21 листопада в Україні відзначається День Гідності та Свободи. Цього дня, з інтервалом у дев’ять років, розпочалися дві доленосні для сучасної України події: Помаранчева революція 2004-го та революція Гідності 2013-го. 

Під час президентських виборів 2004-го року здійнялися акції протесту. 

За попередніми результатами другого туру, оголошеними 21 листопада Центральною виборчою комісією, перемогу в президентських перегонах здобув Віктор Янукович. Масові та брутальні фальсифікації під час голосування та підрахунку голосів збурили українське суспільство. Прихильники опозиційного кандидата – Віктора Ющенка, 22 листопада вийшли на мітинги незгоди. Протестний рух охопив найбільші міста України, а центром став Майдан Незалежності у Києві. Внаслідок цих подій відбувся повторний другий тур президентських виборів за результатами якого переміг Ющенко.
        У листопаді 2005 року новообраний Президент заснував свято – День Свободи.
        У грудні 2011 року наступний Президент України Віктор Янукович скасував День Свободи і об’єднав його з Днем Соборності.

21 листопада 2013-го року на Майдані Незалежності у Києві розпочалася акція протесту проти рішення Кабінету Міністрів України призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Спочатку зібралося декілька сотень, а вже 24 листопада – понад сто тисяч прихильників євроінтеграції.

Після того як 29 листопада на Євромайдані відбувся мітинг із закликом до відставки уряду та дострокових парламентських виборів, влада застосувала силу. 30 листопада вночі відбувся кривавий розгін майданівців. Стало зрозуміло, що країна рухається до  авторитаризму, засадничі принципи якого відчуло на собі українське суспільство: зневага до прав людини, корупція, свавілля правоохоронних органів, репресії проти незгідних. Протести перетворилися з проєвропейських на антиурядові та стали значно масштабнішими.  
       18-20 лютого – в найтрагічніші дні Революції, сталися сутички в центрі Києва, підпалено Будинок профспілок, снайпери вбили понад 70 євромайданівців, які стали Героями Небесної сотні. 
Вночі на 22 лютого тодішній президент Янукович втік з України. Відбулися  позачергові президентські вибори, які засвідчили європейський вектор орієнтації. Україна вдруге отримала шанс для цивілізаційного вибору, демократії,  очищення від впливу тоталітарного, людиноненависницького  комуністичного минулого. 
        На відміну від подій Помаранчевої революції, відстоювання власної гідності та свободи коштувало Україні багатьох життів патріотів.
13 листопада 2014 року Президент України Петро Порошенко підписав Указ «Про День Гідності та Свободи». Метою запровадження пам’ятної дати є утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, вшанування патріотизму й мужності громадян, які стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини, національних інтересів держави та її європейського вибору. 

У бібліотеці-філії,спільно з будинком культури було проведено тематичну годину «Моя Україна – єдина і вільна».

Щиро вітаємо усіх з Днем Гідності та Свободи!

Бажаємо мирного неба над українською землею, родинного добробуту і злагоди, незламної віри у щасливе майбутнє України та впевненості у завтрашньому дні.

Нехай Господь береже нашу Батьківщину і кожного з нас!

Усе буде Україна!

 

Моє найкраще село

Кожне місто чи село має свою душу — у вулицях, старих будинках, людях, у дитячих мріях, що народжуються на рідній землі. Саме про цю душу писали учасники обласного конкурсу дитячих оповідань «Моє найкраще місто/село». Їхні твори — щирі, світлі, сповнені любові до рідного краю, до тієї маленької Батьківщини, з якої починається велика Україна.

У їхніх оповіданнях оживають старовинні легенди, шелестять зелені парки, усміхаються знайомі вулиці, звучать голоси друзів. Кожен рядок — це подих любові до рідного дому.

Ці історії — справжній подарунок для всіх, хто любить своє місто чи село і вірить у його майбутнє.

      Хай кожне село й кожне місто буде найкращим — бо в ньому живуть діти, які люблять, творять і мріють!

Антоніна Малько, користувачка нашої бібліотеки-філії зайняла ІІ місце у віковій категорії “Учні 9–11 класів” за оповідання «Перлинка України».

    Нехай ця перемога стане ще одним кроком до нових творчих звершень, а натхнення завжди живе у юному серці!

Перлинка України

       Був теплий літній вечір. Субота. Вихідний. Як і завжди, Тоня з батьками приїхала в село. Тут тихо, спокійно. Сонце майже сховалося за обрієм, від ставка повіяло приємною прохолодою. Мама готувала вечерю, тато ладнав дідові старенькі вудки щоб рано-вранці піти порибалити. Під кущем троянд, у біленькій хустці, сиділа старенька бабуся і спостерігала, як бавляться маленькі кошенята.

- Доню, а що ти там казала про домашнє завдання? – озвалася з кухні гарна, чорнява жінка, тримаючи в руці ополоник.

- Бабусю, нам по мові задали написати оповідання про місто чи село, - згадала дівчинка.

Старенька глянула на онуку, поправила пасмо сивого волосся, що вибилося з-під хустки.

-  Оповідання? То ти будеш письменницею, моя люба зірочко?

- Та ні, куди там! Хотіла написати про Полтаву, але всі про неї напишуть. Хто ж не знає Полтаву? Бабусю, а чому наше село зветься Кирило-Ганнівка? З чим це пов’язано? Така назва цікава. – сказала Тоня.

- А й справді, розкажи. Скільки років прожив тут, а ніколи не замислювався над назвою, - сказав чоловік, відклавши рибальське приладдя.

     Руде котеня стрибнуло старенькій на коліна і почало лащитися та муркотіти. Рука жінки ніжно лягла на вигнуту спинку, пройшлася по голівці, почухала за вушком. Котик задоволено терся об зашкарублу від роботи руку, віддано дивлячись в очі.

 - Розказати? Та я й сама не дуже знаю. Треба було в музей піти, там все є.

- Та який музей у вихідний? – махнув рукою син.

- Сільський. У клубі.

- Бабусю, розказуй. Я так люблю тебе слухати. Зараз увімкну диктофон, щоб нічого не забути.

     Старенька на мить задумалася, глянула на сина та невістку. По дорозі проїхав старенький «Москвич», гучно посигналив вітаючись сусід Сергій.

- Давно це було. Дуже давно. Кажуть, був козак Кирило. Все життя пробув у війську запорізькому. Ходив у походи, воював. Пройшли роки, почав задумуватися про те, що треба десь осісти. Сивина з’явилася в довгих вусах, «оселедцеві», - тихо почала розповідь жінка.

- Оселедцеві? Хіба може оселедець посивіти? – засміялася Антоніна.

- «Оселедцем» називали зачіску у козаків, - мовила бабця, - вони голили голову, а на маківці залишали пасмо волосся. Проколювали вухо та вставляли сергу. Носили довгі вуса, полотняні сорочки, широкі шаровари, пояси, за які запихали пістолі. На поясі – шабля! Ото красені були – сильні, витривалі, мужні.  Навіть чорта не боялися!.. Так от… Відвоював Кирило своє. За вірну службу отримав грамоту, червонці та наділ землі, де міг збудувати хату. Сів на вороного та й поїхав на Полтавщину, шукати свій наділ.

- То він їхав аж з Січі сюди? – здивовано запитала дівчина.

- Так. З Січі! Приїхав, обдивився. Як же гарно навкруги! Річка, поля, байраки, синє небо… А солов’ї? Як же вони виводили рано-вранці! Вибрав місце, почав будуватися. За рік звів хату, хліви, викопав колодязь, завів господарство. Руки, які тримали шаблю, взялися за плуга та рало. Казали, гарний був Кирило! Ой, гарний! Високий, дужий з темними, як ніч очима! Щонеділі їздив на місцевий базар – своє продати і щось купити. Все в нього було, тільки не було господині в його хаті. Дівчата ледве шиї не звертали, коли бачили його. Ще за рік і дружину собі знайшов. Ганною звали. Тиха, скромна, роботяща. Красуня з красунь. Маленька, тендітна з довгою русою косою за коліна, з зеленими, як у мавки очима. Цілий рік козак не наважувався посвататися до неї. Донька заможніх батьків, до того ж єдина, улюблена. А він? Без роду та племені. Хлопчаком попав на Січ, навіть батьків своїх не пам’ятав. Хіба він рівня Ганнусі? Виявилося, що рівня. Дівчина закохалася в козака, очей з нього не зводила. Кожної неділі просилася з батьками на торг, щоб його побачити. Мати помітила, як дивилася донька на Кирила, розгадала таємницю дівочого серця. Сваталися до неї, ой сваталися! Всім гарбуза виносила! Чекала… А він не йшов, бо не рівня…В решті-решт, Килина не витерпіла і розповіла все чоловікові. Декілька разів Карпо, ніби у справах, заїздив на хутір до Кирила. Господар! Все в нього є. Запросив до себе в гості. Ганна ледве свідомість не втратила, коли побачила його на порозі!  Через місяць, Кирило заслав старостів. Не було ніякого гарбуза. Обмінялися хлібом, рушниками, домовилися про весілля. Після Покрови, молоді обвінчалися в церкві. Так на хуторі з’явилася господиня. Все в них було до ладу, завжди були разом. Кохали один одного до нестями, поважали, шанували. Господарство примножувалося, земля розорювалася. Почали до Кирила наймити приходити, на роботу ставати. Добре платив, нікого не зобижав. Почали кругом його господи собі хати ставити, городи та садки садити. За декілька років кругом хутора село з’явилося.  Не велике, понад річкою. Назвали його Кирило-Ганнівка, на честь козака Кирила та його дружини Ганни.

- Гарна історія. Але ж казали, що на хуторі жив поміщик Кирило. – втрутився Микола.

- Тату! Розбагатів і став поміщиком! Не псуй мені розповідь! Як романтично про козака… - підперла голову рукою Тоня. – А що було далі?

- Багато чого було… Голод, війна…Важкі часи були. Дуже важкі.

- То розказуй далі…

- Все було добре. Люди жили, працювали. Та прийшла нова влада, встановила свої закони. Почалося «розкуркулення». У селян забирали все, створювалися колгоспи. Непокірних відправляли в Сибір, на Колиму. Люди ледве виживали. Комори тріщали від зерна та продуктів, а люди пухли від голоду. Мерли цілими родинами, вулицями, селами, - тихо розповідала бабуся, втираючи сльози. – Страшні були часи… У моєї бабусі було 9 дітей…Лишилося троє… інші померли…від голоду…Їжі майже не було. Їли все, що могли знайти: кору, листя, ягоди, горішки, ховрахів, котів, собак…людей…

- Що? Людей? – перелякано запитала онука.

- Так, людей, моя люба. У музеї є свідчення очевидців про це. Учні ходили й розпитували про голодовку, робили записи, фото. Були і в нас свого часу. Люди поодинці не ходили, ввечері з хат не виходили. Розповідали, що одна жінка пішла з дому і не повернулася. Рідні шукали та не знайшли. Зникла. Через тиждень впізнали її хустку на одній з жінок. З часом знайшли кістки, прикопані в садку. Отаке було у нас.

- Мамо, ну що за жахи ти наніч розказуєш?

- Не жахи, а правду! Було таке! Не встигли від голоду оговтатися, як інше горе прийшло до нас в село. Війна. Всі чоловіки пішли на фронт. Лишилися жінки, діти, старі. Декілька разів село переходило з рук в руки – то німці, то наші. На Гарцевому полі була запекла танкова битва. Казали, що німці, закопали й заховали свого «Тигра» десь у посадці. Нашим навіть висунутися на давав. Гатив прямо по танках. Знайшовся сміливець і закинув гранату прямо в люк! Капут настав! – бабуся засміялася, котик сплигнув з колін і пішов гратися.

- А що далі було?

- Війна скінчилася. Почали вертатися додому солдати, молодь, яку вивезли в Німеччину на роботу. Багатьох забрали, хлопців та дівчат…Поступово життя налагодилося. Важко було, але впоралися. Село почало розбудовуватися: з’явилися нові вулиці, ферма, школа, клуб, садік, кантора, магазини. Організувався колгосп «Росія», закуповувалася техніка, оброблялася земля, завозилася на ферми худоба. Отак і жили…

     Завібрував телефон… Знову тривога, знову підвищена небезпека…

- От кляті! Знову літають! – з розпачем сказала невістка.

     Всі підняли очі до неба. Десь здалеку наближався звук – шахед. Далі – другий, третій… Запрацювало ППО.

- Наші працюють, - тихо мовила старенька.

       Прямо над подвір’ям, зовсім низько, пролетів літак. Бабуся тричі перехрестила, втерла сльозу.

- Йдіть спати, - мовила вона.

- А ти? – запитала онука.

- А що я? Чекатиму, поки ластів’я не полетить назад до гнізда.

     Всі зрозуміли, про що йде мова. Невістка прибрала зі столу, помила посуд.

     Ніч тихо опускалася над селом. Засвітилися ліхтарі, загомоніла молодь на вулиці. Десь загавкав пес, заскавчала в кущах лисиця, завів тужливу пісню сич.

     Пововтузившись, Тоня задрімала. Крізь сон, почула гуркіт літака – ластів’я полетіло до гнізда. Скрипнули двері,  бабуся тихенько пішла до себе в кімнату.

     Дівчинка спала. Снився їй козак Кирило з довгими вусами в літакові, що пролітав над хатою. Снилася русокоса Ганна, що чекала свого сокола у вишневому садку.

     Є ще козаки на Україні! Вони боронять свій народ, свою країну від ворога щодня, щохвилини, щосекунди!  Жоден ворог не зламає волелюбний український народ! Ми – нащадки козаків! Ми – вільні, незламні, непереможні!

  

 

День відкритих дверей

Для користувачів бібліотеки-філії відбулася просвітницька акція – оглядова екскурсія, під час якої відвідувачі ознайомились з правилами користування, інформаційними можливостями, унікальними фондами бібліотеки, а також послугами, які надаються відділами із залученням новітніх технологій, що нині активно впроваджуються.

Бібліотекар розповіла про нові бібліотечні напрацювання останнього року та наголосила, що основним підсумком життєдіяльності бібліотек є те, що вони твердо стали на шлях модернізації, основною метою якої є створення на базі наявних ресурсів бібліотеки нового типу – багатопрофільного інформаційного, інтелектуального, культурно-дозвіллєвого комплексу, який акумулюватиме різноманітні інформаційні потоки і забезпечуватиме рівноправний доступ усім соціальним групам до достовірної інформації і знань і який органічно адаптується у сучасне цифрове середовище.

         Для всіх, хто любить і шанує бібліотеку, цінує книгу і бачить у читанні та навчанні шлях до майбутніх змін у нашій країні, з оптимізмом дивиться у майбутнє і вірить, що БІБЛІОТЕКА, як все красиве і вічне, – буде завжди поруч.

Сьогодні користувачі стали частиною бібліотечної спільноти, мали можливість отримати доступ до нових книг, цифрових ресурсів і творчих можливостей! Двері бібліотеки завжди гостинно відчинені для маленьких та дорослих мешканців нашого села.

Тож День відкритих дверей у бібліотеці довів, що інтерес до бібліотечних закладів, до читання з року в рік зростає, бо «хто багато читає, той багато знає», а найвірнішими друзями на світі залишаються саме КНИГИ.

     Кожен з нас може знайти в бібліотеці спокій духу, розраду в смутку, моральне оновлення і щастя, якщо тільки вміє “володіти тим дорогоцінним ключем, який відмикає таємничу двері цієї скарбниці.

«Вірю в пам'ять і серце людське»

22 жовтня  виповнилося 90 років з дня народження відомого українського поета, літературознавця і політика, академіка НАН України, Героя України Бориса Ілліча Олійника. До цієї дати у бібліотеці-філії  органзовано літературну грдину та книжково-ілюстративну виставку, яка знайомить з літературно-мистецькою спадщиною письменника та містить матеріали, що висвітлюють віхи його життя і творчості.

Борис Ілліч – унікальна постать в українській культурі, політиці та філософії, один із найбільш знаних вітчизняних поетів другої половини ХХ –початку ХХІ століття.

           Б. Олійник – автор понад 50 книг: поезій, численних публікацій, есе, статей, які друкувались в Україні та за кордоном. Його твори перекладались російською, чеською, словацькою, польською, сербською, румунською, італійською та іншими мовами. Поет високої культури і громадського обов’язку, Борис Олійник зосереджує свою увагу на найбільш важливих проблемах часу, наполегливо утверджує високі гуманістичні ідеали. Він глибоко переконаний, що кожна людина має жити напруженим життям, бути щедрим і щирим, розуміти красу, неповторність світу кожної миті існування на землі. 

Кібергігієна для молоді

18 жовтня у рамках "Місячника кібербезпеки" присвяченому кіберзахисту у ХАБі ЦО було проведено заняття-консультацію для підлітків, найактивніших користувачів інтернетом та соцмережами.

За допомогою освітнього серіалу «Кібергінієна для молоді» відвідувачі бібліотеки-філії  ознайомилися з основними правила безпеки в інтернеті та навчилися захищати свої дані від кіберзлочинців. Кожна серія була присвячена актуальним темам кібербезпеки та містила прості поради, які допоможуть знизити ризик стати жертвою хакерів. А також надалися рекомендації, як безпечно користуватися електронною поштою, захищати свої акаунти й уникати шахрайських сайтів. Переглядаючи серіал, підлітки дізналися більше про те, як зробити своє життя в цифровому світі безпечнішим.

 

«Ми з України козацького роду»

    День захисників та захисниць України – це день, коли ми віддаємо шану тим, хто боронить нашу державу, зберігає наше сьогодення та виборює мирне майбутнє.

Сьогодні ми вітаємо всіх, хто береже незалежність і спокій України. День захисників і захисниць поєднується з Днем українського козацтва — і для нас, як українців, це особливо символічно. Першими охоронцями кордонів були саме козаки: вони ставали щитом на рубежах нашої землі, передавши нам приклад мужності й свободи.

Ми шануємо традицію, що триває століттями. Від козацьких застав до сучасних прикордонних підрозділів — одне завдання: оберігати Україну.

Дякуємо всім захисникам і захисницям за стійкість та силу. Вітаємо з цим днем і з гідністю продовжуємо козацьку справу — стояти на сторожі держави.

З нагоди Дня захисника та захисниць України та Дня козацтва у Кирило-Ганнівській бібліотеці-філії спільно з Будинком культури було проведено патріотичну онлайн-стежину «Ми з України козацького роду» та вікторину «Захисники та Захисниці».

         Користувачі прослухали інформацію про важливі події в історії України сьогодення та минулих століть; боротьбу сучасних українських воїнів та козаків за свободу і право на незалежність та суверенітет рідної Батьківщини. Наприкінці заходу діти відповіли на запитання вікторини та написали листи воїнам-захисникам.

        Також, ми вшанували пам'ять наших загиблих героїв-односельців поклавши квіти на їхні могили. Низький уклін батькам, що виховали незламних козаків, які стали на захист України, дякуємо дружинам та дітям, які були поряд з ними, підтримували бойовий дух та віру в перемогу.

Схиляємо голови перед тими, хто боронить нашу свободу.

Пам’ятаємо тих, хто віддав за неї життя.

Слава Україні! Героям Слава! 

 

„Сцена – мій кумир,

театр – священний храм для мене”

                               https://youtu.be/glqAIDXpnag

      Цьогоріч виповнюється 180 років від дня народження видатного драматурга Івана Карпенка-Карого ( Тобілевича).

       Серед драматургів, які постачали театр корифеїв сценічною продукцією, найбільш талановитим виявився Іван Карпенко-Карий. В історію національного театру й українського красного письменства він увійшов як талановитий актор, батько української комедії та української трагедії, митець, велич творчого доробку якого досі викликає щире подивування. Як актор Іван Карпенко-Карий віртуозно зіграв ролі Назара Стодолі з однойменної драми Т.Шевченка, Герасима Калитки («Сто тисяч»), Терентія Пузиря (« Хазяїн»), Мартина Борулі та Омелька (« Мартин Боруля»), Потоцького (« Сава чалий») з власних творів.         Пам’ять про геніального корифея увіковічено в багатьох місцях України, на батьківщині споруджено пам’ятник і відкрито літературно-мистецький заповідник «Хутір Надія», а Київський національний інститут театрального мистецтва з гордістю носить ім’я Івана Карпенка-Карого.

      27 вересня 2025 року бібліотеці-філії проведено годину з класиком світової драматургії «„Сцена – мій кумир,театр – священний храм для мене”. У його драматичній спадщині – 18 закінчених п’єс та 3 невеликих уривки творів, залишені в чернетках. Проте саме його п’єси, написані в жанрі сатиричної комедії, вписали ім’я в контекст світової драматургії.

       Користувачі пройшлися життєвими стежками митця, який разом із братами Миколою, Панасом та сестрою Марією складав плеяду корифеїв українського театру.

       Під час заходу наголошувалося, що твори Івана Карпенка-Карого неодноразово ставилися і продовжують ставитися на сценах українських театрів. Незмінним успіхом користувалися ці вистави у жителів віддалених сіл і містечок України. Акторам доводилося виступати в клунях, недобудованих млинах та на вигонах, переносити всі незручності мандрівного життя.

     У фондах книгозбірні представлена література, присвячена життєвому і творчому шляху Івана Карпенка-Карого. Гості заходу мали змогу ознайомитися з літературними виданнями, що наявні у бібліотеці.

 

                           «Люби і знай свій рідний край»

З вершини Шилівської гори відкривається живописна панорама на долину невеличкої тихоплинної річки Ташань, по обидва боки якої і знаходиться нинішнє місто Зіньків – край козацької слави,що має багату і неповторну спадщину.

Спільно з Будинком культури було проведено краєзнавчу годину «Люби і знай свій рідний край». Користувачі бібліотеки поринули у минуле, дізналися про походження назви, історію заснування міста від найдавніших часів і до сьогодення.

Для сучасної молоді, це було цікаво та захоплююче. Ми мандрували Бокруровим лісом разом з французьким картографом Бопланом. Поринули у часи Київської Русі, коли Зіньківщина входила до Новгород-Сіверського князівства. Дізналися про битву литовського князя Вітовта з монголо-татарами, поринули у добу Хмельниччини… Брали участь з Зіньківською сотнею у складі Гадяцького полку у всіх битвах. Історія – річ цікава та захоплююча.