося особливе печиво – миколайчики.

Після Святого Миколая починали готуватися до Різдва, вчити колядки, робити вертепи.

До речі, в українських традиціях День святого Миколая був особливо важливим для наречених. Оскільки сватання традиційно відбувалися перед Різдвом, дівчата заздалегідь наводили лад у своїх скринях: готували одяг, діставали рушники і прикраси та прибирали в хаті – одне слово, чекали сватів.

Українські легенди про Святого Миколая

Величезну кількість легенд припасли українці про доброго Святого, який допомагає усім маленьким та сумним. Проте, як ми знаємо, щирість, доброта та слухняність є запорукою зустрічі зі святим. Поки до свята залишилось зовсім небагато, пропонуємо вам добірку українських легенд про Cвятого.

* * *

То було дуже-дуже давно. Жив в однім краю, служив Господу Богу і людям єпископ Миколай. Усі знали, який він добрий та щедрий. Ще змалечку він ніколи не проходив повз людське горе. Був дуже тихим і незлостивим. Шанував своїх батьків. Молився, щоб у світі було більше справедливості, миру, добра й милосердя.

Коли не стало батьків, Миколай роздав своє майно людям, а сам став священиком. Він зробив багато добра за своє життя. А так як він не хотів наживати слави на чужому горі, то робив усе таємно.

* * *

Жила одна бідна вдова з маленькими дітьми. Скрутно їм було, голодно і холодно. Щовечора плакала жінка, але не знала, чим порятуватися.

А одного ранку застилала ліжко, аж дивиться: під подушкою лежить вузлик, набитий грішми. Як вона здивувалася! А як зраділи діти! Адже тепер мама не буде плакати, а на свята й вони отримають подарунки й солодощі.

Помолилася жінка Богу, подякувала щиро за добро. Тільки пізніше здогадалася, що то все турбота Святого Миколая.

* * *

Саме від 19 грудня розпочиналися передноворічні базари та ярмарки. Дівчата та хлопці купували   різні приладдя, аби шити собі костюми до Нового Року. Адже вже зовсім скоро на них чекали обрядові ігри, святкування та вечорниці.

               

Фарбами розмаю і тортур

                    Гіркотні  нотатки  на  спомин  про художника- квітколюба Катерину  Білокур,                                                   народжену  в день Святої Великомучениці    Катерини                                                                            

                                            (    до     120 - річчя   від  дня народження )

                                    

               Талант  Катерини    Білокур  спалахнув  зніяковілими  богданівськими  мальвами,   аби         доторкнутись  дозрілим  цар-колосом   чутливих  струн   мистецької  довершеності.

                Сільська  дівчинка,  залюблена  у    природу,  обожнювала  квіти.    І  малювала  -

то    загостреною   вуглинкою,    то  надоригінальними   фарбами,   викоханими     власноруч.

Катруся,  подумки    спілкуючись   з   Богом,   втілювала  на   клаптиках    старезного  полотна

циклічне   свято   квіткової  любові.

                 Дівчина   обіймала   закоханим     поглядом   Всесвіт,   а  мізерний   мікросвіт   її

батьківщинного   села    вже   зненавидів   художницю,   глузуючи   і   надриваючись        від

розгвинченої   люті...      А   ще    -   батьки ,   заможні   та   задерикуваті,   втоптували   доньчин

талант   у   заскорузле   власне   присадибне   господарство - торф,  попіл,  засмальцьоване

ганчір"я.      І   за   такої  несправедливості    було    хлипко  та   болісно   розкраяній  Катриній

Душі,   запнутій   спокутою  хустиною  людської    несприйнятності.

                  Той  біль  наскрізь  пронизує   епістолярну   спадщину  Катерини  Білокур - 

художника-квітколюба, дивовижної   жінки,   яка  заради  любові   мистецької  не  зробила  й

кроку  навстріч  коханню  земному,   зоставшись  самотньою і,   водночас,   вільною  мисткинею

   у  просторі    невгамовного   двобою   світла    і  темряви.  Ой,   як   не   вистачало    ж   Катерині      Василівні   буденних  окрайців    щохвилинного    духовного   щастя,    за  котрим      художниця   аж  зойкнула   в  одному   з   листів  на   крутосхилі   власної   життєвої  стежинки:   "якби   мені   була   можливість,   хоч   годин  дві-три   у  день  малювати,    то  я   вважала       б  за   щастя.    А то   проходять   дні,  тижні,  місяці   І  роки,   а   я,   Боже  мій,     та   яку   б  же   я    за   той    час   виконала   красу,   які   прекрасні   твори!       А    я   тільки  плачу,               дивлячись,   що  стоять  полотна,   лежать   фарби,   а   я   ось   ношу    у   хату    торф,   а      з           хати    виношу   попіл,   шукаю    і   рубаю   дрова   на  розпал   торфу,      перу     ганчірки,               топлю   піч,     ходжу   біля   хворої   матері,   пораю   їх    козу,         бодай    вона    їм  здохла! -       от   так     і  проходять   мої   дні.    Т а     і   сама   хвора.   І   я    січас   не   художник,   а  попелюшка.  Отак-то    воно".

                   Сама,   немов   розчахнута   квітка,  Катерина   Білокур   створювала   розкішну                квіткову   композицію,   засіваючи      зернинами   всеохоплюючої   любові    яскраві   полотна   буйноквітного   щастя.   Картинами   славетної   українки   захоплювався   Пабло  Пікассо.   Їй   аплодував   Париж.   А   вона   дивилась    журно   у  промерзлі   віконця    сільської     хати               поблизу   Яготина,   зігріваючи    пекучими   слізьми    задубілі  од   холоду   руки.  

             

                                 

                                       .                                                                                                              .                                                                                                                                                                                                                                         .

                                                                                                                                                          .                                                                                                                                                                                                                          

                                                                                                   .                        .                                                                                                                                                                                                                                       

                                                     

                           

                                               

             

          

                                           

 

                                             

.                                          

Голодомор в Україні: сторінки історії

Голодомор 1932-1933-тіх років – один з найстрашніших злочинів проти людства. Тоді в державі з одним з найрозвиненіших в Європі агропромисловим комплексом люди мільйонами гинули від голоду. 

Штучний голод

Голодомор в Україні 1932-33 років був штучним голодом з метою винищення українського селянства. Виконавці відбирали в селян худобу, урожай і навіть посівний матеріал на наступний рік. Дороги у великі міста просто перекривали, а тих, хто намагався туди потрапити – розстрілювали.

У серпні 1932 року під приводом того, що розкуркулені селяни та “інші декласовані елементи” розкрадають колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував закон про охорону державного майна. Згідно із законом, за такі порушення передбачався розстріл з конфіскацією майна, а за пом’якшуючих обставин – 10 років таборів. Засуджені не підлягали амністії. Назва “Закон про п’ять колосків” виникла, оскільки винним у розкраданні державного майна вважався той, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці. За перший рік дії нового закону було засуджено 150 тисяч людей.

У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель, конфісковували будь-яке продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом. Таку політику називали “натуральними штрафами”. На думку Сталіна, вона мала змусити селян здати державі, начебто, приховане від неї зерно, якого насправді не було. Спершу каральні органи відбирали лише м’ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти, відбирались навіть соління та сушина.

Радянські газети, які були друкованими органами місцевої влади, регулярно публікували списки сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства. Таку практику називали “чорні дошки” в противагу до дошок пошани. Потрапити в таку “чорну дошку” означало смертний вирок. Водночас формувались списки завдяки представникам влади на місцях – сільських голів, очільників районів, районних комітетів комсомолу.

Кількість жертв

Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді перебувала у складі УРСР.

Близько 81 відсотка загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5 відсотки – росіянами, 1,4 відсотка – євреями та 1,1 відсоток – поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.

На думку дослідників, розподіл жертв Голодомору за національністю відповідає національному розподілу сільського населення України.

Загальна кількість жертв різниться від 4 до 8 мільйонів. Половина жертв була у віці від 6 місяців до 17 років. До речі, в таких випадках зазвичай враховують тих, хто міг народитися в цей час. У такому випадку кількість жертв Голодомору в Україні досягає 12 мільйонів. Це в кілька разів більше, ніж за час Другої світової війни.

Міжнародна реакція тоді і зараз

Першим про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малькольм Магерідж у грудні 1933 року. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст описав свій жах від поїздок Україною та Кубанню. Магерідж засвідчив масову загибель селян, однак не називав конкретних цифр. Після його публікацій радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по голодуючим територіям Уже в березні заяви Магеріджа почав заперечував московський кореспондент The New York Times Волтер Дюранті. У своїй статті він наголошував, що росіяни голодують, але від голоду не вмирають.

Вперше “Голодомор”, як термін з’явився в працях представників української діаспори у Канаді та США в 1978 році. У СРСР історики використовували поняття “труднощі з продовольством”.

Першим радянським чиновником, який використав термін “Голодомор” був перший секретар ЦК КП України Володимир Щербицький. У своїй промові до 60-річчя утворення УРСР він вперше визнав факт існування Голодомору. Лише 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки “Голод 1932-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів”.

У 2006 році Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. За законом, публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не уточнюється.

Однак серед істориків та політиків немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати Голодомор геноцидом у юридичному значенні цього слова, закріпленому в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього. При цьому автор “Конвенції про геноцид”, доктор Рафаель Лемкін, який придумав цей термін, у 1953 році сказав, що “винищення української нації” – це “класичний приклад геноциду”.

Першою Голодомор визнала Естонія. 20 жовтня 1993 року Рійґікоґу (парламент) Естонії виступив із відповідною заявою, в якій засудив комуністичну політику геноциду, а також солідаризувався в пам’яті про важкі жертви геноциду 1932-1933 років.

Наразі Голодомор, як геноцид українського народу, визнають 15 країн: Естонія, Австралія, Канада, Угорщина, Ватикан, Литва, Грузія, Польща, Перу, Парагвай, Еквадор, Колумбія, Мексика, Латвія, Португалія.

Для користувачів Кирило-Ганнівської бібліотеки-філії підготовлено книжкову викладку літератури "Голодомор в Україні: сторінки сторії"

Майдан: революція Гідності - шлях до нового життя

 Євромайдан, Єврореволюція, Революція Гідності – усі ці терміни сьогодні стали невід’ємною складовою в історії побудови української державності. 

Важливим етапам в історії незалежної України мав стати Вільнюський саміт східного партнерства 28–29 листопада 2013 р. Але незадовго до цього була зроблена неочікувана для всіх заява: Кабінет Міністрів України вирішив призупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Такий хід подій аж ніяк не влаштовував українців, які покладали великі надії на співробітництво України із ЄС, а тому зроблена заява стала тим каталізатором, який призвів до перших актів протесту.

Епіцентром основних подій стала столиця України м. Київ. 21 листопада пізно ввечері на Майдані Незалежності почали збиратися перші учасники мітингу, їх чисельність нараховувала близько 1500 осіб. Вони пікетували Адміністрацію Президента, а потім, повернувшись на Майдан, вирішили лишитися на ніч. Цього дня суд прийняв рішення заборонити встановлення наметів, кіосків, навісів під час проведення акцій на Майдані Незалежності, вулиці Хрещатик та Європейській площі до 7 січня 2014 року. Також у цей день почалися невеликі протести і в інших областях України. 24 листопада в Києві відбулася велика хода та мітинг на Майдані Незалежності, які зібрали більше ніж 100 тисяч прихильників євроінтеграції. Протести відбулися також у Львові, Луганську та Харкові. Українська діаспора Франції, Німеччини, Швейцарії, Англії та ін. держав теж вдалася до протестів.

Подальші події на Майдані Незалежності набирали більш гострого характеру. Кривавою виявилася ніч на 30 листопада. Тоді начальник ГУМВС України в Києві віддав безпосередній наказ про застосування сили у  розгоні Євромайдану. О 4 годині ранку, коли на Майдані Незалежності залишалося близько 400 протестувальників, площу оточили озброєні бійці «Беркуту». За допомогою сили, використовуючи вибухові пакети та б’ючи кийками та ногами людей,  їм вдалося витіснити мітингувальників із площі. Серед протестувальників було багато поранено. Застосування сили проти мирних людей викликало хвилю обурення в українській громадськості. Ця подія стала переломним моментом у революційних подіях. Поступово протести перетворилися із проєвропейських на антиурядові і стали значно масштабнішими.   Після кривавого розгону майдану по всій Україні пройшли численні мітинги. 1 грудня у Києві на акції протесту вийшло близько півмільйона людей, на Майдані Незалежності відбулося Всеукраїнське народне віче.

Протягом 2–7 грудня у всій Україні тривали великі проєвропейські та антиурядові мітинги. Протестувальники у Києві остаточно захопили Будинок профспілок та міську адміністрацію. Тривали акції протесту біля Адміністрації Президента і Генеральної прокуратури. Широкомасштабним виявився мітинг 8 грудня, який увійшов в історію під назвою «Марш мільйонів», оскільки на Майдані Незалежності зібралося близько мільйона громадян України, яким була не байдужа доля їх держави.

Події 21 листопада 2013 р. – 22 лютого 2014 р. стали етапом прояву українцями неабиякої сили, мужності, гідності, віри та міцності духу. Вони показали усьому світу, що вищою метою для українського народу є збереження людських цінностей та основ демократії. А будь-яке зазіхання на них зі сторони ворогів зазнає невдачі і буде покаране. Проте за відстоювання цих ідей довелося заплатити дорогою ціною – кров’ю «Небесної Сотні» – патріотів, які поклали своє життя на вівтар для захисту рідної Батьківщини. В цих трагічних подіях смерть кожної людини - це не просто втрата однієї сім'ї, а біль усього народу. Революція Гідності показала, що в країні настав час для реформ та кардинальних змін. Українцям  вдалося скинути ярмо «радянського совка» та стати на шлях формування повноцінного громадянського суспільства. Але боротьба за свою державу ще не завершилась. Наступним випробовуванням для України стала анексія Криму Російською Федерацією та війна на Сході.

9 листопада - День української писемності та мови

 

9 ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ ТА МОВИ

 

І возвеличимо на диво

І розум наш, і наш язик...

Т.Г. Шевченко

   День української писемності та мови – державне свято, яке щороку відзначають в Україні. Встановлене воно 9 листопада 1997 р. Указом Президента «Про День української писемності та мови» на підтримку «ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства».

   За православним календарем – це день вшанування пам’яті преподобного Нестора-літописця – письменника-агіографа, основоположника давньоруської історіографії, першого історика Київської Русі, мислителя, вченого, ченця Києво-Печерського монастиря. Дослідники вважають, що саме з преподобного Нестора-літописця і починається писемна українська мова.

 Преподобний Нестор Літописець

   Чернецтво Нестор прийняв у 17-річному віці, пізніше висвячений в сан диякона. Він був книжником з широким історичним світоглядом і великим літературним хистом. Автор двох відомих творів – «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського», складених у кінці ХІ ст. або на початку ХІІ ст.

   Усесвітню славу Нестору принесла справа усього його життя – участь у літописанні Київської Русі. Він переробив зведення Никона (1073) та Іоанна (1093), опрацював низку нових усних і письмових джерел, довів розповідь до 1113 року, надав їй літературної форми. Так на початку ХІІ ст. виникла перша редакція «Повісті минулих літ».

 «Нестор Літописець – перший вітчизняний історик»

   Колись цього дня, 9 листопада, віддавали до школи дітей. Батьки зі школи йшли до церкви та ставили свічку перед образом преподобного, вірячи, що він допоможе дитині вивчитися. І, що головне, вчитися все життя багато, старанно і завжди. Адже «користь від цього є велика», бо «Хто вчиться змолоду – не зазнає на старість голоду».

 

   Традиційно, у День української писемності та мови покладають квіти до пам’ятника Несторові-літописцю, відзначають найкращих популяризаторів українського слова, заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою, проводять регіональні тематичні конкурси тощо; стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика – конкурс проводився за підтримки Міністерства освіти та науки України та Ліги українських меценатів (щорічна кількість учасників понад 5 млн із 20 країн світу).

   У День української писемності та мови, на Українському радіо традиційно відбувається радіодиктант національної єдності. Цю акцію започатковано з 2000 р. Відтоді щороку всі охочі можуть взяти участь у написанні радіодиктанту та не стільки з’ясувати, чи добре знають українську мову, як продемонструвати єдність з усіма, хто любить і шанує українське слово.

 

ВИСЛОВИ ВІДОМИХ ЛЮДЕЙ ПРО МОВУ ТА ПИСЕМНІСТЬ

«Мов поганих не існує в світі, є лише погані язики»

Анатолій Бортняк

«Доля української мови – то є водночас й доля української держави й нації»

Ігор Лосєв

   «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу»

Ліна Костенко

«Мова росте елементарно, разом з душею народу»

Іван Франко

«Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків, мова – це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня, інтелектуальна і мислительська діяльність народу»

Олександр Олесь

«Мова – втiлення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любiмо ïï, вивчаймо ïï, розвиваймо ïï! Борiмося за красу мови, за правильнiсть мови, за приступнiсть мови, за багатство мови…»

Максим Рильський

«Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, сутність нашої свідомості»

Іван Огієнко

«Поки живе мова – житиме й народ, як національність ... От чому мова завжди має таку велику вагу в національному рухові, от чому ставлять її на перше почесне місце серед головних наших питань»

Іван Огієнко‎

«Мова – це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я...»

Іван Огієнко‎

«Мова вдосконалює серце і розум народу, розвиває їх»

Олесь Гончар

 «Доля нашої мови залежить і від того, як відгукнеться на рідне слово наша душа, як рідне слово бринітиме в цій душі, як воно житиме в ній»

Олесь Гончар

«Щоб мова тобі повністю відкрилася, маєш бути залюбленим в неї»

Олесь Гончар

«Щоб любити – треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити»

Василь Сухомлинський

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову.

Пильно й ненастанно

Політь бур’ян.

Чистіша від сльози

Вона хай буде.

Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям

Максим Рильський

«Засвоюючи рідну мову, дитина засвоює не самі тільки слова, їх сполучення та видозміни, але безліч понять, поглядів на речі, велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку і філософію мови...»

Костянтин Ушинський

В землі віки лежала мова

І врешті вибилась на світ.

О мово, ночі колискова!

Прийми мій радісний привіт

Олександр Олесь

«Відчуваю й усвідомлюю, яка це красива й легка мова»

Ілля Репін

«Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все крупно, зернисто, як самі перла»

Микола Гоголь

«Чужу мову можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя»

Франсуа Вольтер

«Эта мова величава и проста»

Володимир Маяковський

«Немає магії сильнішої, ніж магія слів»

Анатоль Франс

«Я дуже люблю ... народну українську мову, звучну, барвисту й таку м’яку».

Лев Толстой

Народні прислів’я:

Птицю пізнати по пір'ю, а людину по мові

Хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається

Рідна мова – не полова: її за вітром не розвієш

Слово до слова – зложиться мова

 

Любімо свою рідну мову, мову наших батьків, мову нашої країни!